— Ви ще щось хотіли? — спитала барменка, підштовхуючи до мене тацю зі сніданком, що містив цілу тону шкідливих для фігури кілокалорій.
— Хотіла б, але у вас уже нічого не лишилося, — відказала я.
Умостившись біля вікна у велетенський фотель із підголівником, я прочитала звіт ФБР від першої до останньої літери.
Я так довго втуплювалась у схожі на штрихкод радіоаутограми обох місць скоєння злочину, що мені почало двоїтися в очах.
Жодної помилки й жодного заперечення тут і бути не могло. Мені зовсім не обов'язково було знати, що таке тандем перемінного числа або розташування STR-послідовності, щоб пересвідчитися в цілковитій тотожності обох зразків.
Я відклала роздруківку й, одним оком позираючи на обертальні двері розташованого потойбіч вулиці офісного будинку, де працював Пол, узялася до побиття світового рекорду з поїдання ласощів. А що ви хотіли? Алкоголь та цигарки під забороною. Куди ж подітися нещасному вагітному копові?
Саме тієї миті, коли я облизувала вимазані шоколадом пальці, серед людської метушні на вході я помітила високого рудоволосого типа, схожого на Пола. Привабливий чоловік, ніде правди діти. Це було єдине, що я могла сказати про свого чоловіка напевне. Єдина, мовити б, константа, яку він мав.
Я прикінчила останнє шоколадне тістечко, неквапливо причепурилась і взяла заляпану кавою роздруківку ФБР.
«Виходь із піднятими вгору руками, Поле, — подумала я, перетинаючи ще затінений каньйон Перпл-стрит. — У твоєї сердитої вагітної дружини пістолет у сумці».
Але стоячи позаду кур'єра-поштовика в черзі до охоронця, що сидів на прохідній, я помітила дещо дивне.
У розчинених дверях одного з ліфтів показався Пол.
«А ось і ми власною персоною», — спало мені на гадку.
Тимчасом як армія фінансових працівників штурмувала будівлю, прагнучи не спізнитися на роботу, він намагався вийти, пливучи проти течії, як одинокий лосось.
«От і добре, — подумала я. — Це заощадить мені час на поїздку ліфтом».
Утім, підійшовши ближче, я помітила, що на плечі в нього висить дорожня сумка, а в руці — сумка для покупок.
Стильна сумка «Тіффані» для покупок.
Я зупинилася наче вкопана, мовчки спостерігаючи, як Пол направляється до виходу.
Дорожня сумка? Сумка для покупок? Куди це мій благовірний зібрався? Навіщо, чорт забирай? І чи так уже потрібно мені це знати?
«Так, потрібно! Я мушу дізнатися», — твердо вирішила я, дивлячись, як Пол зупиняє таксі.
Його таксі якраз від'їжджало, коли я й собі спіймала візника, котрий якраз збирався зупинитися неподалік.
— Хоч як це банально звучить, — звернулася я до водія-сикха в помаранчевому тюрбані, — але їдьте слідом за отією таксівкою.
Що ми й учинили. Спочатку ми їхали за ним до мангеттенського Мідтауну, а потім виїхали крізь тунель на автостраду Лонг-Айленд.
Щойно ми опинились на автостраді Бруклін-Квінс, я зателефонувала Полові на мобільний.
— Привіт, Поле! Як справи? — спитала я, коли він відповів через пару гудків.
— А, Лорін! Привіт, — озвався Пол. — Як переночувала?
Я прекрасно бачила його через заднє скло таксі, що їхало перед нами. Він сидів, притиснувши телефон до вуха.
— Пречудово! — відповіла я. — Слухай, Поле, я страшенно занудилась. Хочу зустрітися з тобою в обідню перерву. Що скажеш?
Ось і маєш, мій дорогий чоловічку. Маєш момент істини.
— Не можу, красунечко, — відповів Пол. — Ти ж знаєш, що понеділок — день важкий. Зараз бос принесе шість фінансових звітів. Я маю їх усі переглянути й переробити. Ага, он він іде. Заявився — не забарився! Тому повернуся сьогодні не раніше восьмої вечора, якщо поталанить. Вибач. Я колись надолужу, добре? За мною не заіржавіє. Як ти там?
Ми проскочили під зеленим дорожнім знаком, на якому було написано: «Аеропорт ЛаҐвардія». Щоб Пол не почув, як я розпачливо хлипнула, мені довелося хутенько прикрити рукою мікрофон.
— Нормально, Поле, — відповіла я після невеличкої паузи. — За мене не турбуйся. Увечері побачимось.
Щоб швидко пройти повз контроль в аеропорті, мені довелося пред'явити свій жетон і посвідчення працівника нью-йоркської поліції. Потім я навмисне відстала від Пола, загубившись у потоці пасажирів, а він пішов до зали відбуття повз численні газетні кіоски, сувенірні крамнички та відкриті бари.
Раптом за сто футів поперед мене він зупинився біля проходу 32.
Тримаючи дистанцію, я спинилася біля кабінки з телефоном-автоматом — і раптом у моєму шлунку наче виразку прорвало: я побачила, куди відлітав Пол.
Вашингтон, округ Колумбія.
Я примудрилася в останню мить потрапити на рейс, яким вирушав Пол, і це коштувало мені 175 доларів. Радше, це коштувало 175 доларів Полові. От і прекрасно.
Я почала спостерігати за залою відбуття, сидячи в ресторані навпроти. Мене аж підкинуло, коли я побачила, що Пол почав реєструватися, щойно оголосили посадку до бізнес-класу.
А підкинуло мене тому, що реєстратор за стійкою зробив одну більш аніж дивну річ — віддаючи назад квиток, він грайливо поплескав Пола по плечу наче старого знайомого.
Що все це значило, чорт забирай?!
Ухопивши залишену кимось газету, я хутко затулила нею обличчя й стала пробиратися крізь передбанник, але цей запобіжний захід виявився зайвим. Одного погляду на Пола було досить, аби збагнути — він був увесь поглинутий розмовою з якимось чоловіком, що стояв праворуч. «То, напевне, теж якийсь його частий попутник», — вирішила я.
Була одна перевага в тому, що я сиділа в передостанньому незручному ряді крісел — цілковита гарантія, що ми з Полом випадково не наштовхнемось одне на одного під час польоту. А ще я знайшла на своєму кріслі зручний непроникний пакет, яким мені не раз довелося скористатись упродовж цієї подорожі до Вашингтона.
Що не кажи, а вагітність, нудота від польоту й катастрофічна ситуація в особистому житті — далеко не найкраще поєднання.
— Перепрошую, — сказала я своїй явно невдоволеній сусідці начальницького вигляду, яка постійно перемовлялася по телефону. — Я вагітна. Та й ранок видався важкий.
Та найцікавіше почалося тоді, коли ми прибули до Вашингтона. Пол, разом із рештою великих цабе, що летіли бізнес-класом, вибрався з літака одним із перших. Тому мені довелося виявити неабияку прудкість, щоб учасно встигнути до зали прибуття й подивитися, куди він вирушить далі.