— Лорін, у тебе очі посіріли.
— Що ти верзеш? Вони блакитні! — відказала я.
— Я маю на увазі білки очей, — пояснив Майк. — Ти була на ногах відтоді, як усе це почалося. Тепер же ми маємо змогу перейти в режим очікування. Якісь реальні зачіпки з'являться лише пізно вранці. Звідси до твого помешкання лише десять хвилин їзди. Можеш заскочити додому й подавити вухо години зо дві. Однаково зараз за розкладом моя зміна. От я поки й побуду на стрьомі.
Одна частина моєї свідомості не хотіла полишати Майка та пропускати якісь суттєві деталі, котрі, можливо, стануть відомі невдовзі. Хто його, в біса, знає — що трапиться за годину-дві? Але, поглянувши за сходове вікно позаду мого напарника, я помітила, як світло ліхтарів пливе в мене перед очима. Я й справді була зморена й виснажена.
Людина, котра вигадала фразу, що найнеприємніше в житті — це переїзд до нового помешкання та подружнє розлучення, напевне, й уявлення не мала, що то є таке — бути жінкою, коханця якої вбив її ж таки чоловік.
«Якщо навіть я зараз зомлію та впаду, то це нічого не змінить», — вирішила я.
— Добре, Майку, — погодилась я. — Але зателефонуй мені, як тільки про що-небудь дізнаєшся. Хоч про будь-що.
— Паняй додому, Лорін.
— Згода. Уже паняю. Уважай, що мене тут нема.
Загнавши свій «міні» в гараж і вже збираючись вийти, я раптом почула якийсь химерний звук у дальньому кутку праворуч. Мабуть, мої нерви були на межі зриву, бо я відразу ж вихопила пістолет і націлила його на якусь фігуру, що сиділа під стіною.
Але швидко збагнула, що то був Пол.
Я ввімкнула світло й тільки після цього сховала свій «ґлок» у кобуру.
Пол хропів у шезлонгу біля ящика з інструментами. Поруч із ним на бетонній долівці стояла пляшка віскі «Джоні Вокер». Спиртного в ній лишилося на один ковток, не більше.
Ага, ще одна цікава деталь: на Полові не було одягу. Тобто, він був зовсім голий.
А ще він був ніякий. Бухий у дрезину. П'яний у дупу, як то кажуть. А може, в сраку.
Придивившись до його змарнілого непритомного обличчя, я второпала, що пережила лише жалюгідну дещицю того, що довелося пережити Полові.
Я залпом випила останній ковток і почала трясти чоловіка, намагаючись його розбудити. Але даремно. Нуль на масу.
Коли я боляче смикнула Пола за вухо, одне його око мляво розплющилося. Я тягла його за вухо та за правицю доти, доки він, нарешті, не зіп'явся на ноги.
Пол щось пробурмотів, але я не розібрала й потягла його в будинок. Ще ніколи я не бачила свого чоловіка таким п'янючим.
Намагаючись спрямувати його до спальні, я ледь не травмувала собі м'язи спини. Нарешті мені все ж таки вдалось укласти Пола на ліжко, після чого я принесла відро для сміття на той випадок, коли його знудить.
Ледь устигла я дістатися до ванної, як увесь стрес, що накопичився в моїй душі за ввесь цей час, вирвався назовні вибухом нестримних ридань.
Що, в біса, з усього цього вийде? Що я собі думала, удаючи з себе дурну під час слідства? Це ж не гра. Скотт Тайєр загинув. Мало що в цій країні може спричинитися до ретельності більшої, ніж та, з якою розслідуватимуть убивство нью-йоркського копа. От дурепа! Невже ти думаєш, що за допомогою жалюгідного блефу зможеш якось викрутитись?
Я пригадала Брук Тайєр. Її відлюдькувату доньку. Двох інших дітлахів. Я відчула себе отруйною змією. Утіленням зла. Мені закортіло піти й здатися. Тієї миті я була готова на що завгодно, аби тільки зняти з себе цей страшний чорний тягар.
Утім, за вбивство покарають не мене.
А Пола.
Що ж мені робити?
За три хвилини, так і не вирішивши, що ж мені робити, я знепритомніла й упала, миючись під душем.
Я стояла собі, намилювала голову, аж раптом — раз! І ось я вже сиджу на холодній кахляній підлозі, а по моїй спині та ногах стікає вода. Притиснувшись лобом до мокрої стінки, я пригадувала все, що трапилося минулої ночі, і спогади поволі заповнювали мою свідомість, як ванну вода. Який із цих спогадів був найболючішим, важко сказати. Та легкість, із якою я зрадила Пола? Чи мертві очі Скотта, що дивилися на мене з фонтана? Чи спотворене стражданням обличчя його дружини?
Я заплющила очі й мені до сказу закортіло розчинитись у потоці води, щоб потім забулькотіти разом із нею в каналізацію.
Почекавши хвилину й пересвідчившись, що розчинитися мені не вдалося, я відірвала голову від кахлів і розплющила очі.
Це нещастя нікуди не зникне саме по собі, однозначно. Тож треба щось удіяти. Але ж що?
І я почала перебирати можливі варіанти.
По-перше, що станеться, якщо я здам Пола?
Я добре розбиралась у системі кримінального правосуддя Бронксу. Як і всілякий гуртовик, що має впоратися з великими обсягами, прокуратура цього району охоче йшла на оборудку з порушниками, пропонуючи їм справедливість, мовити б, зі знижками. Але я прекрасно розуміла, що оскільки вбивство Скотта буде гучною справою, то прокурор використає її вповні у власних кар'єрних інтересах. Ця справа називатиметься «Пол проти системи», і система правосуддя зробить усе від неї залежне, щоб завдати своєму супротивникові не просто поразки, а нищівної поразки.
Я враз подумала про лавину рахунків від адвокатів, що їх мені доведеться оплачувати. А також про грубеньку суму, в яку мені стане звільнення Пола під заставу. Якщо його ще звільнять під заставу.
Навіть коли аргументувати вбивство самозахистом, то найкращим потенційним сценарієм буде звинувачення в ненавмисному людиновбивстві, а це означало п'ять років ув'язнення. Я похитала головою. П'ять років! Навіть п’яти хвилин спілкування з в'язнем у тюрмі «Райкерс» вистачало, щоб викликати в мене непереборне бажання проплисти сотню кругів у басейні, заповненому антибактеріальним розчином. А тут цілих п'ять років! Я аж здригнулася, пригадавши смердючу камеру обшуку, плач немовлят і секс під столом у кімнаті побачень.
Я уявила, як Пол сидить за таким засмальцьованим столом і не зводить з мене очей, потемнілих від ненависті та презирства.
— Як же так, Лорін? — скаже він. — А мені чомусь здавалося, що тобі подобається п'ятихвилинний секс.
Проте найстрашнішим було б навіть не це, а реакція нью-йоркських мас-медіа. Ото був би справжній жах! Хіба ж може бути щось більш принадне для жовтої преси, ніж любовний трикутник, винесений на загальний огляд! Трикутник, учасниками якого були двоє копів, один з котрих загинув! Довго б нам перемивали кістки й обливали нас брудом!
Ми з Полом назавжди стали б почесними членами Залу Ганьби.
Постійним об'єктом приниження для газетярів і телевізійників.
А ще не слід забувати про потенційні наслідки для родини Скотта. Наразі Брук сприймають як дружину героя. Але коли вийде назовні неприємна правда про те, що Скотта вбив чоловік його коханки, то Брук доведеться забути і про прихильність комісара, і про приязне ставлення колег Скотта до неї та до її дітей. У мене аж голова заболіла, коли я обмірковувала всі ці малоприємні деталі.
До того ж, якщо випливе правда, Брук може не отримати пільг та виплат, належних їй як удові поліціянта, загиблого на службі!
Я пригадала Брук із немовлям на руках. Замість пенсії Скотта вона запросто може дістати дулю з маком.