Ще один скреготливий поштовх — і я перекотилася на живіт. І майже без паузи — гучний удар у бік, і стінка фургона з водійського боку ввігнулась усередину. Господи милосердний? Що відбувається?
Рівномірний гуркіт і шалена вібрація враз наповнили салон фургона. Я здогадалася, що то ми наскочили на хвилясте узбіччя, зроблене спеціально для того, щоб будити сплячих водіїв, котрі з'їжджають з дороги. Цей звук химерним будильником задзвенів у моїй голові, а лоб забахкав по підлозі, вибиваючи барабанний дріб.
— Ах ти ж сучий сину! — заволав Ордонес, тиснучи на газ. Двигун фургона заревів, і двигтіння припинилося — то ми, крутнувшись, вискочили ліворуч, назад на дорогу.
Тепер мене кинуло в протилежний бік — як порожній коробок з-під піци, — і я загатилась об стінку з пасажирського боку авта.
— Гей, та це ж не п'яний! — гукнув за мене Ордонес. — У нього вся пика заюшена кров'ю. Неймовірно! Це твій благовірний!
Після цих слів наркоділок іще сильніше натиснув на акселератор. Мотор завив, і фургон знову завібрував — тепер уже від небезпечно високої швидкості.
— Ґрінґо думає, що він крутий, чи як? Ну що, поштовхаємося? — зневажливо гмикнув Ордонес, не зменшуючи газу.
У мене серце впало, коли я побачила, як він простяг руку й клацнув, застібаючи ремінь безпеки. А в мене ж не було жодного!
— Давай, бовдуре, наздоганяй! Наздоганяй, очкарику засратий! Ось так, правильно. А тепер…
Ордонес щосили натиснув на гальма, і почувся скрегіт металу та вищання коліс.
— …тепер отримай своє, йолопе! — заверещав він.
Спочатку почувся шерхіт — то мене потягнуло по підлозі до сидінь.
А потім задня частина фургона вибухнула з оглушливим тріском! Мені здалося, що мені барабанні перетинки полопаються.
Авто різко сіпнулось уперед, я зробила стійку на голові, а потім — переворот із падінням. Незважаючи на шок, через розбиті задні двері фургона я помітила передок машини мого чоловіка — «тойоти-кемрі». Над передком курився димок із розплющеного радіатора, а за зібганим у гармошку капотом і розбитим склом я побачила Пола. Його обличчя було закривавлене, але очі, слава Богу, блимали. Вчепившись у подушку безпеки, він намагався відіпхнути її від себе.
Я повернулась до Ордонеса — і почула гучне металеве клацання. То наркоділок, пригрозивши мені моїм же пістолетом, поштовхом розчинив дверцята.
— Не хвилюйся, Лорін. Ми ще не вибилися з графіку відльотів. Я на хвилинку вийду, крихітко.
Коли він вийшов з авта, страшна думка вдарила мені в голову з силою кувалди.
Зараз він уб'є Пола! Зараз мій чоловік помре, — і це після всього, що нам довелося пережити!
І я заверещала. Безсловесним тваринним криком, від якого мені самій аж вуха позакладало. Доклавши відчайдушних зусиль, я підвелась і, з зап'ястками, скованими кайданками, несамовито кинулася до розчинених водійських дверей.
Ясна річ, у двері я й близько не потрапила, зате перекотилася через сидіння, гепнулась головою об кермо й бебехнулась у нішу для ніг водія та пасажира. Неймовірно!
Двигун, що працював на холостих обертах раптом заревів, коли я ненароком зачепила ногою педаль акселератора десь позаду себе. Дриґаючи ногами, я відчайдушно намагалася знайти якусь опору, щоб відштовхнутись і вибратися з кабіни. Але моя ліва нога застрягла між кермом та ручкою коробки передач.
Але я без угаву дригалася, вперто намагаючись вивільнитися.
Ой!
Важіль коробки передач піддався під моєю ногою, і фургон зненацька покотився, набираючи швидкість!
Орієнтуючись тільки по автомобільних гудках, які раптом залунали зусібіч, і по шумові гігантських вантажівок, що проносилися повз фургон, я здогадалася, що авто поволі вкочується в транспортний потік. Я вже примудрилася зайняти сидяче положення в ніші біля педалей, коли до відкритих дверцят підбіг Ордонес і застрибнув усередину.
— І куди ж ти, суко ненормальна, зібралася? — заволав він. Давши мені ляпас, він схопив мене й кинув на пасажирське сидіння, а потім спрямував фургон знов на узбіччя.
Вимкнувши двигун, він смикнув угору важіль ручника, кинув ключі від фургона собі в кишеню та вийшов з машини.
Посміхнувшись мені напівбожевільною злостивою посмішкою, наркоділок погрозливо підняв угору палець і сказав:
— А тепер — спроба номер два. Ти сиди в машині й не рипайся, а я…
Проте мені так і не судилося почути до кінця його фразу. Чи слово — хтозна.
Вантажівка, що знесла Ордонеса разом із дверцятами фургона, виявилась автомобілем для перевезення легковиків. Під зав'язку набита пікапами «шевроле-таху», вона зі свистом промчала повз фургон, наче торнадо, на швидкості добрячих вісімдесяти миль на годину — не менше.
Секунду тому Ордонес стояв поруч зі мною. Мить — і його вже й слід захолов. Його ніби гумкою з асфальту стерли. Він щез наче в результаті якогось фокуса.
І кращого фокуса у своєму житті я не бачила.
Я сиділа й розгублено кліпала очима, витріщившись у переднє скло. Автовоз так і не зупинився. Навіть не пригальмував. Схоже, водій просто не помітив Ордонеса. Я побачила, що десь за сотню футів попереду щось промайнуло, перекинулось і впало в придорожні чагарники. Не знаю, що то було — чи дверцята, чи сам Ордонес.
Мабуть, Бог почув-таки мої молитви. Або ж почув, як хтось за мене молився.
Пол лежав на землі біля свого понівеченого автомобіля. Я помітила його тіло, коли вилізала з фургона. Серце моє підкотилося до горла.
— Поле, я тут, — гукнула я, підбігши до чоловіка та схилившись над ним. Я знову стала благати Бога, щоб він зберіг Полові життя. Як же мені примудритися зробити штучне дихання зі зв'язаними руками, га?
— Лорін, — озвався Пол. Зуби його цокотіли. — Я побачив задні ліхтарі фургона, і…
— Не розмовляй, — сказала я.
Виявилося, що кров текла переважно з рани на маківці Пола, куди вдарив його мерзотний наркоділок. До того ж ударив, вочевидь, кілька разів. У моїй пам'яті сплив діагноз унутрішньочерепна гематома, з яким мені часто доводилося стикатись у своїй роботі. Від страху за життя Пола мені аж дух забило. Такий діагноз я зазвичай читала у звітах судмедекспертів про причину смерті. Це просто диво, що Пол був притомний, і ми обоє не загинули.
— Не ворушися, — прошепотіла я йому у вухо. — Лежи спокійно та не ворушися.
Повз нас мчали автомобілі, а я сиділа на битому склі біля свого чоловіка, відчуваючи його теплу кров на власних руках. Невдовзі вдалині замиготіли червоні та сині вогники.
— Ти врятував мене, Поле, — прошепотіла я, дивлячись, як два автомобілі місцевої поліції відокремились від потоку машин і різко загальмували перед нами.
«Ти врятував мене вже вдруге, — подумала я, але змовчала. — Ти вже вдруге мене врятував».