— Пусте. Це від утоми. Роботи багато.
— Е ні, чоловічку, від роботи не бліднуть. Доведеться мені за вас узятися всерйоз. Зараз же вип'єте чаю з цинторії. А потім, обіцяйте мені, будете робити так, як я скажу. Щоранку прогулянка понад Латорицею, коли ще молочний туман клубочиться. Це фтор, калій. Вдихайте ці ліки, цей спокій води. А чиста вода на столі — обов'язково! Не лінуйтесь їздити за джерельною водою і щодня випивати її більше двох літрів. Хочеться чи не хочеться. Вода промиє тіло й думки. От побачите, як ставатимете іншою людиною.
— Я вже це помічаю, — прошепотів він і підвівся.
— Зачекайте, в мене чай завжди запарений у скриньці грубки. Чехи знали, що роблять.
Підійшла до барокової пічки з фігурними кахлями і відхилила металеві дверцята посередині. Там у теплій ніші умлівав глечик, з якого вона налила склянку. Він ковтнув гіркуватого чаю, що пахнув літнім лугом. Світ довкола вирівнявся і затих. Сила спокою верталася до нього. Господиня розсипала по долівці принесені трофеї. Чималий закутень кімнати був перегороджений скринею, за якою насипом шоколадно темніли каштани. Її стратегічне паливо.
— Єлизавето Петрівно, гадаю, що вдасться включити вас у програму встановлення автономного опалення для ветеранів праці.
— Скажу наперед, що більше трьох тисяч гривень одразу я не можу дати, — змовницьки притишила голос жінка.
— Взагалі нічого не треба. Це безкоштовна програма.
— Хіба ще є щось безкоштовне? — здивувалася стара.
Він не знав, що відповісти, і мовчки рушив до дверей.
На порозі вона його зупинила:
— Ось візьміть, — простягла двійко глянцевих каштанів. — Тримайте їх у кишені, а вільної хвилини просто перекочуйте в руці. Дуже заспокоює.
Він подякував. Це те, що справді йому було зараз потрібно.
Шефові штаб-квартири Інтерполу в Україні
Гансу Браке
Чоловік під кодовим ім'ям Лис зупинився три дні тому в Мукачеві. Поселився в готелі «ML». Видає себе за журналіста. Спілкується переважно з працівниками соціальної сфери та медицини. Ймовірно, на предмет доброчинності. З місцевими політиками, бізнесменами та кримінальними елементами не зустрічався.
Стеження ведеться цілодобово.
Керівник спецвідділу при Закарпатському управлінні МВС
полковник
Назад повертався парком. Обабіч сіріли старі бетонні статуї. Масивні фігури з оббитими кінцівками. Радянські герої на дротяних ногах. А здаля здавалося — що на нитках, за які вже нікому смикати. Діти муштрували плямистого спанієля, а художник з етюдником ніяк не міг знайти потрібний ракурс. Він підійшов до нього і запитав:
— Ви малюєте на замовлення портрети?
Художник часто закліпав очима і поспішно заперечив.
— Шкода, — сказав він і пішов алеєю далі.
Сонце ще мало силу: твердими гарячими руками підштовхувало в спину. Треба було дати лад своїм думкам. Перебирав, просіював через пам'ять заповіти Тата, шукаючи в них опори.
«Хто вміє чекати, до того все приходить вчасно. Це ти любив повторювати, Тата. І я, нарешті, цьому навчився. І до чого ж я прийшов? Чи що до мене прийшло вчасно?
Ти й інше радив, Тата. Не зазирай за горизонт, бо не знаєш, що там побачиш: чи сонце, що сходить, чи день, який щезає… А я хочу зазирнути. Але не знаю, що хочу побачити там.
Ти навчив мене бути над усім. Над людьми, над обставинами. І мені здавалося, що це додає мені сили.
Ти навчив мене знаходити те, що шукаю. Людей, знання, успіх. Потрібних людей я знаходив з-під землі. Потрібні знання я добував власною шкурою. Успіх я видирав зубами… Але ти не навчив мене, Тата, знаходити себе. Тепер цю науку я опановую сам. Настільки глибоко, що за якийсь крок, Тата, я вже перестану бути твоїм сином. Це гірко, дуже гірко, але через це також слід переступити…»
Номер, що засвітився на екрані телефону, не був знайомий йому.
— Пан Лисовський?
— Припустимо.
— Вам зручно вислухати важливе повідомлення?
— Цілком.
— Привіт від дяді Жори.
— І йому мої вітання.
— Пане Лисовський, за вами стежать.
— Спасибі, я знаю.
— Не просто стежать. Щодня вони зливають інформацію про вас «за паркан».
— Це вже цікавіше.
— Дядя Жора просив передати, що це той випадок, коли він не може прикрити вас.
— Передайте дяді Жорі, що я дуже вдячний йому за клопіт.
Розмова урвалася. Ці люди ніколи не вітаються і не прощаються.
Письменник сидів на звичному місці і щось знічев'я записував на паперовій серветці.
— Вітаю майстра слова.