— Ніякий я тобі не тато! Моє прізвище — Пляшкер. Я живу он у тому будинку. І дітей у мене немає. Усі про це знають! Будь-хто може це підтвердити! — вигукнув пан Пляшкер. Йому дуже хотілося скинути з себе Суботика. Але той вчепився міцно-міцно і, здавалося, ось-ось заплаче.
— Таж у нас так заведено! Той, хто впізнає Суботика, мусить узяти його до себе додому. І годувати.
— Взяти тебе до себе додому? — з жахом перепитав пан Пляшкер. Він подумав про пані Моркван. — Це неможливо! До того ж я не знаю, що Суботики їдять.
— Вони все їдять, тату, геть усе! — відповів Суботик і відразу ж заходився гризти піджак пана Пляшкера. Той не встиг і оком кліпнути, як Суботик відгриз увесь комір.
— Зараз же покинь гризти мій піджак! — злякано вигукнув пан Пляшкер.
— Мені смакує ця тканина, — сказав Суботик з повним ротом і потягся до капелюха пана Пляшкера.
— Не смій їсти мої речі! — підвищив голос пан Пляшкер, силкуючись урятувати капелюха.
— Ви наказуєте чи просите? — спитав Суботик, жуючи далі.
— Наказую! — суворо вигукнув пан Пляшкер.
— Ах, он як! — сказав Суботик і вмить проглинув капелюха. А тоді витяг із кишені пана Пляшкера носовичок і взявся за нього. — Яка смакота! — приказував він, закочуючи від утіхи очі.
— Ну гаразд! Я прошу тебе дати спокій моїм речам, — квапливо сказав пан Пляшкер і прикрив рукою краватку.
— Ви просите мене, татусю? — перепитав Суботик. Він негайно ж повернув панові Пляшкеру обгризений носовичок і виплюнув усе, що було в роті. — Якщо ви мене просите, я, звичайно, ніколи більше цього не робитиму.
— Що ж мені тепер діяти? — бідкався пан Пляшкер. — Де тебе подіти?
— Ходімо разом додому, — підказав Суботик. — Я втомився і хочу спати.
— Ні... Річ у тому, що...— почав був пан Пляшкер, збираючись виголосити довгу промову. Але, глянувши на Суботика, побачив, що той солодко спить у нього на руках.
Пан Пляшкер похитав головою, постояв якийсь час, вагаючись, а тоді повернувся й пішов до будинку пані Моркван. За кілька кроків від дверей він зупинився.
— Ми вже прийшли? — спитав Суботик, прокинувшись і звівшися на руках у пана Пляшкера.
— Добре, що ти прокинувся, — сказав пан Пляшкер. — Я все вже обміркував і бачу, що не можу взяти тебе до себе додому. Якщо пані Моркван побачить тебе, вона вижене нас обох.
— Подумаєш, бабця Шморкван! — сказав Суботик і висолопив язика. — А ви скажіть їй, що до вас у гості приїхав небіж.
— Вона зразу помітить, що ти не дитина, — відповів пан Пляшкер. — І до того ж ти голий.
— А ви купіть мені, в що вдягтися, — сказав Суботик.
Пан Пляшкер поглянув на годинника.
— Не встигнемо. Крамниці ось-ось зачиняться. А завтра неділя!
— Нічого, татусю. Купимо в понеділок, — вирішив Суботик. — А до понеділка сховайте мене.
— Де ж я тебе сховаю? — запитав пан Пляшкер у відчаї.
— Як ви мене кинете отут на вулиці, я кричатиму, аж доки прибіжить бабця Моркван. Я скажу їй, що ви мені батько, і вона впустить мене до вас, — заявив Суботик.
— Тільки не кричи! — злякано прошепотів пан Пляшкер. — Я придумаю, як непомітно пронести тебе в кімнату. А ти сиди тут тихесенько і ані пари з вуст. Чекай, доки я повернуся!
Посадивши Суботика під розлогим кущем у присадку, він рушив до будинку.
Ступивши кілька кроків, він почув пронизливий спів:
Пан Пляшкер аж підскочив від переляку. Обернувшись, він напустився на Суботика:
— Цить! Замовкнеш ти нарешті?!
дзвінко проспівав Суботик.
— Як так, то шукай собі іншого батька! — обурився пан Пляшкер і відвернувся.
— Але ж, тату! — вигукнув Суботик. — Ви запитали мене всього-на-всього, чи замовкну я. А зі мною говорити так не можна. Зі мною треба говорити зовсім інакше!
— Я хочу, щоб ти сидів мовчки, — сказав пан Пляшкер трохи спокійніше.
— Знову не так! — сказав Суботик і похитав головою.
— Ну, а як же тоді треба?
— Прошу... — підказав Суботик.
— Гаразд! Прошу тебе, сиди спокійно і мовчи, поки я повернуся. Зрозумів?
Суботик мовчки кивнув головою.
Пан Пляшкер рушив до будинку й спробував нечутно відчинити двері. Але пані Моркван давно вже чатувала на нього, вона примчала з кухні саме тоді, коли він пробував прохопитися до своєї кімнати.
— І де це ви стільки ходите?! — вигукнула вона. — Якщо ви думаєте, що я принесу вам обід, то сильно помиляєтесь! Я не збираюся цілісінький день стовбичити біля плити, чекаючи, поки нарешті пан Фляшкер зволять повернутися додому. Погляньте на себе! Де це ви так обшарпались? І вам не соромно в такому вигляді переступати поріг мого дому? Цікаво, де ви поділи комір від свого піджака.
Пан Пляшкер промимрив щось у відповідь, швиденько прошмигнув до своєї кімнати й замкнувся там.
Він довго сушив голову, як пронести Суботика непомітно для пані Моркван. У кошику на сміття? Ні, пані Моркван відразу це зауважить. Може, у великій картонній коробці?