Собака несеться вулицями, а за ним поспішає хлопець. Довгий поводок, що з’єднує їх, чіпляється за ноги перехожих, ті голосно обурюються, і хлопець знову й знову мимрить: «Пробачте, пробачте», а між вибаченнями кричить собаці: «Стій! Стоп!», а раз навіть, на сором йому, вихопилося ще й «Тпру!», та собака біжить собі й біжить.
Він летить уперед, проскакує жваві перехрестя на червоне світло. Його золотиста шерсть то зникає, то з’являється знову між ногами людей, миготить перед очима хлопця, немов посилаючи таємні сигнали.
— Не так швидко! — кричить хлопчисько і думає, що якби він принаймні знав, як звати цього собацюру, то міг би гукнути на ім’я, і той, можливо, зупинився б чи бодай стишив свій біг.
Але у глибині душі він розуміє, що й тоді собака бігтиме далі. Навіть якщо поводок затягнеться на його шиї, собака все одно рватиметься вперед, аж поки опиниться там, куди оце так поспішає. І швидше б уже туди добратися, щоб він дав йому нарешті спокій.
Час для такої біганини не зовсім слушний. Хлопець на ім’я Асаф біжить уперед, а його думки плутаються далеко позаду. Він не хоче затримуватися на них, йому треба зосередитися на цій гонитві за псом, і думки його гуркочуть слідом в’язкою бляшанок. Ось, наприклад, бляшанка з поїздкою його батьків. Зараз вони над океаном, летять уперше в житті, — нащо їм узагалі здалося так знагла від’їжджати? А ось бляшанка з його старшою сестрою, в цю посудину він боїться заглядати, адже звідти полізуть самі лише неприємності. А є й інші бляшанки, великі й маленькі, вони подзвякують у нього в голові, а в кінці в’язки гуркоче бляшанка, що переслідує Асафа вже два тижні, і її брязкіт, цей невгамовний дзенькіт, зводить його з розуму: він мусить нарешті закохатися в Дафі — скільки можна тягти?! Асаф знає, що повинен хоч на мить зупинитися, розплутати цю осточортілу в’язку з бляшанок-думок, от тільки в собаки геть інші плани.
— Хай йому біс! — видихає Асаф.
Адже ще за хвилину до того, як двері відчинились і його покликали поглянути на пса, він був такий близький до останньої і безповоротної точки, де закохуються в цю бісову Дафі. Він буквально відчував, як підкорює собі цю непокірливу точку десь у глибині живота, чув неквапливий тихий голосок, що вічно шепоче йому звідтіль: «Вона не для тебе, ця Дафі, вона весь час тільки знущається і глузує з усіх, а надто з тебе, і для чого тобі продовжувати цю блазенську виставу день за днем?» І ось, коли йому вже майже вдалося заглушити цей ворожий голос, двері кімнати, в якій він щодня просиджував з восьмої до четвертої весь останній тиждень, відчинились і в отворі з’явився Аврам Данох, худий, смаглявий і похмурий санітарний чиновник мерії і щось ніби як приятель його батька, — той самий, що влаштував Асафа на цю працю на весь серпень. Данох велів йому кинути байдикувати і негайно спуститися у приміщення для собак — нарешті й для нього є робота.
Данох швидко простував попереду, пояснюючи про якогось собацюру, але Асаф не слухав: зазвичай йому потрібно було кілька секунд, аби перейти з одного стану в інший. Він плентався за Данохом коридорами мерії, лавіруючи серед людей, що прийшли сплачувати рахунки за воду й усілякі податки або капати на сусідів, які без дозволу збудували терасу; потім він спускався аварійними сходами на задвірок — і все намагався вловити, чи вдалось йому вже нейтралізувати всередині себе останній оплот спротиву цій Дафі, а якщо ні, то що ж він скаже Рої, котрий все вимагає покінчити з ваганнями та почати вже поводитись як чоловік. Ще здалеку Асаф почув частий, надсадний гавкіт і здивувався, бо зазвичай собаки брехали всі разом, і хор їхній, досягаючи третього поверху, часто заважав його мріянням. Але зараз гавкав лише один пес. Данох відчинив ґратчасті двері й, обернувшись, щось мовив — що саме, Асаф не розібрав через гавкіт, потім відчинив другі ґрати і тицьнув пальцем у вузький прохід між клітками.
Помилитися було неможливо. Немає сумніву, Данох привів його саме до цього собаки. Їх було там вісім чи дев’ять, кожен в окремій клітці, але насправді був тільки один собака, що ніби увібрав решту, позбавив їх голосу та енергії. Він не вирізнявся аж такими вже великими розмірами, але в ньому вгадувалися сила і лютість, а ще — відчай. Такого відчаю в собаці Асаф ще ніколи не бачив. Раз по раз він кидався на ґрати, і клітки дрижали, подзвякуючи, і тоді собацюра видавав високий, жахливий звук — дивне поєднання виття і рикання. Інші пси, завмерши на ногах або лежачи, поглядали на нього з мовчазним здивуванням і навіть з повагою, і в Асафа виникло дивне відчуття, що якби перед ним була людина, то треба було б або кинутися їй на поміч, або чимшвидше забратися геть, щоб та могла побути наодинці зі своїм горем.
У короткий проміжок між гавканням і атаками на клітку вклинився квапливий голос Даноха. Один з інспекторів знайшов собаку позавчора, коли той, мов заведений, кружляв Сіонською площею. Ветеринар спершу подумав, що це рання стадія сказу, але жодних ознак хвороби не виявив, і коли не брати до уваги грязюки та кількох незначних саден, то пес у чудовому стані. Асаф помітив, що Данох говорить крізь зуби, немов бажаючи приховати від собаки, про кого мовиться.
— Уже дві доби він ось так, — процідив Данох. — А пороху ще вистачає. Добряча звірюка, га? — додав він і якось підтягнувся, коли пес раптом втупився очима в нього. — Незвичайний дворняга...
— А чий він? — спитав Асаф і відсахнувся, бо собака знову кинувся на ґрати, стрясаючи клітку.
— Отож-бо й воно, — прогугнявив Данох, почухавши голову. — Це тобі якраз і доведеться з’ясувати.
— Як мені? — злякався Асаф. — Де це я з’ясую?
А Данох сказав, що як тільки цей «кальб», як він висловився по-арабськи, вгамується, вони його й запитають. Асаф здивовано дивився на нього, і Данох пояснив, що це звичайна процедура: чіпляють собаку на поводок і пускають його навмання, а самі йдуть за ним годину-дві — аж поки він приводить їх просто до господарів.
Асаф вирішив, що той жартує, — де це чувано таке, але Данох вийняв з кишені сорочки складений аркуш і сказав, що перш ніж передавати собаку, хай господарі розпишуться в отриманні ось на цьому бланку номер сімдесят шість.
— Сховай у кишеню, Асафе, та дивись не загуби, бо ти, як я подивлюся, трохи не від світу сього. А головне, поясни цьому поважаному собачнику, що до бланка додається штраф — сто п’ятдесят шекелів: по-перше, як урок — надалі пильнуватиме свого собацюру, а по-друге — як мі-ні-маль-на, — Данох вочевидь насолоджувався, глузливо цідячи кожен склад, — компенсація за завдані мерії неспокій і головний біль та за марнування часу чу-до-во-го пер-со-на-лу!
І він із силою ляснув Асафа по плечу, додавши, що той, після того як знайде господарів пса, зможе повернутися у свій кабінет і далі корчити дурня до кінця літніх канікул на гроші платників податків.
— Але як же я... — запротестував Асаф. — Подивіться на нього... він же немов скажений...
І ось що тоді сталося: пес почув голос Асафа. Він раптом зупинився. Облишив гасати по клітці. Повільно підійшов до ґрат і подивився на Асафа. Його ребра все ще ходили ходором, але рухи сповільнились, а очі немов потемніли. Він нахилив голову набік, немов намагався краще розгледіти хлопця, і той подумав, що зараз пес роззявить пащу і скаже людським голосом: «Сам ти скажений».
Пес раптом ліг, поклав голову на підлогу, і його передні лапи зашкребли під перегородкою, немов благаючи, а з глотки вихопився новий звук, тоненький і делікатний, подібний до щенячого чи дитячого плачу. Навіть Данох, чоловік суворий, що без особливого захоплення влаштував Асафа на цю робітку, злегка посміхнувся.
Асаф сів навпочіпки по інший бік ґрат і, дивлячись на пса, тихенько заговорив:
— Ти чий? Що з тобою трапилося? Чого ти так бешкетуєш?
Він говорив повільно, залишаючи місце для відповідей і не бентежачи пса дуже довгими і пильними поглядами. Він розумів різницю між тим, як наказують собаці і як розмовляють з ним: Носоріг, приятель його сестри Реллі, навчив його цих тонкощів. Пес лежав на підлозі, часто дихав і мав зараз вигляд втомлений і знесилений, здавався не таким великим, як раніше. У приміщенні для собак нарешті запала тиша, інші тварини заворушилися в клітках, оживаючи. Просунувши палець між прутами, Асаф доторкнувся до собачої голови. Пес не ворухнувся. Асаф пошкріб пальцем злиплу, брудну шерсть. Пес почав швидко, тужливо, безугавно скавчати. Ніби мусив комусь щось розповісти і не здатний більше тримати все це при собі. Червоний язик тремтів, а великі очі про щось благали.
Заскочений цим моментом, Асаф уже не сперечався з Данохом, який, поквапившись скористатися з того, що пес нарешті утамувався, зайшов до клітки і пристебнув довгий поводок до прихованого у сплутаній шерсті жовтогарячого ошийника.
— Ну ж бо, хапай його! — скомандував Данох. — Зараз він любісінько піде з тобою. — І трохи відскочив, коли пес раптом опинився поза кліткою і, здавалося, миттю струсив із себе і втому, й тиху покірливість, дивлячись на всі боки з новою нервозністю, принюхуючись і ніби вслухаючись у далекі звуки. — Ну ось, вже й порозумілися, — спробував Данох переконати себе. — Тільки будь обережний з ним у місті. Адже я обіцяв твоєму батькові...
Слова застрягли йому на язиці, бо пес наче не той став: його морда загострилася і в усьому вигляді проступило щось майже вовче.
— Слухай, — з нотками каяття пробурмотів Данох, — це нічого, що я тебе отак-от посилаю, га?
Асаф не відповів, лише з подивом дивився на зміни, що відбувалися із звіром.
Данох знову ляснув його по плечу:
— Ти хлопець міцний, глянь — вищий від мене будеш, та й від батька свого. Ти даси йому раду, еге ж?
Асаф хотів був спитати, що йому робити, коли пес не приведе його до господарів, і до якого часу він мусить отак за ним ходити (у шухляді столу на нього чекав обід — три канапки), і що, коли пес, наприклад, побив горшки з господарями і зовсім не має наміру вертати додому.
Але всі ці питання не були поставлені ні тієї хвилини, ні будь-якої іншої. Асаф більше не бачив Даноха — ні того дня, ні в наступні. Іноді так легко визначити точну мить, коли щось — приміром, життя Асафа — починає безповоротно і до невпізнання змінюватись.
Ледве рука Асафа стисла поводок, пес щосили рвонувся з місця і потягнув його за собою. Данох злякано змахнув рукою, устиг зробити крок чи два за ними, навіть кинувся був слідом — усе марно. Асафа вже проволокло на дикій швидкості через подвір’я мерії, стягнуло сходинками і висмикнуло на вулицю. Потім його вдарило об припарковану автівку, об сміттєвий бак, кинуло на перехожого, на одного, другого.
Він біг щодуху...
Великий кошлатий хвіст миготить перед очима, змітаючи геть людей і машини, а слідом щодуху мчить Асаф, загіпнотизований цим хвостом. Іноді пес зупиняється на мить, підводить голову і принюхується, а потім звертає в бічну вулицю і знову несеться що є сили — здається, що він точно знає, куди рветься, тож гонитва, можливо, незабаром закінчиться, пес знайде свою домівку, Асаф передасть його господарям, і справі кінець. На бігу Асаф розмірковує, як йому бути, коли господар пса не схоче платити штраф. Тоді він заявить цьому нахабі: «Пане, моя посада не дозволяє мені в даному разі жодної поблажливості. Або платіть, або вас чекає суд!» А той почне сперечатися, й Асаф пустить у хід убивчі аргументи... Асаф біжить і бурмотить ці вбивчі аргументи, чудово розуміючи, що нічого такого йому не вдасться, — у суперечках він ніколи не був сильний, завжди визнавав за краще погоджуватись і не робити собі зайвих проблем. Саме тому він вечір за вечором погоджувався з Рої щодо Дафі Каплан, аби уникнути неприємних розмов. Асаф уявляє Дафі — ось вона стоїть перед ним, висока й тоненька, — ненавидячи себе за слабкість, і раптом усвідомлює, що високий чоловік з кошлатими бровами і в білому куховарському ковпаку про щось настійливо запитує його.
Асаф розгублено моргає. Ясне личко Дафі з її завжди глузливим виразом і прозорими повіками ящірки швидко перетікає в інше обличчя, набрякле й похмуре. Асаф злякано фокусує погляд і бачить перед собою вузьке приміщення, ніби висічене у стіні, у глибині палає піч, і з’ясовується, що пес вирішив чомусь затриматися перед маленькою піцерією, а господар, перегнувшись через рундук, уже вдруге чи втретє питає Асафа про якусь панянку.
— Де вона? Куди вона запропала? Місяць уже, як її не видко.
Асаф обережно скошує очі за плече — може, господар піцерії говорить з кимось, хто стоїть позаду? Та ні, той явно звертається до нього і цікавиться, сестра вона йому чи подружка, й Асаф збентежено підтакує, намагаючись виграти час. Після тижня, проведеного в мерії, він уже знає, що люди, які працюють у старому місті, відзначаються своєрідними звичками, дивним почуттям гумору і люблять різні приколи в розмові... Мабуть, маючи справу з різними диваками і туристами з далеких країн, вони звикли розмовляти нарочито, як у театрі, немов за ними спостерігає невидима публіка. Асафу хочеться змитися — краще вже бігти щодуху за псом, ніж базікати з цим типом, але пес, як навмисно, сідає і, висолопивши язика, з надією витріщається на господаря піцерії, а цей дядько по-дружньому свистить йому, буцімто вони давні знайомі, і стрімко, немов баскетболіст-профі, з-за спини, запускає в його бік чималий шменделик сиру, а пес на льоту хапає кусман і миттю глитає.
І ще один кусман. І ще, і ще.
У торговця піцою брови настовбурчуються двома кактусами, і ці брови-кактуси страшенно дратують Асафа. А чолов’яга каже, що він ніколи ще не бачив цієї сучки такою зголоднілою.
— То це вона? — здивованим шепотом перепитує Асаф.
До цієї миті йому й на думку не спадало, що пес може виявитись сукою — через стрімкість, силу й упертість. А крім того, під час божевільного гону, серед загальної метушні та переполоху, Асафу подобалось уявляти, ніби вони із псом — команда, мовчазний чоловічий союз, а тепер от... А тепер усе стало ще дивнішим, якщо він бігає за собачкою...
Торговець піцою зсуває свої кактуси і, запитливо, можливо, навіть підозріло дивлячись на Асафа, питає: