— Та ото ж. А головне тут те, що маємо попереду безсонну ніч, — зазначив Майк. — Тепер твоя черга тиснути на подушку. Паняй додому й хоч трохи поспілкуйся зі своїм благовірним. Сумніваюся, що останнім часом тобі випадала нагода з ним бачитися. Не вимикай свого мобільника. Як тільки я про щось дізнаюся, то відразу ж зателефоную. Дуй додому.
Увійшовши до будинку, я почула, що в кабінеті працює телевізор. Одинокий голос супроводжувався вибухами сміху присутніх у студії глядачів. Напевне, то було «Нічне шоу» коміка Девіда Летермана. От і чудово. Незабаром він зробить дуже популярну гумореску про мене та Пола. І вона неодмінно потрапить у першу десятку.
Поклавши ключі на дзеркальну поверхню міні-бару, я подивилась на смужку синюватого екранного світла, що пробивалася крізь щілину у дверях і падала на килим у коридорі. Зараз мене очікувало найважче з того, що мені довелося сьогодні робити.
Зізнатися своєму чоловікові, що ти наставила йому роги, — «гідний» вінець дня, присвяченого замітанню слідів убивства, нічого сказати!
Я ввібрала повні легені повітря, потім повільно видихнула його й поштовхом розчинила двері.
Пол лежав на дивані, підтягнувши ковдру аж до підборіддя. Побачивши мене, він вимкнув телевізор.
— Привіт, — сказав він і посміхнувся. Такі скрутні та недоречні обставини, і ти ба — така мила посмішка.
Я здивовано уставилася на нього. Важко сказати, якого вітання я від нього чекала, але бадьорим його назвати було важко. Скоріше, в ньому чулося «Привіт, шльондро!». А може, то мені здалося.
— І тобі привіт, — насторожено відповіла я.
Я й гадки не мала, яким буде його наступне па. Навіть приблизно. Бо раніше Пол не мав звички вбивати моїх коханців.
— Як на роботі? — спитався він.
— На роботі все прекрасно, Поле, — сказала я. — Е-е-е, ти нічого не хочеш мені розповісти про події минулої ночі?
Пол опустив очі долі. От і добре. Може, нам таки вдасться щось з'ясувати.
— Це ти про те, що я нажерся, як свинюка? — спитав він.
«А хіба буває по-іншому, якщо самому вицмулити цілу пляшку віскі?» — хотіла зауважити я. Проте вирішила натомість бути поблажливою. Адже потрібно, щоб Пол трохи розслабився, скинув із себе психологічний тягар і відкрився мені. Треба було почути його версію подій.
Це набагато б спростило ситуацію та розрядило напругу. Він би скинув камінь з душі, а я б заспокоїла його, сказавши, що йому не слід турбуватися, бо про все подбаю я.
— Що трапилося, Поле? — прошепотіла я. — Розкажи все, як є.
Пол зиркнув на мене й прикусив нижню губу.
— Який це був жах, Лорін! — почав він. — Якби ти тільки знала, що мені довелося пережити під час цього польоту! Спочатку щось бабахнуло, і літак різко пішов униз. «Гаплик, — подумав я, — то терористи підклали бомбу». І вже не сумнівався, що жити мені лишилося лічені хвилини. Аж раптом усе владналось, і літак вирівнявся, але пілот таки не став продовжувати політ і посадив літак у Гротоні. Тому до Бостона я так і не потрапив. Бачиш, доля пожалувала мене. Після приземлення я відразу ж узяв напрокат авто й приїхав додому. Мабуть, я й досі був у шоковому стані, коли повернувся. Щоб заспокоїтись, я відкоркував пляшку — і незчувся, як усю її вицмулив. Не питай, що сталося з моєю вдягачкою. Вибач, я не хотів тебе налякати.
Моє обличчя почервоніло так, що, мабуть, аж світилось у темряві. Чому Пол брехав мені? Поводився так, наче я не знала нічого про те, що трапилося? З іншого боку, убивці дуже часто впадають у стан абсолютного й мимовільного заперечення. Ідуть у глуху «заперечайлівку». І щиро вірять, що ніякого злочину вони не скоювали. Через це інколи буває дуже важко з такого стану їх виводити. Невже це трапилось і з Полом? Невже він був настільки шокований, невже відчуття провини так ошелешило його, що в його свідомості запанували ілюзії?
— Поле! — нарешті сказала я. — Будь ласка!
Пол кинув на мене знічений погляд.
— Що — «будь ласка»?
«О Господи! — подумала я. Невже йому замало того, що сталося? Навіщо він бреше й усе ускладнює ще більше? Наче не знає, що Скотт тієї ночі був не сам, а зі мною!»
Яка ж я дурепа! Саме так воно і є! Від здивування я аж рота роззявила, але встигла прикрити його рукою, щоб не помітив Пол. Неймовірно!
Пол і не збирався нас застукати на гарячому, здогадалась я. Напевне, він просто побачив кілька е-мейлів від Скотта, почав щось підозрювати й подався до нього, щоб надавати під сраку копняків і змусити від мене відчепитися. Саме тому він і поїхав, не ставши очікувати, поки вийду я! І саме тому він так зараз і поводився, наче нічого не знає. Отже, Пол не придурювався. Він дійсно нічого не знає.
«А якщо так, то ситуація докорінно змінюється», — подумала я й витріщилася на Пола. Він відкинув ковдру та сказав:
— Іди до мене, Лорін. Ти, мабуть, дуже втомилася на роботі. Запрацювалася. Я теж, хай йому грець. Нумо, ходи до мене.
Вигляд Пола, який лежав на дивані, нагадав мені, як приблизно рік тому я, женучись за підозрюваним пожежними сходами, сильно пошкодила спину та злягла на два тижні. І Пол витратив усю свою відпустку, щоб доглядати за мною. Доглядати ретельно й турботливо. Він тричі на день куховарив, і ми з ним їли разом, дивлячись денні телевізійні програми. А ще Пол мені читав. Наприкінці другого тижня водонагрівач віддав Богові душу, і я ніколи не забуду, як Пол мив мені у ванній голову, нагрівши воду на газовій плитці.
Найголовнішим було те, що він був зі мною, коли мені було скрутно.
Тепер я мусила побути з ним, коли стало скрутно йому.
Набравшись сміливості, я підступила до дивана й лягла поруч. Пол вимкнув світло. Намацавши в темряві його руку, я міцно її стиснула.
— Я дуже рада, що ти таки потрапив додому, — нарешті сказала я. — Навіть якщо твій одяг десь загубився по дорозі.
Наступного ранку я встала та швидко вбралася лише тоді, коли Пол поїхав на роботу. Я навмисне чекала, поки він піде. А якщо точніше, то дочекатися не могла, поки він подасться на службу.
Коли я вже була кинула сумочку у свій «міні», мені раптом пригадалися слова Джека Бусліка про пістолет, з якого застрелили Скотта. Про те, що наявність пістолета як доказу мала б вирішальне значення в цій справі.
Я мерщій кинулася від автівки до сараю з одним-однісіньким запитанням, що крутилось у моїй голові: «У якій річці втопити пістолет — у Гудзоні, Істі чи Гарлемі?»
Проте коли я відімкнула двері сараю, то мені аж заціпило. Такого я не чекала. Таке мені навіть у кошмарі наснитися не могло.
Замість мішка з речовими доказами за дверима виявилося порожнє місце. Просто повітря — і все.
Я попорпалась під граблями й лопатами, під мішками з добривами та під поливальницею, але марно. Пістолета ніде не було. Не було й закривавлених паперових серветок. Не було нічого.
Що ж робити?
Я витріщалася на порожнє місце, розмірковуючи — куди ж Пол міг подіти знаряддя вбивства. Може, викинув, коли відвозив назад орендоване авто? А якщо викинув, то де й куди?
Я розхвилювалася. Сильно розхвилювалася. Отже, пістолет і досі десь валяється, а на ньому — цілком можливо — відбитки пальців Пола.
У грудях з'явився неприємний холодок. Я стояла, не знаючи, що вдіяти, аж раптом мій погляд упав на лопату. Кінчик заступа був чорний. Я помацала його. То був кавалок іще вологої землі. Прихопивши із собою лопату, я підтюпцем подалася до заднього двору.
«Де б я сховала знаряддя вбивства на місці Пола?» — подумала я.