— Двері товсті?
— Сантиметрів до двадцяти. Криця.
Сапер скривився.
— Хіба що кумулятивним зарядом. Але скільки їх знадобиться?
— Не знаю.
— Добре. Що ще?
— Зал бойового чергування. Пульт, два крісла — відгороджені одне від одного.
— А це навіщо?
— Якщо один з'їде з глузду, то щоб не пристрелив іншого. Дві кнопки. На цифрових замках, але ті замки — то дурниця. Над однією з кнопок — звичайний замок, з ключем.
— А де ключ?
— У командира розрахунку. Якщо ракета готова до самостійного запуску — треба вставити й повернути ключ й одночасно натиснути обидві кнопки. Оце й усе.
— Нічого собі, — присвиснув Гонщик. — І що, ніхто ні разу?..
— Ні разу. Якось, щоправда, було, ракету зламали навпіл, коли з шахти витягали.
— Так, проблемка, — Сапер зітхнув. — А якщо підірвати стінку шахти?
— Можна, — кивнув Дізфайндер. — Але ракета стоїть не просто в шахті, а в контейнері, а контейнер — по-перше, сталевий, а по-друге — висить у шахті на амортизаторах.
— А щоб їх... — Сапер потягнувся до потилиці. Пес, що поодаль приглядався до розмови, прищулив вуха — він знав: коли хазяїн чухає потилицю, справа закінчується не просто вибухом, а дуже великим вибухом.
На третій день після історичної наради на березі мальовничої бухточки стало помітно, що настрій дівчат трохи змінився, Гонщик перестав палити сигари, Калібр, навпаки, напився, й навіть дельфіни, здавалось, плавали вже не так безтурботно, як напочатку, а пес Сапер почав крутити хвостом, як хорт перед полюванням. Дізфайндер користався кожною вільною хвилиною, щоб поплавати, Піт просто валявся на пісочку, обнімаючи одну а чи й двох одразу дівчат, а перед ворітьми стояв темно-сірий джип із затемненими вікнами.
Автомати Гонщик заховав під заднє сидіння — досить недбало й так, щоб можна було в разі чого вихопити — "все одно перед кордоном розвантажимось!", свої бляшанки з "чимось нервово-паралітичним" Сапер нахабно повкидав у багажник, щоправда наліпивши попередньо яскраві лейби з якоїсь автомобільної косметики.
А ввечері, як завжди перед боєм, собака сів пообіч хазяїна й завив.
— Піте, заткни йому пельку, — сплюнув забобонний Моше. — Смерть накликає!
— Собі заткни, — огризнувся Сапер. — Ти скоро й чорних котів боятися почнеш.
Моше розкрив було рота, але закашлявся й махнув рукою — нехай, мовляв, виє. Пес уважно глянув на нього й привітно махнув хвостом.
Остання ніч на віллі виявилась несподівано гарячою. Дівчина, що раніше сприймала ласку Дізфайндера трохи мляво, неначе обов'язок, зараз чомусь аж тремтіла від жаги й раз по раз вимагала від чоловіка "ще!.." Аж під ранок Юрові вдалося трохи заснути, й уже дрімаючи на задньому сидінні джипа, він зрозумів, нарешті, в чому справа. Клята дівка знала, що він йде на небезпечне завдання й хотіла залишитись останньою жінкою — останньою для Дізфайндера. Юр посміхнувся з такого химерного збочення, позіхнув й захропів так, що прокинувся аж за кордоном з Польщею, та й то не самотужки.
— Юре, ану прокинься, — досить відчутно штовхнув його Сапер. — Консультація потрібна.
— Ну... — пробурчав той, ліниво відкриваючи праве око.
— За нами хвіст.
— Давно? — Дізфайндер таки розплющив очі, але озиратись не став — хто зна, може переслідувачі мають чим зазирнути навіть у затемнені вікна, а, отже, дратувати підозрілими рухами їх не слід.
— Кілометрів сто.
— Ну, це ще нічого не означає, — встряг Гонщик. — Траса пряма, може нам просто по дорозі.
— А чого ж, може, — кивнув Сапер. — Але хто з нас експерт по Східній Європі?
— А хто? — розкрив рота Юр.
— А ти ж!
— А я й не знав...
Всі гримнули реготом, позираючи, однак, у дзеркальце. Синій "Опель" переслідував їх нахабно, не ховаючись й не міняючи дистанції.
— То що?
— Схоже на рекет, — позіхнув Дізфайндер. — Виберіть автобус із туристами, бажано російськими, й причепіться до нього. Біля Чопа розбудите.
Він схилився на інший бік й знову захропів.
Збудили його, однак раніше, ніж було заплановано, а ще точніше — Юр сам мало не розбив лоба до спини Калібра.
— Якого біса! — Дізфайндер тренованим рухом сунув руку до пазухи, потім схаменувся. — Що сталось, Моше?
Утім, за хвилину він й сам зрозумів недоречність запитання. Великий туристичний "Ікарус" стояв, акуратно притиснутий до узбіччя тим самим синім "Опелем", а двоє з помповими рушницями у руках промовистими жестами наказували всім пасажирам вийти.
— О, — протяг Юр. — Прогрес.
— Ти про що? — напружено перепитав Гонщик.
— Порозумнішали. Раніше один ходив у автобусі, а другий страхував біля водія.
— А.