— Невже?... — вражено прохрипів Отець Бругар. — Невже? Він таки встиг?
Анджа не наважився запитати, про що мова. Але відразу по тому Отець Бругар учинив щось дуже дивне. Він підніс миску з водою, що стояла на ослінчику, і вихлюпнув її просто хлопцеві в лице. Холодна рідина вдарила його по очах, бридкою хвилею спливла на груди. Анджа не ворухнувся. Може, то вже почин обіцяної кари, і далі йому в обличчя полетить щось чимраз разючіше?
Отець Бругар придивився до нього пильніше і гмукнув.
— Так і є. Скажений барон, — храмовник стенув плечима і виснував. — Він. Повинен знати. Ти. Стій тут.
Він крутнувся і вийшов з намету. На якусь хвилину Анджа лишився на самоті. Чим же його лице могло так вразити Чільного Храмовника? Голився він, правда, давно, та хай би Бругар сам на себе глянув! Анджа пошукав очима щось таке, що могло би служити за дзеркальну поверхню. Знайшовши якийсь металевий келих із підозрілим вмістом, він підніс його до очей. На нього вовкувато зиркнув химерно вигнутий, патлатий і замучений серв, зі смужками крові на обличчі і... На його правій щоці яскраво прозирали три паралельні червоні риски, начебто слід від пазурів звіра. Звідки б це? Анджа ніби не пригадував такого, щоби вражі валдарці, замість рубати його мечем, накидались дерти його кігтями...
Коло намету почулися голоси. Анджа швидко поставив келих, де взяв.
— Ви. Мусите бачити це. Князю.
Князь?! Анджа ледве не присів. Хіба не досить з нього Чільного Храмовника? Лише Князя йому бракувало!
Вони зайшли досередини — Бругар і... Арно. Анджа мигцем упізнав того веселого шляхтича, котрий в ніч мальджукського нападу замало не покраяв його своїм анеласом. Нині Арно був убраний в забрьоханий гамбізон із червонопиким долатським левом. Він встиг уже зняти обладунка, та на його шиї ще й досі теліпався кольчужний нашийник, внаслідок чого князь із кожним кроком дзеленькав, мов заблудна корова. А ще князь був трохи напідпитку. І коли тільки встиг?
— Отож, це і є наше чорнобурівське диво, — реготнув князь долатський. — Але чекайте... Ми, здається, знайомі. Чи не так, серве? Останнього разу нашу розмову так брутально перервали... Ну, та пусте.
Князь обійшов Анджу навколо, розглядаючи його так, мовби перед ним була свиня, в котрої раптом повиростали крила. Потвора ніби, а все ж, яка не є, цікавинка.
— Бачите? Князю?
— Еге ж, значить, наш гарячий друг надумав-таки скористатися правом. Казав же я, що він у нас трохи, теє... головою набакир. А ви — очищення, пости, молитви... От і маємо ниньки... Ну то що нам тепер із цим робити?
— Відомо що, — пирхнув храмовник. — Коли б не...
— Морренштиб. Шляк. Справді.
Анджа на те лише очима кліпав. Він зовсім не розумів, що діється, та бругарське «відомо що» його вчергове вжахнуло. Князь і храмовник раптом нагадали йому Ненароджених — Царя і Пророка: страшних, кожен на свій манер. Анджа обсмикнув себе. Ну, та, зрештою, страх — то чеснота, тож навряд чи він згрішив.
— Добре, синку, — сказав зрештою князь. Від того «синку» Анджа ледве не впав додолу в корчах. — Добре. Не знаю, чим ти причарував старого навіженця, та, схоже, барон, помираючи, залишив тобі криваву відзнаку. Ото вже не думав, що доживу до цього чорного дня...
А світ таки сказився, підсумував Анджа. Коли б це барон міг... Але й справді, міг! Тоді, на полі, він тримався рукою за рану, а потім торкнувся його обличчя... Отож, барон здійснив-таки одвічну Анджину мрію... Чому? Чому цей лютий душогуб, який полюбляв мучити сервів у своєму підвалі, раптом вирішив ощасливити одного з них перепусткою на небо? Анджа мимохіть ухопився за праву щоку... хто він тепер? що він...?
— Що він сказав тобі, наостанку?
— Е-е, сказав, «тримай мій прапор, серве», — чесно зізнався Анджа. — Я думав, про штандарт мова, розумієте, я ніс...
— Цить, — звелів Бругар. — Отож. Він зробив це. Цілком. Свідомо.
— Еге ж, — відгукнувся князь. Він ще раз глянув на Анджу, скривившись, наче від гнилого духу. — Ну, нехай. Але чому саме цей? Він же міг вибрати кого завгодно.
— Черенбер підозрював. У ньому. Нешлюбного сина.
— Ну так, у кого їх нема... — реготнув Арно. — Ви, Отче, думали, що очищення вкоротить баронові, е-е, амбіції... А він, знай собі, поселянок жужмив... Та нехай, не про те нині мова. Паскуда Морренштиб за першої ж оказії загребе Чорнобурівку і оголосить суверенітет. Ну, а оскільки в Черенбера немає прямих спадкоємців, оцей на законних підставах може передати землю мені. І хай Морренштиб укусить себе за дупцю. Ха! То що, серве? Жити хочеш?
Анджа насилу зметикував, про що йдеться. Та коли нарешті зрозумів, в обличчя йому хлюпнуло жаром... Барон довірив йому свою землю, бо хотів уберегти своє ім'я і свій маєток від сваволі сусідів... Він хотів перевірити його, Анджину, вірність. І хто ж знав, що перевірятимуть інші...
— Він наказав тримати його прапор... — кволо промовив Анджа, розуміючи, що зараз князь — на законних підставах — просто скарає його на горло. Але він не міг цього не сказати.
— Ах ти ж, трясця твоїй матері! — розгнівався Арно, хапаючись за зброю. — У шляхтичі пнешся, селюче?!
— Князю, — подав голос Отець Бругар. — Це. Зачекає. Валдарра — ні.
Князь глянув на Бругара, кліпнув здивовано, а потім розсміявся і панібратськи ляснув храмовника по плечі.
— От холера! Все пам'ятає!
— Хтось. Повинен.
— Гаразд. Слухай мене, юначе, — звернувся він до Анджі. — Про землю ми з тобою поговоримо пізніше, як вернемось до Рабанту. В підземеллях мого замку. А поки що, так чи так, ти залишаєшся моїм васалом. А мені якраз потрібен волонтер — забратися до Валдарри і з'ясувати, як нам подолати їхні потрійні стіни. У нас є підстави думати, що ти знайдеш для нас таку можливість. Якраз доречно вийшло... Відомо тобі — ті, що носять криваву відзнаку, просто неспроможні зрадити? А коли того тобі мало, додам ще й від себе особисто... Схибиш — уб'ю. Зрозуміло?
Ще б пак! У князівськім голосі виразно пролунали черенберзькі інтонації, а це вже було звичним і знайомим. І зрештою, не таким і страшним.
Але потрапити до Валдарри? З якого це дива вони надумали, що він знає, як? Вайлак казав, що там... Вайлак! Ледве вибравшись із бругарського намету, Анджа побіг шукати голову гарнізону.
Той спав, знайшовши омріяний спочинок на оберемку кінського фуражу коло згаслого табірного вогнища. Змучений бойовиськом та дотичним справами, він не подбав навіть дістатися намету, втім, як і більшість уцілілих: того вечора табір занурився у важкий німотний сон, лише подекуди озиваючись стогоном поранених та перегуком вартових.
Анджа не наважився будити командира. Навряд чи Вайлак йому за це подякує, а гнівити єдиного наразі доброзичливця хлопцеві не випадало. Відтак він просто сів поряд, намагаючись привести думки до ладу.
Отож, він нарешті дістав те, про що мріяв. Проте... він уявляв це собі якось інакше. Він не знав, звичайно, як мусить почуватися щойно відзначений кривавою міткою, але сподівався на зміни, до того ж, на краще. Але де там! Натомість йому було якось порожньо і прикро. Не те, щоби хлопцю бракувало кровожерного барона, але... Він якось звик до Черенбера, і геть не знав, що йому робити далі.
— Ти ще заплач, — позіхнувши, порадив Вайлак. Виявляється, він устиг прокинутись і, розплющивши одне око, стежив за Анджиними муками. — Будеш рюмсати, як п'яна вдова на поминках, а я тобі шмарклі витиратиму. А що? Ніколи нікому шмарклів не витирав...
— Та, мабуть, не варто, — кволо всміхнувся Анджа. — Бо я тоді щовечора буду приходити ридати під ваш намет... Воно вам треба?
— Ой, налякав! — пирхнув голова. — Ти й так щовечора приходиш під мій намет. Ну, хоч не ридаєш, дякувати Небу... А що таке, власне, сталося?
— Ось, — Анджа продемонстрував Вайлакові криваву відзнаку.
Той вражено гмукнув.
— Ну... вітаю, — проказав він. — Ти ж цього хотів, чи не так?
— Угу, — хлопець спохмурнів. — Я щойно мав розмову з Отцем Бругаром і князем. Ну, радите, вони мали розмову про мене.