Усе ще тільки починалось.
Якби в нас раптом знайшлося під рукою чарівне дзеркало, яке показувало б, що діється в інших краях, то спрямувавши його на стамбульське передмістя Куру-Чешме, ми побачили б таку картину. У невеликій, застеленій килимами кімнаті, на низькій турецькій канапі з валиками, згорнутими з тих самих килимів, обпершись на купу пістрявих подушечок, лежав чоловік приємної середземноморської зовнішності, з темними, але виразними очима.
Раніше вони здавались веселими, натомість тепер очниці Шабтая Цві наповнювала одвічна єврейська скорбота, через що його стали прозивати «людиною смутку». Одягнений в колись дорогий, а нині вицвілий халат із бірюзового шовку з жовтою облямівкою, й гаптовану завитками ярмулку, однією рукою він гладив на животі перську кішку, товсту, з майже людським виразом жовтих очей. Інша його рука тримала єврейську книгу. Час від часу, відриваючись від читання, Шабтай Цві Азіз Мухаммед, позирав на кішку, наче намагався відчитати в її думках те, чого ще не знав. У сусідній кімнаті почулись кроки. Це повернулась його жона з ринку. Скинувши спритним рухом довге синє покривало, вона струснула головою й підійшла до чоловіка.
— Не дали? — спитав Шабтай, дивлячись їй в очі.
— На жаль… — Фатіма зітхнула. — Ні зеленяр, ні різник більше нам не відпускають. Просять грошей.
— Що ж ми будемо їсти на обід? — здивувався Шабтай.
— Не знаю, — відказала вона і несподівано розплакалась…
Так, до подібного повороту подій Шабтай Цві не був готовий.
Навіть під час мандрів, коли його виганяли з однієї громади, щоб нагодувати в іншій, він не почував таких труднощів. Батько завжди давав на всяк випадок кілька монет, а нагодувати мандрівника могли які-небудь благочестиві дервіші.
Тепер, проклятий євреями, потерпаючи від недовір’я мусульман (султан цілі місяці не виплачував йому жалюгідну платню брамника), Шабтай не мав до кого податися. Усі знайомі від нього відвернулися.
Батько з матір’ю померли, а братів Елі та Леві Шабтай необачно відправив у далеку подорож за рідкісними каббалістичними манускриптами, наївно сподіваючись, що через два-три роки, до їхнього повернення, ситуація зміниться і про скандал усі забудуть. Зв’язок з братами був втрачений, і навіть якби у них були гроші, навряд чи вони могли б передати йому бодай монету.
Фатіма — та сама красуня й «наречена Машіаха» Сара, яка щиро вірила в високе призначення свого чоловіка, поки що трималась. У неї було важке життя, і, напевно, тому бідолашна розплакалась лише зараз, коли родина вже хтозна-скільки плутається в боргах. Шабтаю, що звик до розкошів, доводилось набагато важче. Але три роки мучитися в зміїних обіймах злиднів, сидіти без копійки — цього не могла витримати навіть сильна Фатіма. За цей час вона помітно постаріла, краса поблякла, і тепер мало хто вірив, що перед ними не вбога жінка з передмістя Стамбулу, а колишня пасія магната Радзивіла, містична дружина мудреця, вшановуваного як Месія.
— Capo! — тут Шабтай вперше за довгі роки назвав дружину колишнім, єврейським ім’ям. — Витри свої сльози. Знаєш, невдовзі все зміниться і у нас буде гарний обід. Потерпи, ти ж бо завжди вірила мені, чекала на мене в Польщі, не сумнівалась, що я прийду. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — всміхнулась, ковтаючи сльози, Фатіма. — Ти прислав по мене дві сови в монастир, й ті віднесли мене далеко від тих місць.
— Ось, — погодився Шабтай, — а кажеш, ніби я не дотримую слова. Так і є: почекай трохи, придумаємо що-небудь.
— Ну, а їстимемо що? — зауважила дружина.
Перська кішка з диким нявкотом кинулась геть. Очі в неї палали.
Злетівши під саму стелю, кішка зачепилась пазурами за килим і повисла з виском та шипінням. Потім вона перевернулась у повітрі й спустилась на підлогу, почала тертися об ноги Фатіми, лагідно муркочучи.
— Гість, до нас йде гість! — радісно вигукнув Шабтай. — Накинь хустку, Фатімо, й діставай посуд! Ага, он той, з синіми квітами!
До знедоленого єретика зазирнув єврейський мусульманин Хайяті-заде, особистий лікар султана. Він приніс йому султанську платню, їжу й ласощі, і тому відкинутий усіма, без грошей, Шабтай мусив знову дякувати султанському лікареві. Перший раз той відвів від нього смерть, а тепер, вважай, врятував від голоду…
Почекавши, доки Шабтай попоїсть, а окрилена Фатіма побіжить чимдуж до крамарів віддавати борги, Хайяті-заде приступив до найголовнішого — вмовляння. До султана дійшли чутки, що Шабтай Цві, хоча й цілком ревно виконує приписи мусульманської віри, однак продовжує потай зустрічатися з євреями. Звісно, нічого погано на перший погляд він в цьому не побачив, тому що, ставши Азіз Мухаммедом, колишній єврейський Месія зобов’язався проповідувати іслам поміж євреями. Природньо, для цього йому потрібно ходити в єврейські квартали, завертати в синагоги, але…
Знаючі люди стверджували, ніби Шабтай ніколи не поривав з єврейством, а отже, мріє повернути собі колишню славу.
Шабтай гриз баранячу ногу, вимазуючи рот і щоки білим тлущом.
— Послухай, друже, — фамільярно звернувся до нього Хайяті-заде, — а до своїх ти заходив останнім часом?
— Заходив, — відповів Шабтай, не відриваючись від баранячої ноги.
— І що? — нетерпляче поцікавився донощик.
— Нічого доброго. Прогнали й вилаяли, навіть слова не дали сказати.
— А в місті кажуть…
— Мало що вони понавигадують! Євреї мене зневажають! Знайдеться усього кілька людей, здатних пробачити свого блудного сина, та й ті дуже далеко. Навіть ти мене не поважаєш, Хайяті-заде! Тобі було б значно приємніше, якби моя голова покотилась по землі…
Султанський лікар сприйняв це як жарт і промовчав.
Того ж дня він розповів великому візиреві, якого звали Фазил Ахмед-паша Кепрюлю, що проповіді Шабтая в синагогах не викликають у євреїв нічого, крім роздратування, і що навернути до нової віри тому вдалося лише небагатьох своїх фанатичних прихильників. А громада євреїв-мусульман користується в Стамбулі лихою славою і навіть отримала хитромудре прізвисько «денме» — що значить перевертень, перекинчик. Тому правильніше вислати Шабтая з родиною куди-небудь подалі від столиці.
Візир погодився з доказами Хайяті-заде, обіцяючи при нагоді доповісти султанові. Та незабаром йому довелось вирушити на Кріт, придушувати повстання, і лише в 1669 році, повернувшись зі втомливої поїздки, Фазил Ахмед-паша Кепрюлю пригадав свою обіцянку. Великий візир зібрав своїх нишпорок, наказавши їм терміново вияснити, чи не помічений Азіз Мухаммед, колишній Шабтай, у чомусь негідному, і чи ретельно він дотримується мусульманських обрядів.
Захворіла Фатіма, і хоча лікарі не знайшли в неї нічого конкретного, дружина Шабтая слабнула, згасаючи з кожним днем. Її підкосили переживання, а можливо, гірке розчарування у своєму обранці, який не зійшов на престол Єрусалима. Спершу Шабтай стане таким же безпомічним створінням, як і решта інших людей. Уночі він залишався біля ложа хворої, шепочучи каббалістичні заклинання, обвішував її амулетами, варив зілля, але ніщо не діяло. Фатіма помирала.
— Пробач, цього разу я не зможу тобі допомогти, — зізнався Шабтай.
— Ти втратив свій дар? — ледь підвівшись, спитала дружина.
— Майже, — сказав він. — Ще трохи — і я буду, як усі…
— Це розплата, — вимовила Фатіма. — Шкода, що я застала… — і вмерла, не доказавши останньої фрази.
Після її смерті Шабтай Цві зламався, тиняючись, наче тільки-но вийшов із забуття, заціпенілий та байдужий. Носячи жалобу за Фатімою, Шабтай відчайдушно шукав тих, хто погодився б його вислухати і втішити. Стрінувши одного разу на вузькій вуличці Стамбула трьох польських євреїв, він розговорився з ними, приховуючи, що став мусульманином, а, дізнавшись, що ті зупинились поруч з його будинком, в Куру-Чешме, запросив до себе в гості.
Польські євреї були купцями, не надто побожні, про Шабтая Цві вони, звичайно, чули, але не могли уявити, що цей виснажений, сумний чоловік — той самий скандальний авантурник. Побалакавши, Шабтай запропонував їм прогулятися увечері по Куру-Чешме. Купці погодились.
Якось несподівано вони заспівали уривки «Теілім» — єдине, що малоосвічені торговці встигли вивчити за все своє життя. Шабтай почав їм підспівувати — співання псалмів утішало його, і крім того повертало до більш вдатних часів. Із рядками «Теілім» Шабтай колись зустрів у Каїрі Сару, коли та сходила з корабля, «Теілім» співали його брати довгими вечорами, по них, якщо копнути глибше, маленький Шабтай навчався читати по-єврейськи. Стародавні слова навіяли йому солодкі спомини.
Розспівавшись, польські купці разом з Шабтаєм блукали присмерковими вулицями стамбульського передмістя. Раптом, спускаючись в колючого пагорбка, вони, не перестаючи співати, зіткнулись із самим великим візиром Фазилом Ахмедом-пашею Кепрюлю. Що він там робив, чому опинився саме в такому місці — Шабтай так і не дізнався.
Швидше за все, йому доповіли вірні донощики, що правовірний мусульманин всупереч обіцянці приймає у своєму домі євреїв, замислюючи проти султана якісь пекельні інтриги. Не повіривши їм, візир сам вирішив переконатись, і, прямуючи потай до будинку Шабтая, отримав вельми вагоме підтвердження своїм підозрам…
Так, виспівування «Теілім» навіть найзатятіший ханжа навряд чи вважатиме неприпустимим для мусульманина. Після свого навернення Шабтай все одно розмовляв і писав рідною єврейською мовою, наспівування псалмів, чиє створення приписують праведному цареві Дауду, аж ніяк не злочин.
Але ж Шабтай обіцяв — і не аби кому, а султанові, в присутності вищих сановників Порти, що більш ніколи не провадитиме таємних справ з євреями, а спілкування зі співплемінниками дозволялось йому лише тією мірою, яка сприятиме їхньому наверненню, не більше.