«Лорін!» — пролунав з горішньої частини сходів голос Брук. — Як ти там? З тобою все гаразд?
«Сподіваюся, що гаразд», — подумала я.
— Хвилиночку, — гукнула я у відповідь, передивляючись теки. — Я майже закінчила, Брук.
Зачинивши останню шухляду з теками, я вже була повернулася, щоб піти, аж тут спрацювала моя осоружна копівська звичка. Я провела рукою під нижньою шухлядою столу — і знайшла там DVD-диск, надійно прикріплений липкою плівкою до нижньої поверхні.
Коли я віддирала міцно приліплений диск, моє серце шалено калатало, рикошетом відскакуючи від стінок грудної клітки.
«Страховка» — було написано на ньому блакитним маркером.
Роздивляючись диск у світлі люмінесцентної лампи, я подумки відзначила, що таємничий аспект життя Скотта, який зростав дедалі більше, інтригував мене чимраз дужче. Ба більше — лякав. Так буде точніше.
Цікаво, яка ж страховка може зберігатись у форматі DVD? «Тільки така, що знадобиться чоловікові, котрий свою вихідну пенсійну допомогу зберігає в шафці під черевиками», — відповіла я сама собі.
«Узяти чи залишити?» — вагалася я.
Але, зрештою, засунула диск у сумочку.
«Усе-таки треба прихопити», — подумала я.
Коли я піднялася сходами, навпроти кухонного вікна зупинився білий мікроавтобус.
— Ой, вони так швидко повернулися! — розчаровано сказала Брук. — Коли Тейлор у гостях, то вона буває просто нестерпною. Реве, як ведмідь. Правду кажучи, навіть не знаю, як поведеться матір Скотта, коли вас побачить. Вона пригнічена ще більше, ніж я — якщо таке взагалі можна уявити. Може, поп'ємо кави іншим разом, га? Краще б вам піти крізь парадні двері, щоб вона вас узагалі не побачила.
— Звісно, Брук, — відповіла я. Здається, вона опанувала себе достатньо для того, щоб без особливих церемоній випхати мене геть. Що ж, це вже якийсь прогрес. Утім, їй не треба було повторювати мені, щоб я вшивалася якомога швидше.
— І не забудьте дізнатися про групову терапію! — гукнула я, сідаючи у свій «імпалі». — Добре, Брук?
«Ага, як же, групова терапія», — подумала я, вмикаючи двигун. Більшої нісенітниці й банальності, яку тільки можна було ляпнути пригніченій горем людині, годі й вигадати. З таким самим успіхом можна було б порадити Брук буддійську медитацію або ж психологічний тренінг «зворотний хід пам'яті»!
Останнім часом я верзла таке, що й купи не держиться. Я крадькома поглянула на поцуплений диск. Іще одне свідчення мого падіння. Не кажучи вже про те, що я накоїла раніше.
Мабуть, не лише покришки, а й асфальт заверещав як різаний, коли я ввімкнула передачу й натиснула на газ.
Я й справді перетворювалася на жорстокосерду цинічну суку.
І кожна секунда, кожна стадія цього перетворення були мені ненависними.
Менш аніж за годину потому я скерувала автівку з Південного виїзду Ван-Кортландт-парку, що неподалік автостради Мейджор-Діґен у Бронксі.
Швидко розвернувшись, я попрямувала по під'їзній дорозі, яка вела до гольфового майданчика Ван-Кортландт-парку, котрий уважається найстарішим неприватним майданчиком у Сполучених Штатах.
Я нервувала, руки мої тремтіли, і тому диск, який я упихувала в гніздо автомобільного програвача, торохтів так, наче я стріляла в автоматичному режимі зі свого «ґлока». Дякувати Богу, я все ж примудрилася не зламати DVD й нарешті ввімкнула його.
«Напевне, Скотт переплутав слова», — подумала я після кількох хвилин уважного споглядання екрана.
Звичайнісіньке старомодне стеження, про що принагідно свідчив напис «10:30, 22 липня», який чітко виднівся в правому нижньому кутку екрана.
Здогадно головним героєм цього фільму був сумирний немолодий латиноамериканець у квітчастій гавайській сорочці. Він крокував вулицею великого міста, і, здавалось, усе йому було по барабану.
Коли цей латиноамериканський джентльмен зайшов попоїсти у відкритий ресторан напроти Юніон-Сквер-парк, я здогадалася, що дія фільму відбувалась у Нью-Йорку.
А коли в наступному кадрі побачила, як наш персонаж виходить із таксі й вирушає до одного з найвідоміших магазинів модельєра Ральфа Лорена, я збагнула, що він, вочевидь, має при собі грубенькі гроші.
Чи був той латинос наркоділком? Беручи до уваги походження цього DVD-диска, а також те, що зйомка здійснювалася таємно через невеличке бічне вікно якогось «міні-вена», можна дійти висновку, що цей чоловік явно не був, скажімо, відомим актором, що знімався в мексиканських телесеріалах.
Далі можна було бачити, як здогадний наркоділок виходить зі стильної крамниці одягу, тягнучи з собою купу пакетів із коштовними покупками, і знову сідає в таксі. Час у правому кутку екрана стрибнув на півгодини вперед, і я побачила, як об'єкт стеження залишає таксі й направляється до величного парадного входу в готель «Фор Сізонс» на 57-й вулиці. Ну-ну, цікаво.
Раптом фокус зйомки різко перемістився з рівня вулиці на запаморочливу височінь, на один з карнизів якогось хмарочосу тридцять чи сорок поверхів заввишки, не менше. Далі камера пішла вперед, потім униз, а в кутку екрана значилося «18:10, 22 липня».
Ковзнувши по дахові готелю «Фор Сізонс», камера й далі рухалась, аж поки у фокус чітко не потрапив один з балконів того боку готелю, що виходив на 58-му вулицю.
За кілька хвилин непорушного спостереження об'єктив почав пересуватися нижче, нижче, нижче — аж до самої вулиці, де в його фокус потрапила якась безпритульна жінка на розі парку.
— …плата за гріхи, Святий Ісусе. Єгова, мій Боже Всемогутній, прости їм, бо не відають вони, що творять, — почувся її голос і дзенькіт дрібних монет, які хтось кинув їй у філіжанку з-під кави.
«Вочевидь, увімкнули направлений мікрофон», — здогадалася я.
Цього разу, коли камера знову зсунулася вгору, ще раз націлившись на балкон фешенебельного номера на даху хмарочоса, у динаміках почулися міські шуми. Глухе гудіння потоку машин. Далеке виття сирени. Нью-Йорк — величезне й величне місто!
Через двадцять хвилин цього не надто захопливого видовища сталася ще одна швидка зміна кадру. Спочатку мені здалося, що запис на диску скінчився, але потім я помітила, що час у правому кутку екрана знову стрибнув уперед, — «1:28, 23 липня».
«Ага, отже, запис не скінчився», — змикитила я. Просто день змінився на ніч.
Упродовж трьох хвилин нічого особливо цікавого не відбувалося. Скрізь було темно хоч в око стрель, за винятком слабкого мерехтіння вуличних ліхтарів, що відбивалося на металевих поручнях балкона.
І раптом яскравий спалах — і ввесь балкон залило якесь химерне зеленувате світло.
Ага, то група спостереження почала зйомку в інфрачервоному світлі, здогадалася я. Дорогими ж цяцьками екіпіровані ці хлопці, нічого не скажеш!
Можливо, Скотт і його колеги гадали, що той опецькуватий латинос збирається здійснити велику наркотичну оборудку просто на балконі готелю? Чи, може, сподівалися, що він розчинить скляні ковзні двері, і вони спроможуться щось підслухати?
Про це мені вже не судилося дізнатися, бо через п'ятнадцять хвилин почувся якийсь різкий грюкіт; камера пішла вгору й зупинилася на даху готелю.
Зі службових дверей біля ліфтової надбудови вийшли статечний чоловік і молода жінка у вечірній сукні, розцяцькованій золотистими блискітками. Вони негайно ж кинулися пристрасно обійматися й цілуватися, притиснувшись до вентиляційної труби, і камера відразу ж сфокусувалася на них.