Тадей блиснув своїм золотим зубом. Принаймні мені так здалося.
— Дівчинко, декому з відвідувачів хочеться, щоб вечірка ніколи не закінчувалась, — зазначив він, заганяючи набої в барабан свого десятиміліметрового «сміт-енд-вессона».
— Стривайте. Треба піти на розвідку, — втрутився в розмову Марут. — Якщо ці типи дійсно вбили Скотта, то вони будуть суперобережними стосовно кожного, хто здасться їм підозрілим. Ми всі тут займалися спостереженням. Хтозна, може, вони нас уже вирахували.
— Маю ідею, — озвалася я.
Мій погляд упав на клуб. Він справді виглядав загрозливо, як унутрішньо-міський вхід до пекла. Але це мої хитрощі й нещирість привели нас усіх сюди. Тієї миті я себе ненавиділа. «Якщо когось поранять чи вб'ють, я цього не переживу», — подумала я.
— Пошліть туди мене, — запропонувала я.
— І не подумаю, — похитав головою Траґан.
— Ти що, схибнулась? — озвався Майк. — Нема й мови про те, щоб ти пішла в те лігво сама. Туди піду я.
Я пильно глянула у вічі своєму напарникові. Вони світилися рішучістю. Він і справді це зробить. Я ж казала, що Майк — найкращий.
— Послухайте-но мене, — наполягала я. — Туди піду я. Вони ж зовсім мене не знають. І не чекають, мабуть, що туди зайде жінка. А якщо це для вас не надто вагомий аргумент, то нагадаю, що головний слідчий тут — я. А у відповідь на перше запитання скажу: так, я дійсно схибнулась.
Агенту Тадеєві Прайсу знадобилося лише півтори хвилини, щоб прикріпити малесенький бездротовий мікрофон «тайфун» зі зворотного боку ґудзика на моїй куртці. Мені закортіло сказати йому, що я, загалом, нікуди особливо й не поспішаю, але я передумала й не стала озвучувати це коротке екстрене повідомлення.
— Ось так, маєш мікрофончик, — нарешті сказав Тадей. — Цей клуб — гівняча діра, але, як не дивно, вранці по п'ятницях там яблуку ніде впасти від бомжуватої мангеттенської публіки, що відривається на всю котушку. Підійди, постукай і скажи викидайлу, що шукаєш свого приятеля — ді-джея Льюїса. Не турбуйся, наразі там його немає. Але викидайло, напевне, пропустить тебе всередину.
— А навіщо все це? — спитала я.
Тадей посміхнувся, блиснувши золотим зубом.
— Поглянь на себе в дзеркало, детективе. Гарненькі білі дівчата сюди не ходять.
— Якщо побачиш когось із наших підопічних — Марка чи Віктора, — порадив мені Траґан, — то вигукни «Тривога!» і відразу ж тікай у найвіддаленіший куток. Те саме зробиш, якщо виникнуть якісь проблеми чи відчуєш небезпеку. Будь-яку небезпеку взагалі. І не встигнеш ти й оком змигнути, як ми прийдемо тобі на допомогу. Зрозуміла?
— Зрозуміла, — відповіла я. — Вигукнути «Тривога!». Чорт забирай, уся моя остання доба минула під знаком тривоги.
— Гаразд, із цим усе зрозуміло. Що ще неясно? — спитав Траґан. — Ага, згадав. Здай свій пістолет і жетон, бо у викидайла може виникнути бажання обшукати тебе.
Від цих слів стіни мікроавтобуса раптом насунулися на мене так, що я відчула, наче лежу в труні. Власній труні.
Чорт забирай!
Я могла здати свій «ґлок» та жетон без будь-яких проблем, але ж пістолет Скотта, той, із якого Пол застрелив його, лежав наразі в моїй сумочці! Якщо мої колеги випадково побачать його, то, м'яко кажучи, дуже здивуються. Що ж мені, в біса, робити, га?
Засунувши руку в сумочку, я витягла звідти «ґлок» і віддала його Траґану. А потім віддала золотистий жетон.
Проте знаряддя вбивства я залишила там, де воно лежало, — під гаманцем та коробочкою м'ятних пігулок «альтоїд».
— У разі небезпеки гукай «тривога», — ще раз нагадав мені Траґан. — А коли зайдеш усередину, Лорін, то не корч із себе круту кіношну героїню, добре?
— Можеш не сумніватися, з мене ніяка героїня.
Дверцята мікроавтобуса ковзнули й розчинились, і я ступила, кліпаючи очима після темряви салону, на потрісканий брудний тротуар. Зробивши кілька кроків, озирнулася. Не знаю, що було більш похмурим і безрадісним, — навколишній краєвид чи перспектива лишитися живою після походу в лігво наркоманів.
— Не турбуйся, напарнице, — підбадьорливо кинув Майк. — Ми стежитимемо за кожним твоїм кроком.
«Отож», — подумала я, почувши, як за моєю спиною з грюкотом зачинилися двері.
У тім-то й проблема, що стежитимете.
Я витріщилася на означений розважальний заклад, так званий клуб. Переді мною були сталеві жалюзі й неосвітлений дверний проріз, схожий на встановлену вертикально відкриту могилу.
Заради всього святого, що на мене чекає за цими дверима?
Найменше, що мене непокоїло зараз, — це вчасно дати сигнал тривоги.
У маленькій ніші, відразу ж за розхитаними дверима, виднівся оксамитовий канат малинового кольору, а за ним — чорнильно-чорний колодязь сходів, що вели вниз.
Викидайло, що стояв за канатом, був у темно-зелених окулярах і костюмі, спорудженому, вочевидь, із поліефірної плівки «майлар». Підходячи до нього, я стала мовчки сперечатися сама з собою, що більше непокоїло мене — зріст викидайла, що сягав десь шести з половиною футів, чи його огидна огрядність.
З колодязя сходів долинало ритмічне бухкання, наче в земних глибинах велися вибухові роботи.
— Льюїс сьогодні працює? — невимушено спитала я.
Ледь уловимим порухом викидайло похитав головою.
«А може, він узагалі не розуміє англійської? — подумала я. — Чи відразу ж інтуїтивно відчув, що я — коп?» Раптом мені стало дуже приємно від того, що Майк і решта хлопців були неподалік. Варто лише заволати — і вони мерщій примчать на допомогу.
— Це приватна вечірка чи мені можна ввійти? — спитала я. «Господи, нехай він відповість, що приватна», — благала я, вдивляючись у темряву сходів. Для мене не було проблемою повернутися до мікроавтобуса, бо я не вважала це поразкою. Можна ж було придумати якийсь інший спосіб дій! Або просто взяти — і поїхати додому поспати. А чому б ні? Чи навзагал податися за кордон у туристичну подорож.
— А це — як подивитися, — нарешті заговорив викидайло.
— Подивитися на що? — поцікавилася я.
Викидайло опустив свої окуляри та зміряв мене таким поглядом, що я зраділа, що нічого не встигла з’їсти на сніданок.
— На те, наскільки сильно вам цього кортить, — відповів бурмило.
— Як романтично! — сказала я, обертаючись, щоб піти. — Однак у світі немає нічого такого, чого мені б кортіло аж надто сильно.