— Може, і дійдемо, коли так...
— А ви були там, Вайлаку? — наважився запитати Анджа. — За червоним стінами?
— Був... — повільно проказав той. — Тільки... ет, ти не зрозумієш. Я хотів залишитися. І не зміг.
— Не змогли? Чому?
Вайлак підкинув на нього химерний погляд.
— Валдарра — це не просто місто, Анджо. Навіть уже зараз — лише послухай їх! — голова кивнув на вояків, що вкотре приміряли на себе уявні червоні шати. — Валдарра кожного змушує робити вибір. Сподіваюся, ти зможеш вибрати.
Він піднявся і пошкандибав до свого намету, залишивши Анджу самотужки розтлумачувати його слова.
Тієї ночі йому вчергове примарилося якесь жахіття. Він опинився у звичних своїх підземеллях, та цього разу на самоті, у вузькому печерному переході. Було темно, хоч в око стрель; він відчував над собою важкий тягар землі, вбирав запах глини й плісняви, чув дріботіння води, що сочилася крізь незримі шпари в камені. Він ішов не знати скільки, чуючи, як громадиться страх — страх ніколи не вийти звідси, так і згинувши в цій вологій пітьмі.
Утім, невдовзі темінь зблякла, вивільнивши з невидющої чорноти сіре плетиво туману. Наступним прийшов посмик вітру, від якого млисті пасма заворушилися, мов розбуркані змії. Стіни, що за них він тримався, розступилися, і Анджа зрозумів, що набрів на якусь велику залу чи ґрот.
Холодний вітер роздмухав димні завіси, і хлопець зміг побачити кам'яний покій, освітлений кількома тарелями з вогнем. Великим колом здіймалися стрункі колони, підтримуючи невидне в темряві склепіння. Стало трохи світліше, і Анджа побачив, як із-поміж тих колон до зали ввійшла висока жінка в сліпуче-білім покриві. Хлопець не міг розгледіти її лиця — воно курилося світлим димом, як і все довкруж; та все ж, він міг би з певністю сказати, що жінка зупинилася, дивлячись на... нього, Анджу. Йому раптом перехопило подих — та світла постать здалася йому лиховісною, наче привид-віщун, котрий буремними ночами сновигав Чорнобурівкою, скімлив і кликав живих за собою.
— Це — сон, — сказав собі хлопець, — лихий сон...
— Лихий сон, — відгукнулася постать лунко, немов з дна колодязя. — Але це мій лихий сон, приблудо.
Вона підійшла ближче, намагаючись розгледіти Анджу. Той мало не зашпортався, задкуючи. Понад усе йому здавалося важливим не датися до того розгляду, мовби довідавшись, хто він, примара невідь-як, але зможе його занапастити.
На його щастя, мало не впавши та відвівши погляд, він мовби розірвав зв'язок між собою та химерним видивом.
Підхопився, відсапуючись. Просто в очі йому сяяв повний місяць. Анджа змусив себе прокинутися остаточно, боячись, що заснувши нині, він неодмінно потрапить назад до темних підземель.
Табір спав, притрушений білястим інеєм, лише в бароновому наметі тьмяно світився вогник. Може, він теж боїться заснути? — чомусь подумав Анджа, і відразу ж осмикнув себе. Баронські страхи — аж ніяк не його біда. Нехай навіть той — єдиний кастелян в околиці.
Наступні тижні були для гарнізону не легшими за весь попередній шлях. На перевалі Сен-Бренер їх застав дощ. І не просто дощ, а люта злива зі снігом, котра розмила стежину, перетворивши її на брудний потік; вояки змушені були ковзати вниз по коліно в багні, ризикуючи будь-якої миті гуркнути зі скелі. Найгірше було коням, які падали й калічилися — шістьох довелося залишити на перевалі. Крім того, злива розмочила їхню провізію, і значна частина харчу після цього вже не була придатна до вживання.
І все ж, нехай і помалу, але вони просувалися вперед. Одного дня, вже надвечір, проминувши перевал, подолання якого вартувало гарнізону ще кількох життів, уцілілі побачили море.
Коштовне смарагдове полотно, гаптоване срібним шумовинням, стелилося до самісінького неба. А над берегом ікластою потворою причаїлося місто-фортеця Теренція, союзник Рабанту в Священному Поході. Неоціненний союзник, без якого похід на Валдарру був би просто неможливим. Теренція мала потужний військовий флот, кораблі якого вже готувалися до відплиття. Гарнізон Черенбера встиг якимось дивом — ще день, і Священний Похід вирушив би далі без них.
Якось прийшли діти володарів до Арода й їси, царя та пророка, і запитали:
«Чому ми вмираємо?»
Тоді Арод покликав лучників і наказав їм покласти стріли на тятиви і спрямувати їх на малих гостей.
«Я можу наказати їм вистрілити, — сказав Арод. — Скажіть мені, чому?»
Діти злякалися, почали голосити, і лише один з них, найстарший, відповів цареві:
«Тому, царю, що ти маєш владу зробити це».
«Атож, — мовив Арод. — Саме так чинить Вогненне Око Неба. Іноді наказує стрілам злетіти, бо має на те владу. А іноді притримує їх, бо бажає почути відповідь на своє запитання».
«Чому ми живемо?» — запитали діти.
Тоді Іса покликав служниць і звелів їм принести тарелі з фруктами і солодощами.
«Я можу запросити вас до столу, — сказав Іса. — Скажіть, чому?»
Діти зраділи і побігли до наїдків, і лише найстарший з них не рушив з місця.
«Тому, провіснику, що ти хочеш випробувати нас».
«Атож, — мовив Іса. — Так чинить Вогненне Око, пропонуючи нам спокуси та відбираючи тих, хто зможе їм протистояти. Небу не потрібні ті, хто нездатен подолати бажання свого тіла. Їх радо прийме до себе Темний Володар, котрий знає безліч і один спосіб повернути бажання на муки».
І тої миті діти, що встигли з'їсти щось зі срібних тарелів, впали додолу, скімлячи від болю.
Подорож морем Анджа затямив досить погано: між нудотою, нудьгою та гойданиною не чинилося нічого вартого уваги. Великий теренційський неф, який міг умістити до тисячі вояків, був напханий вщерть, мовби воєводи мали намір засолити їх на чорний день, наче рибку в дубовій діжці. Бійці спали всі покотом у тісному підпалуб'ї на припнутих до бортів прілих вітрилах. Гойдало тут несамовито, надто ж коли неф лягав уздовж хвилі й хитався, немовби перебравши злидва. Правду кажучи, таке відбувалося безперервно — на той час стерно ще не отримало належного визнання, а кермувати таким великим кораблем кормовими веслами було так само зручно, як вишивати алебардою.
Понад тим, поділяти сон та дозвілля із сотнями славних піхотинців і лучників, які нудилися, скублися, а також хропли і потіли, було надмірно тяжким випробуванням. Анджа скористався своєю причетністю до баронського дестрієра, і раз по раз тікав до кінського загону, де й звив собі кубелечко в скирті вогкої соломи. Гойдало тут так само, однак зносити це на самоті було значно легше, тож Анджа вважав, що йому певною мірою поталанило.
Іноді, вибираючись на палубу ковтнути повітря, він дивився на море — воно було гладке й ліниве, як величезний кіт, розімлілий під променями полуденного сонця. Його боки ритмічно здіймалися, підштовхуючи теренційські нефи, кінські баржі та ґалери до мети. Часом морський кіт починав гратися кораблями, підкидаючи їх та шматуючи пазурами вітрила — такими ночами вояки хапалися за мотуззя та, зціпивши зуби, з усіх сил кляли Священний Похід, тобто, на цьому етапі радше Священний Заплив. Мешканці гористого Рабанту, де найбільшим водоймищем був став коло млину, не були створені для морських переходів, і впевненість у цьому росла день у день. Утім, на їхнє щастя, морська подорож тривала на надто довго — вже за два тижні теренційські кораблі досягли Затоки Лева, в глибині якої маячіли омріяні червоні стіни.
Щойно пролунав радісний зойк з «воронячого гнізда» на верхівці фок-щогли, на палубу нетерпляче посунули вояки; на носі нефа їх набралося стільки, що корабель, здавалося, перекинеться. Утім, видовище було того варте.
Місто було просто велетенське. Непохитні червоні стіни оточували територію, не меншу, мабуть, за князівство Долатське. Вздовж стін рясно стриміли круглі захисні вежі, а над ними здіймалися гостроверхі дахи і шпилі. Було враження, що місто ледь-ледь тримається землі, застигнувши на злеті — такими легкими здавалися обриси його палаців, такими високими й стрункими були його білі вежі. Сріблені шпилі та глянсові покрівлі ловили сонячне сяйво, розсипаючи довкіл пригорщі сліпучих відблисків. Місто мріло й мінилося, немов прекрасне сновидця.
Кораблі підійшли ближче, і тут лише Анджа помітив, що вхід до гавані закрито. На скелястих мисах, що стерегли єдиний прохід, стояли вартові вежі. Між вежами, перекриваючи вхід, було напнуто грубий ланцюг; на верхівках веж щось помітно курилося. На них, схоже, чекали.
Анджа пошукав поглядом Вайлака. Той стояв коло борту і, стримано усміхаючись, розглядав вартові вежі.
— А скажіть, — поцікавився Анджа, підійшовши ближче, — чи завжди гавань замкнуто на ланцюг?
— Еге ж, — відгукнувся той. — Та ланцюг — то дурничка. Це в них ніби така засторога — не пхайся, бо дістанеш. Але хто в нас дослухається до розумних порад? Ну от, подивися на цих недоумків!
Анджа зиркнув туди, куди вказував голова. Один із нефів, керований кимось із найбільш нетерплячих завойовників, рушив уперед, вочевидь маючи намір розірвати ланцюг вагою корабля. Втім, щойно корабель торкнувся межі, як із найближчої вежі стрілило великим зарядом, за жим курився довгий димний слід. Заряд поцілив прямісінько у грот-щоглу, зібгав її і з гуркотом проломив палубу. На кораблі щось палахнуло — вогонь стрімко помчав вітрилами, майнув щоглами, і скоро весь безталанний неф палав, наче святкова ватра. За борти із зойками пострибали обійняті полум'ям люди; втім, потрапивши у воду, вогонь не згасав, продовжуючи горіти навіть у глибині. З інших нефів поспускали шлюпи, та ніхто не наважувався підплисти ближче до людей-смолоскипів, сахаючись дивовижного вогню, наче якої зарази.
Анджа закляк, не в змозі відірвати погляду від страшного видива.