Увійшов з острахом, як до печери.
Слово «світлиця», мабуть, найбільше пасувало цьому живому притулку в прибазарних комунальних нетрях. Світла, пахуча і сповнена дивовижного затишку.
— Сонце заглядає до мене першої, — сміялася Єлизавета Петрівна, — бо я його чекаю вже вбраною, зачесаною і помоленою, щоб почати свої денні труди. І «євроазіатський ремонт» я сама тут зробила. Надибала стару вапняну яму, а фарбу виміняла в п'яничок за настоянку.
Його вразили не стіни, а те, що на них. Віхтиками, снопами, гірляндами звисало зілля, наповнюючи помешкання луговим ароматом. А ці аплікації — з листя, кори, трави, квітів, бадилля та гілочок… Фактично зі сміття, яке топчемо. А тут, в гармонійній сув'язі, химерно переплетені, вони вбирали очі, розбурхували дивовижні асоціації. На полицях, підвіконнях, у кутках — оригінальне коріння, пеньки, галузки, каміння — витвори несподіваних примх природи.
— Це мій бізнес, — пояснила баба Ліза, наче боячись підозри в надмірному романтизмі. — Тепер, знаєте, модно робити різні альпінарії, зимові сади, куточки природи в офісах. А натуральних штукенцій до них не густо. Одним словом, не зайнята ще ніша.
Вона сміялася постійно. Очевидно, це для неї як дихання. Сміялася навіть тоді, коли розповідала таке. П'ятнадцять років тому помер чоловік. Почала жити на мізерну пенсію. Розміняла задля доньчиної сім'ї квартиру, сама переселилася в однокімнатну в дворовій системі. Молоді допомагали. Однак через декілька років її красуня донька-одиначка гине при загадкових обставинах. Уже й так побляклий з кончиною чоловіка світ після цього потьмарився зовсім. Повернулася з цвинтаря, замкнулася вдома, лягла і не хотіла підводитись. З мороку заціпеніння її підняло гупання у двері. Сусіди привели голодного онука. Зять по-чорному запив.
Хлопця треба було годувати, виряджати до школи, вчити жити. Хоча як жити? Що вона, донька лікарів і сама лікарка в минулому, кохана дружина офіцера, знала і вміла дотепер — граціозно дефілювати в гарних сукнях, накривати стіл рипучими накрохмаленими скатертинами, грати на піаніно… На ці чесноти попит скінчився.
Спочатку продала рештки коштовностей, потім картини, килими, посуд, антикварні меблі. Платили дешево — євреї повиїздили, а нові цінителі ще не сформувалися, вони гонилися за іномарками. Порожніла квартира, ще більше порожніла з розпачу і безсилля її душа. Прийшов час, коли онук все частіше став просити: хочу чогось смачного, такого, як у шкільному буфеті. Не було ні копійки, ні речей для продажу, ні продуктів, ні сил. Сусіди обачно відвертали погляди, наче боячися заразитись вірусом нужди. Тоді вона змирила свою гординю і подалася шукати якусь чорну роботу. Але місця прибиральниць, виявилося, позаймали пробивні жіночки з колишньої інтелігенції, а сторожів і вахтерів тепер вибирали з молодих і сильних мужчин, які одночасно могли бути вантажниками й двірниками.
Поринувши в борги, Єлизавета Петрівна втратила не лише надію, але й сон. Якось після чергової безсонної ночі вона виволокла своє стомлене тіло надвір. Сходило сонце. Через віття бузку проміння вдарило їй в очі, засліпило. У цьому сяянні вона побачила в янгольській подобі обличчя рідної доньки. Привітно посміхаючись, та промовляла: «Йди, мамо, йди». Жінка, в чому була, наосліп рушила вперед. Спам'яталася в лісі. Казково щебетали птахи, пронизливо пахли квіти. Вона стала рвати їх, тулила до грудей, плакала. Диво — на поляні натрапила на ціле сімейство білих грибів. Зняла кофту, набила їх туди, ледве тягла. На шосе поруч неї пригальмувала шикарна машина. Стрижений хлопець крикнув: «Продайте, бабко, чічки. Моя коза лише польові любить». Із салону вистрибнула дівчина, верещала з радості, пестячи квіти. Жінка незчулася, як у руці її опинилася двадцятидоларова банкнота.
Того вечора вони бенкетували з онуком. На виручені за гриби гроші купила харчів, за долари — хлопцеві черевики і майку. Завтрашнього світанку вона чекала з нетерпінням, заздалегідь приготувавши кошик і кандир. А вже за кілька годин стояла на базарі з грибами й ожиною. І так щодня. Ліс відкривав їй свої багатства й таємниці. За природними дарами, що оберталися на матеріальні блага, стала помічати живу красу, насолоджуватися пахощами, музикою потоків, які поступово вимивали з серця гіркоту втрат і страх перед незахищеністю. Зцілювали душу.
Інколи на ринку біля неї торгувала травами древня бабуся з Ділка, вчила її, лікарку, що чим лікувати. Якось бабуся заслабла і більше не з'являлася, але давні клієнти приходили, замовляли трави. Тепер Ліза прихоплювала з лісу віхтики цвіту, коріння чи якогось зілля. Накупила книг з фітотерапії.
Постійними пацієнтами стали базарні люди, що роками заробляють тут артрити, ревматизми і хронічні бронхіти. Хто відмовиться випити за копійки кухлик пахучого чаю? Кому від нежиті, кому від тиску, від голови чи печінки. А які мазі від радикуліту навчилася робити баба Ліза з лілії! Масажисти навперебій замовляють, навіть в Угорщину возять.
Комірчина тріщить від банок, пляшок, діжечок — соління, маринади, сиропи, компоти, настоянки, сушені гриби, дички, зелені прянощі, горіхи. Окремих делікатесів у Мукачеві можна скуштувати, мабуть, лише тут. Приміром, пікантний салат з їстівної папороті або мариновані равлики. Так-так, оті, що їх французи та бельгійці звозять із цілого світу. А Єлизавета Петрівна знає два такі місця в Березинському лісі. Бочками можна збирати їх після дощу. Равликів вона тримає у картонних коробках з борошном. Там вони очищаються. Потім, перед приготуванням, посипає сіллю, щоб випустили слиз. Чистить щіточкою — і в окріп. Витягує з мушлі м'ясо, викидає геть чорну печінку і готує дієтичні бульйони та пікантну печеню. Равлик поживніший, ніж кролятина. А крім смакоти, це ще й найкращі ліки від остеохондрозів, хвороб суглобів і кісток.
Ліс годує і лікує. Але сезонно. Кожна пора диктує свій бізнес. Той же фірмовий чай із трав і лісових ягід, чи то вина, настоянки, наливки.
— Вам доводилося пити настій саламандри і молодої павутини? Таке смакували лише фараони, щоб довго бути молодими й сексуальними… — націдила йому в циліндричну чарочку буруватого трунку.
Або її горілка з калганом — козацьким женьшенем. Є версія, що саме цей еліксир здобув запорожцям таку славу. Баба Ліза знає потаємні плантації лісового калган-зілля, аралії маньчжурської, елеутерококу, родіоли. Диваки викидають шалені гроші за бальзам Бітнера, про який австрійці навіть не чули, а чудодійні соки землі предків — під ногами…
Найкраща реклама для її продукції — вона сама. У свої 72 — тоненька і пругка, як струна. Немає дерева, на яке не залізе. Адже волоські горіхи по пустирищах — це окрема і значуща стаття доходів. Восени назбирує їх мішками, а зимовими вечорами чистить, фасує у мішечки і продає циганам, котрі їх переправляють в Угорщину. Спартанський уклад і тісний контакт з природою надиктували їй чітку лінію життя, від якої не відхиляється другий десяток років. Встає і лягає, як тибетський монах, із сонцем. І здорово, й економно. Їй подобається французька приказка: зароби в себе сам. З раціону назавжди виключила білий хліб, цукор, сіль, жир — «білі вороги людини». З ними відступили і старі болячки. А коли перестала вживати воду з крана, замінивши її на живу, джерельну, — тіло налилося молодою енергією. Раз-двічі за тиждень ходить до криниці під Червону Гору. Щоранку натще випиває кварту з ложкою меду і ложкою цитринового соку. І кожного вечора з'їдає декілька зубчиків часнику, вважаючи, що він чистить не лише кров, але й мозок.
В онука є друзі художники. Подивилася баба Ліза на їх непутяще життя-творчість і сказала строго: «Годі вам бавитися в невизнаних геніїв. Ніхто не прийде за шедеврами у ваші занехаяні підвали». Зібрала під пахви картини і подалася на електричку. За день обійшла три санаторії і вернулася з грошима. Генії очі витріщили. А вона рознарядку дала: у вільний від творчих мук час писати пачками мальовничі краєвиди, замок і монастир, а в погідні дні малювати в оздоровницях нудьгуючі пики курортників. І список перших клієнтів дала.
Цікава людська природа. Коли сиділа без копійки, їй здавалося обтяжливим піти копати картоплю до сільських родичів, щоб заробити мішок для себе. Зараз не пропустить жодної нагоди підзаробити, якщо зиск становить бодай гривню. І не пускає гроші на дурнички. Хоче вивчити онука на архітектора.
— Ми бідні не тому, що дурні, а тому, що дурно тратимо гроші, — запалюється Єлизавета Петрівна. — І тому, що ліниві. Ліниві не так тілом, як мозком. Гляньте на більшість безробітних: вони думають не про те, де і як заробити, а прихитряються, як би не робити. На тимчасову роботу не підуть, на віддалену від дому теж, а якщо кличуть їх десь підсобити, то менше ніж за 50 гривень вони з двору не висунуться. Для чого, коли за п'ятірку можна купити пляшку самогонки і день веселитися. Держава свідомо плодить пролетарів… У нашому дворі більше половини живе з грошових допомог, гуманітарок і дрібних крадіжок. Якщо завтра німецький чи російський капіталіст запустить знову «Мукачівприлад», на роботу підуть лічені одиниці. Люди відвикли працювати, відвикли від якісного життя. Можна жити без роботи і без грошей. Це жах! Я кажу молодому сусідові: замість пиячити візьми й пофарбуй ворота, обріж дерева, вивези сміття. Кожен за це у дворі дасть кілька гривень. За ці гроші купи фарбу, вапно, щітки і піди в інші двори. У кожному другому треба щось підмайструвати, залатати. Якщо гроші не дадуть, — нагодують. Головне — контакти, знайомства. Дивишся, через місяць-другий тебе самі шукатимуть. Але будь людиною. Немає чоловіка, який би вичистив вигрібну яму, наточив ножиці, полагодив городній інструмент, велосипед, зробив масаж удома, повів дітей у похід, організував людей на корисну справу… До того ж я ще й дворовий і базарний адвокат. Написати скаргу, лист чи заяву до влади, оформити підприємницькі документи… До мене вигідніше йти, ніж у юридичну контору. Я це зроблю за копійки або просто за так. Гірко дивитися, як люди мучаться. А захисту ніякого…
— Єлизавето Петрівно, може, ви й нам допоможете в одній справі? — витяг свого конверта. — Порадили звернутися до вас. Тут старі документи.
Окуляри без дужок тримаються на самих зморшках. Їм там зручно у виярках лиця. Від ясних очей, здається, навіть скельця потепліли. Тривале, незвичне для неї мовчання. Лише губи, зібрані, як на старому кисеті, беззвучно ворушаться. А для нього кожна секунда чекання — сердечна мука.
— Здається, це ваш автограф… — допомагає зрушити цю несподівану мовчанку.
— Народилися вони в неділю, — почала тихо і якось урочисто. — Як нині пам'ятаю той день…
— Мабуть, ви не зрозуміли. На знімку різні діти. А нас цікавить лише цей, крайній.
— Про нього й кажу. Народилися вони пополудні в неділю. Близнята. Саме на моє тридцятиріччя. Я чергувала тоді. Такий був гарний вересневий день, що оси залітали у вікно скуштувати наш лікер. Ми робили свій фірмовий бузиновий лікер. Лікарня тоді розміщалася в дерев'яних бараках, ще з першої світової війни, коли з фронтів сюди направляли ешелони поранених. А потім померлих від тифу звозили в Борок-Телеп і скидали у величезні ями з вапном. Ці місця загучали хащами бузини. Санітарочки настоювали цвіт у криничній воді з цукром. А потім додавали медичного спирту… До того жменя горіхів, яблука, пиріжки з сиром, які напекла свекруха, — от і гостина на мої іменини. Неділя спокійна, тиха — наче ангел у родильну палату залетів. Та не встигли ми пригубити лікер, як заторохтіла на дворі підвода. На ній жінка лежала на вереті поверх сіна. Непорушна, біла, як пеленка. «Готуйте операційну!» — крикнула я дівчатам, бо одразу збагнула, що тут сильна кровотеча. Чоловіки внесли її на тому ж покривалі. Один із них — Мішо, наш молочник із Кленового. Так і є, це була його дружина. Я нараз і не впізнала її змарнілий, вимучений вид. Вона в нас народжувала чи не щороку. Але вже й не згадаю її ім'я. Така була маломовна, сором'язлива жіночка, повна протилежність чоловікові. А його, звичайно, пам'ятаю… Та, може, вам усі ці подробиці нецікаві?
Він хотів щось сказати, але твердий клубок застряв йому в горлі, і він лише мотнув головою — мовляв, продовжуйте.
— Мішо носив нам молоко. Бувало, ми ще й халати не встигли одягти, а він уже клав на приступок свої білі сакви з алюмінієвими кандирями, обв'язаними лопухом чи виноградним листом. Молоко в нього було густе, трохи синювате, бо корову, казав, діти водять по ярках і вона ягоди пасе. Його він продавав задешево і з фіглями.
— З чим?
— З жартами, приповідками. Бо такий він був чоловік, завжди мав напохваті замашне слово чи якусь байку. Добрий був чоловік, світлий. Не знаю, чи й живе ще. Коли виноград підходив, то він неодмінно клав нам кілька грон на посудину. І яких — як коти завбільшки, пахучі, сік липнув до пальців. Ми гроші пхали, а він відмахувався: «Паніки золоті, та де би я щось узяв від вас. Моя знову тяжка ходить. До року-нівроку ми знову у вас». Це правда, віз його з породілею майже щороку скрипів лікарняним подвір'ям. Я б вам тепер і не сказала, скільки в нього вже було дітей, як дружина померла на моєму столі.
— Померла? — аж скрикнув він.
— Ви, чоловіки, гадаєте, що легше раз в році народити, ніж кожного дня бороду брити. Але повірте — нелегка ця доля жіноча. А надто в селі. Я й того Мішу не раз сповідала: чого ж ти жіночку так мордуєш? Мало що на ній хата висить, город, худоба і птиця, ще й коло цицьки завжди дітвача дрібне тулить. А ти їй продиху не даєш, гадаєш, що жіноче тіло залізне — лише для ваших утіх і для родів служить. Гигикав, на жарти перекидав… От вона й надірвала виснажений організм. Відшарувалася плацента, пішла кров. А вона, бідолашна, ще й приховувала, гадала, що само минеться. І тепер, знекровлена, згасала на моїх очах… На наркоз не було часу, я швидко зробила розтин і вибрала першу дитину, цілком здорову. А другий хлопчик, оцей з вашої фотографії, був зовсім кволенький, інтоксикація вже вразила його. Але ще дихав… Зашивати жінку вже не було потреби, хіба що для годиться. Коли її провадили на теліжці, здавалося, що осклілі очі втішено дивляться на немовлят. Ніколи не забуду того погляду. Очі вже були мертві, але я впевнена, що душа її все це бачила. Вона витала над дітьми. Ніхто з нас потому не доторкнувся до гостини, а одну сестричку навіть знудило.
В кімнаті знову залягла тиша, лише цвіркунець десь у віхтику зілля цідив свою тріскучу мелодію.
— Ви так добре все це пам'ятаєте…
— Як не пам'ятати? Той випадок місяць розбирали в області. Молода акушерка в райлікарні прийняла пологи в напівживої жінки і врятувала плід… Вони гадали, що я мала б почуватися героїнею, а я не годна забути Мішу — як він розгладжував руками простирадло на сіні, коли вкладали мертву жінку на підводу. І як поклав їй на чоло свою долоню, чорний, розгублений, прибитий, і як щось шепотів їй на вухо, йдучи за возом. З вікна я не чула що. І не хотіла чути… За здоровим хлопчиком прийшли за тиждень. А на цього сестра Мішова глянула, як на криваву ганчірку — бордове, кривеньке, безголосе, як черв'ячок, ноги до чола вигнуті… І винувато промовчала. І ми промовчали, все зрозумівши. Куди ще й цього недоробка? І так рокаш дітвори на бідолаху. Аби тим раду дати. Кухарка наша Марта, що з того села, була на похороні. То розказувала, що Мішо двором ходив, як трачений. Люди на панахиді стоять, моляться, а він дрова рубає, і тріски фуркають на стіл перед попом, на хліб, у якому свічка встромлена… Прости нас, Господи, слабих і нерозумних. Недавно на базарі Марту бачила, але не здогадалася запитати, як той Мішо, чи ще живе. По тому він до нас молоко більше не носив…
— Що ж хлопчик? — нетвердим голосом запитав він.
— А хлопчик вижив. Господь милосердний до сиріт. Сторож Іван носив для нього козяче молоко і квітковий пилок із пасіки. Ми ним соску притрушували, вітаміни крапали. Помалу став схожий на людське дитя. І навіть попискував. Я похвалилася сторожу, а він засміявся у вуса і хитро питає: «А як назвемо малого Іванка, Єлизавето Петрівно?» Так він і залишився Іванком, лікарняною іграшкою. Інші народжувалися і з матерями покидали пологове відділення, а він собі жив у дерев'яних ночвах, прикритих марлею, щоб мухи не діймали. Гріх сказати, навіть не зареєстрований. Спочатку гадали, що от-от помре, а далі якось забулося. І лише за півроку, коли помінявся в нас головний, новий шеф сказав, що це неподобство — нічийна дитина, без жодного документа, на балансі роддому. Треба його кудись спроваджувати. От я й виписала йому документ на дорогу. А дівчата й прізвище вигадали — Неділик, бо в неділю народжений. Дуже гарною була та вереснева неділя. Не для матері, правда…
— Так він опинився в обласній лікарні…
— А де ще? Туди всіх нічийних чи підкинутих дітей звозять. Там кухня, цілодобовий догляд. Там байстрючата й підростають, поки їх не розберуть по дитбудинках. Така їх сирітська планида.
— А той хлопчик-близнюк, братик? Щось про нього відомо?
— Це Марта мала б знати. У мене десь був її телефон. Замовляла в неї торт на ювілей. Ви мали чути про кленовецькі торти. Це вона з доньками пече. З Мукачева до них їздять.
— Я б теж замовив…
У старенькому записнику баби Лізи знайшовся потрібний телефон. Простягаючи папірець, придивлялася до чоловіка:
— Мені щось колір вашого лиця не подобається.