Лише той, хто в собі здолає звіра земного, вартий служити Небу. Той же, хто прогнівить Небо, схибивши зі шляху горішнього, по смерті втрапить до володінь Темного, до підземель страху і відчаю, звідки нема вороття».
Коли барон від'їжджав на полювання, все господарство замку присідало, де прийдеться, мовби з нього висмикнули осердя. Сідав на ослінчику коло стайні дядько Клеч, сідали, притулившись до куртини, вартові. Сідали навіть коні, пірнаючи з головою в духмяну тирсу. Анджа вийшов на подвір'я, шукаючи, де б і собі присісти, подалі від кінських гостинців та веселих караульних, які наразі вирішили вдатися до гри у вибивного. Як Анджа з'ясував у свій час, «вибивний» означало щонайменше «вибивний зуб», а іноді, за належної майстерності, гра могла сягнути й «вибивного ока». До того ж, до гри залучалися всі, кого лиха доля занесе в поле зору гравців. Тож Анджа вирішив піти погуляти.
Сновигаючи коло замкової кухні, причарований запахом смаженини, Анджа натрапив на Онечку. Спершу він не впізнав її — на гожому обличчі мірошникової доньки нині грубою борозною тягнувся від правого кутика вуст до скроні потворний рубець. Якби Анджа міг пожартувати з цього приводу, він би сказав, що Онечка стала напрочуд усміхненою за життя в замку... Але жартувати якось не праглося. Наче громом побитий, він стежив, як дівчина з якимось кухлем біжить через замковий двір.
«Онечко!» — врешті гукнув він навздогін дівчині. Вона обернулася, заледве не впустила кухля, але за мить опанувала ляк і побігла далі. Правда, швидше, ніж доти. «Зачекай, Онечко!» — Анджа рвонув за нею. Йому раптом несамовито закортіло поговорити з дівчиною. Все ж, стільки років були сусідами... Колись Анджа шалено заздрив їй, та де... Онечці заздрило все село — звісно, їй вдалося потрапити до замку. А там, — казали в Чорнобурівці, — там усе може бути. І мрійливо зітхали.
Нарешті він наздогнав її і вхопив за руку.
— Та зачекай, Онечко! Чи не впізнаєш?
— Чого тобі, Анджо? — тихо запитала вона.
— Не тікай! Я поговорити хотів... Скільки не бачилися! Онечко, ти коли пішла до замку, ми в селі весь час про тебе говорили. Як ти тут, як живеться... Чи гарно тобі в барона?
Анджа розумів, що верзе дурниці, але її погляд, разючий мов мисливський батіг, змушував говорити — хоч би що, аби лише не мовчати.
— Як живеться... А ти як гадаєш? — мовила вона, усміхнувшись спотвореним краєм губ. — Як на небі, незгірш. Відпусти, бо як не встигну баронові вечерю зладнати, у цім раю буде буря... Ну, відчепися!
Хлопець мимохіть випустив її рукав. Не сподівався він побачити Онечку такою. Все, що завгодно, але... Але що? — запитав він себе. Якби йому не пощастило з тими хортами... Анджа похмуро побрів до стайні, і саме тоді прозвучав гук мисливського рогу — барон повертався до замку.
Так швидко? Невже барон устиг щось там уполювати всього за годину? Анджа не мав жодного сумніву, що встиг би, але барон любив полювання, а любов не терпить поспіху.
По підвісному мостку дрібно простукотіли підкови, і до замкового двору в'їхала кавалькада загоничів і псарів. Попереду на дебелому рябому коні парадував сам барон, ведучи на короткому мотузку свою здобич — побитого, вимащеного кров'ю і брудом селюка. Мешканці замку підвелися з насиджених місць, розглядаючи незвичний трофей. Хуторянин, упольований бароном, лише тихенько скиглив, відсапуючись — не схоже було, що Черенбер завдав собі клопоту вповільнити біг коня, аби не змучити бранця.
Заїхавши до двору, барон кинув мотузка слугам і зіскочив на землю. До барона підійшов Вайлак, кивнув на полоненого, що нині впав навколішки в багнюку.
— Бачу, світлосте, полювання було вдалим? Але що це за дичина, пане? Адже немає такого звіра ні серед чорної звірини, ані серед червоної, шляхетної...
— Не блазнюй, Вайлаче, — суворо кинув Черенбер. — Це бидло забило оленя з мого лісу. Коли ми знайшли його, він уже тушу білував... Йоргів виродок!
Черенбер підійшов до бранця і пхнув того межи ребра загостреним вістрям чобота.
— Ти пошкодуєш про це, — прошипів барон, — і будеш шкодувати довго, Небом присягаюся! Пошкодуєш, що на світ народився, ти, мерзенне падло!
Челядь, що зібралася довкола, заворушилася, зашуміла. Анджа просунувся між кількох псарів, аби бачити краще. Ну, і краще б він цього не робив. Він знав того бранця. Ба більше — то був заледве не єдиний його чорнобурівський приятель, Рем Кухель. І яка холера потягла нещасного полювати в баронському лісі? І не просто щось там — оленя... Цього живого уособлення священного Дворога? Гаплик тобі, Ремку, ой, такий гаплик...
— Вайлаку, в підвал його! — підсумував барон. — Ну?!
Вайлак, — хоч і кажуть, що самого Темного не боявся, — кивнув. Анджа бачив, як у того злими вітрилами злітають закрилки носа... Але що ж, Темний — там, а барон — тут, і ще не знати, що гірше.
— Звісно, в підвал, — мовив Вайлак, обернувшись, і Анджа на мить перехопив його погляд — чорне знамено люті. — До підземелля, куди ж іще...
Тієї ночі Анджа не зміг заснути. Він просидів під стайнею від першої свічки і аж доки не згоріла третя; весь час йому вчувалися голоси, зойки і стогони звідкись ізнизу — з підвалу... Він трусився, немов у пропасниці, здригаючись від кожного поруху вітру. Але ніч, зрештою, минула.
Зранку Анджа знайшов голову гарнізону і попросив його дозволу вчитися володіти зброєю. Вайлак глипнув іронічно на його розкреслене безсонням лице і, кинувши загадкове «дозрів, еге ж?», відправив Анджу до казарми шукати вояка на ймення Март Мідяк.
«... серед людей не існує того, хто має право визначати за інших їхню долю, не існує того, хто може встановлювати зразки поводження і вимагати їхнього дотримання. Музика всесвіту не підкоряється людській волі, бо вона сама — єдиний закон. Імовірність виникнення світу з хаосу така ж, як імовірність виникнення музики з шуму, і ніхто ніколи не керуватиме тим, що має таку малу ймовірність, але виникло до існування. Адже ніхто не має влади над дивом. Таким незбагненним дивом, яким є життя.
Утім, попри всю неймовірність існування всесвіту, він нині є нашою єдиною дійсністю, а отже, ми самі — частина порядку, який сильніший за жагу небуття. Наше життя — лише впорядкований шум, тобто — музика. Доки ми слухаємо її відгомін і чинимо так, як вимагає наша природа, музика звучатиме. Коли ж ми робитимемо те, що йде супроти власного єства, ми створюємо шум. Коли ми змушуємо інших чинити супроти власної природи, ми множимо шум, який одного дня може поглинути музику і занурити світ у безлад...»
Казарма була довгою низькою спорудою, що тяглася вздовж північного боку захисної стіни. Тут завжди панувала півтемрява, запах знуджених людей і зношеного реманенту. Час від часу барон брав свій гарнізон «у поле», що означало — до хутору з виховною метою або ж на кордони графських володінь — переставити розмітку, і якщо хто надумає чинити опір, зав'язати мляве прикордонне побоїще. Одного разу барон їздив на справжню війну — бити єретиків в Альбігоні, ось лише з усього гарнізону тоді повернулося хіба десяток калік. Відтоді, щоправда, барон надолужив втрати — в основному за рахунок полонених, котрих ніхто так і не зібрався викупити. Та хай би там що, а гарнізонні вояки вважали себе за вищу касту і не горіли бажанням пособляти усіляким брудним конюхам, котрим наразі був Анджа. Отож, знайти Мідяка було не так і просто. Ну, справді, не зазирати ж під кожне ліжко, де, затиснувши в натруджених долонях фляжки, дрімала честь і гордість гарнізону.
Та, зрештою, Мідяк таки знайшовся. То був кремезний вояк із розсіченою бровою, котрий мав повне право зватися Мідяком — його шкіряні обладунки, зняті з якогось єретика-чепуруна, були посилені мідними лусочками й широкими мідними пластинами на грудях. Мідь, правда, не вельми захищала від залізних мечів та пік, але ветеран беріг свій трофей, прикипівши до нього тому, либонь, що обладунок належав першій людині, якій він укоротив віку. Такий був у Мідяка оберіг — незбагненний, але дієвий.
Нині Март Мідяк спав на скирті соломи в дальньому кутку казарми. Тамуючи вагання, Анджа наважився його розбудити, обережно поторсавши за плече. Наступної миті хлопець усвідомив, що притиснений до стіни казарми, а вістря кривого меча-фолчена — у небезпечній близькості від горлянки.
— Ти чого, Йоргів дрин?!! — незрозуміло прохрипів вояк.
Анджа, який і дихнути боявся, аби не напоротися на скошений край меча, лише кліпнув у відповідь.
— Ну, якого чумного щура тобі, бовдуре?
— Мене до вас Вайлак відправив... — прошепотів Анджа.
Мідяк поволі опустив меча.
— Ну?! А нащо, га? — здивувався він.
— На... на навчання. Вайлак сказав, щоб ви мене навчили меча тримати, якщо ваша ласка.
Мідяк замислено почухав потилицю.
— Геть схибнувся той Вайлак, чи що? Який з тебе боєць? Так, дрином крутити, аби, цеє, свині не бешкетували...
Ветеранові, певна річ, було ліньки панькатися з хлопчиськом, та пообідній сон однак було перервано, і слід хоч якось збавити негадане пообіддя. А з цього навчання, збагнув Мідяк, може бути хай і не користь, та бодай розвага.
Отож, Анджине навчання почалося з того, що Мідяк його просто відлупцював.
— Невже тобі, хлопче, ніхто досі писка не чистив? — поцікавився вояк.
— Та чого ж, було, — мовив Анджа, витираючи заюшеного носа. — Тільки досі мені вдавалося бачити, куди який стусан цілить. А ви, даруйте, б'єте якось кручено...
— Кручено... Ач, який знавець! — гмукнув Мідяк. — Ну, добре, битиму дуже повільно. Дивися сюди.
І ось під оком у хлопця — свіжий синець. А Мідяк мало за живота не хапається від реготу.