— М-м-м, дуже смачний салат, — сказав він, наминаючи квіти на повен рот.
— Не смій нічого тут їсти! — вигукнув пан Пляшкер. Він був такий схвильований, що навіть забув стишити голос.
Але Суботик наче й не чув. Він запхнув вазу до рота й смачно захрумтів.
— Скло з водою, — приказував він, цмокаючи, — дуже смачна страва!
Потім Суботик підійшов до грубки і почав старанно обнюхувати її.
— Ти ба! Залізна грубка! — вигукнув він. — Залізо мені теж смакує!
Від захвату він аж очі закотив і погладив себе по животі.
— Прошу тебе, не чіпай нічого в моїй кімнаті! — поспіхом мовив пан Пляшкер, злякавшися, що Суботик з’їсть іще й грубку. На щастя, він вчасно згадав, що, розмовляючи із Суботиком, треба завжди вживати слово “прошу”.
Суботик відразу ж кинув обнюхувати грубку. Він навіть вийняв з рота уламок вази, який не встиг проковтнути, обережно поклав його на стіл, а сам сумирно й чемно вмостився на стільці.
— Ось таким ти мені більше подобаєшся, — похвалив його пан Пляшкер. — Але де ж тепер узяти нового кошика на папери?
— Завтра купимо, тату! Адже ми однаково підемо купувати для мене одяг. Мені так хочеться до універмагу!
І Суботик знову весело заспівав:
— Прошу тебе, замовкни! — почав благати пан Пляшкер. — Зараз сюди знову прийде пані Моркван і здійме крик!
— Невже ви й справді боїтеся її? — запитав Суботик.
— Вона весь час до мене присікується, — поскаржився пан Пляшкер. — Що не зроблю, вона все свариться. Часом так хочеться загнати її аж на шафу. І щоб вона не могла звідти злізти!
— На шафу? — засміявся Суботик. — Ви справді цього хочете, тату? Чудова думка! — Він застрибав по кімнаті, пирскаючи сміхом і повторюючи раз у раз: — Подумати лишень, на шафу! Треба ж таке вигадати!
Нарешті панові Пляшкеру це набридло.
— Суботику, прощу тебе, послухай! — сказав він суворо.
Суботик відразу ж кинув сміятися й поглянув на пана Пляшкера.
— Ти вже попоїв, — сказав той, — а я голодний. Доведеться знову заховати тебе в рюкзак і винести надвір. Зробимо прогулянку за місто! Збирайся і ходімо, біжімо, летімо!
— Чудово! Прогулянка за місто! — вигукнув Суботик.
Він миттю заліз у рюкзак і заспівав:
— Скільки тебе просити, щоб ти сидів тихо! Крім того, ми нікуди не летимо. Ми підемо пішки.
— Але ж ви щойно сказали, що ми полетимо, — заперечив Суботик і визирнув із рюкзака.
— Я сказав “летімо”, маючи на увазі, що нам треба поспішати. А зараз, прошу тебе, сиди тихо, — сказав пан Пляшкер і зав’язав рюкзак. Тоді одягся, завдав рюкзак із Суботиком на плечі і мовчки вийшов з кімнати.
Він скрадався навшпиньки коридором і раптом став як укопаний. Він не вірив своїм очам: у коридорі на великій шафі сиділа пані Моркван з ганчіркою в руках.
— Що це ви там шукаєте на шафі, пані Моркван? — сторопіло спитав пан Пляшкер.
— Що за дурне запитання! Краще допоможіть мені злізти! — пробурчала господиня. — Я хотіла витерти пилюку на шафі, а драбинка раптом упала.
Посміхаючись, пан Пляшкер підняв драбинку і приставив до шафи. Пані Моркван з похмурим виглядом злізла з шафи, схопила відро і, грюкнувши дверима, зникла на кухні.
Тепер ніхто більше не заважав панові Пляшкеру спокійно вийти надвір. Він минув кілька вулиць, аж поки дістався на край міста. Далі він пішов полем. Нарешті скинув з плечей рюкзак і випустив Суботика.
— Ой, які смачні камінці! — вигукнув той і почав надкушувати один по одному камінці, що ними була всипана земля.
— Суботику, ти поїж отут, а я тим часом піду до лісової кав’ярні. Хай кожен із нас матиме ту страву, яка йому найбільше смакує, — запропонував пан Пляшкер.
— Згода! — відповів Суботик і кивнув головою.
Пройшовши трохи вперед, пан Пляшкер озирнувся і побачив, що Суботик сидить на рюкзаку. В руках у нього — здорова ломака, якою він весело розмахує й вигукує:
— А ось це — з дерева! Дерево, тату, смачніше, ніж скло! Ой, як я люблю отаке ломаччя!
Пан Пляшкер рушив далі, а навздогін йому линув спів Суботика:
Пан Пляшкер пройшов ще з півкілометра, поки добувся до лісової кав’ярні. Він замовив обід, попоїв і поринув у роздуми.
Він думав про те, що Суботик завжди зчиняє галас, ніколи не може втримати язика за зубами і вгамувати його несила. І про те, що пані Моркван неодмінно вижене його з дому, коли побачить Суботика. І ще про те, що Суботик з’їв навіть його кошика на папери та вазу з квітами. Він, чого доброго, ще надумає з’їсти і стіл, і стілець, і ліжко.
Подумавши про все це, пан Пляшкер вирішив: “Ні, так далі не можна. Я більше не триматиму в себе Суботика, хоча мені його й шкода”.
Він заплатив за обід і непомітно вийшов з кав’ярні через задні двері.
Аби ніхто його не помітив, він ішов лісом, накинув величезного круга і зайшов до міста з протилежного боку. Аж надвечір дістався він додому, втомлений і змучений докорами сумління.
Тихесенько відімкнув він надвірні двері, прохопився до своєї кімнати, замкнувся й ввімкнув світло. Тоді роздягся, накрутив будильник і відгорнув ковдру на ліжку.
На подушці спав Суботик!
— Нарешті ви повернулися, тату! — пробурмотів він крізь сон. — Ви що, заблукали?