Море відріже йому дорогу назад і змиє пам'ять. Років через п'ять-шість він начисто забуде все, що залишилося там, за горами.
…Тут, за горами, де несподівано віднайшовся його мерехкий слід.
Голуби залишили його вікно — отже, новин, мабуть, більше не буде. Два вільні дні лежали перед ним, як два чисті аркуші. І треба було з чогось починати. Згадав, що він «письменник», і цю легенду належало невдовзі захищати.
Набережна щоранку все більше пожовчена тополиним листом, що, зволожений росою, пахне кислою терпкістю. Циганська пара двірників — чоловік і жінка — споро підмітають його. Чорнющі від сонця, якісь колючі й запилені, наче будяки при дорозі. Метуть плече в плече. Зупинилися покурити — і віники їх, затиснуті під ліктями, стирчать іззаду, як обчухрані хвости дикобразів. Йому дивно, що він помічає таке, і це навіть веселить його око. Нова ясність приходить у стрій його думок.
За тим столиком, де він двічі бачив письменника, було порожньо. Зайшов до найближчої книгарні. Кучерява продавчиня гортала на самоті журнал.
— Я шукаю мукачівського письменника…
— Книги?
— Ні, його особисто. Імені я не знаю. Про смішне він говорить із дуже серйозною міною…
— А з серйозного сміється, так? Тих, що пишуть, багато. Письменників одиниці, а тих, що гарно мовчать, — ще менше. Це його слова…
— Мабуть, це таки він.
— За годину він обіцяв занести до нас книжки.
— Перекажіть йому, будь ласка, що я чекатиму його поряд, за столиком біля кав'ярні «Галка».
Чай подали з медом. Поцікавився — з якої пасіки. Мед болгарський, пояснила дівчина, порційний, в одноразових чарочках. Що тут скажеш?
Підбіг хлопчак з хитрими, нахабними очима.
— Дядьку, дайте п'ятдесят копійок.
— А чому саме п'ятдесят?
— А хіба ви дасте гривню?
— Дам і більше, якщо заробиш. Руку опусти. Коли просять, не простягають руки, та ще й брудні. Тоді не так соромно, якщо не дадуть. А щоб не було соромно ніколи, гроші заробляють.
— А що я можу робити? — хлопець скорчив кумедну гримасу.
— Купиш мені газет. Усі, які є місцеві.
Малий затис п'ятдесятку в руці, але рушати не поспішав.
Чоловік за столиком відсторонено пив чай, не звертаючи більше на нього уваги.
— А ви не боїтеся, що я вас обдурю і не вернуся з газетами?
Чоловік скинув на нього очі. Зараз цей погляд був настільки пронизливий і твердий, що дітвак аж відсахнувся. Проте голос того звучав рівно і навіть лагідно, але зі сталевим акцентом.
— Що? Це я маю боятися? Та ні, боятися має той, хто обдурює. Раз обдуриш когось, удруге. Втретє обдурять тебе. Далі й сам себе обдурюватимеш — і пропадеш, як сіль в окропі. І будуть витирати об тебе ноги і переступати, як шолудивого пса. Затям це собі й іди, бо я чекаю на газети.
Газети лягли на його столик через десять хвилин. Хлоп'як отримав своє за послугу. Одна монета скотилася зі столу і дзенькнула об бруківку. Малий нахилився і простягнув за нею замурзану руку. Але тут же шкіряний черевик наступив на неї.
— Ніколи нічого не піднімай із землі. Ніколи, чуєш?
— Але ж це гроші…
— Тим більше, — процідив крізь зуби чоловік і ще більше натиснув на руку — той аж писнув від болю. — Якщо дуже схочеш, то гроші тобі принесуть на мисочці. Як ця офіціантка носить морозиво. Ще й посміхнуться.
Він теж посміхнувся, прибираючи ногу. Хлопець потирав руку, відступив про всяк випадок на кілька кроків назад. І вже звідти примирливо запитав:
— Дядьку, дасте мені ще якусь роботу?
— Приходь завтра на дев'яту до готелю «ML».
Збоку на них поглядав письменник, тримаючи під пахвою пачку книг.
— Це ви шукали моє тіло?
— Так. Якщо не поспішаєте, присядьте, будь ласка.
— Залюбки. В ногах правди немає, її шукати треба вище. Отже, я слухаю. Слухати мені легше, ніж говорити. Навіть легше, ніж писати.
— В мене до вас дещо дивне прохання…
— Не сумніваюся, — мурмотів письменник. — На мого читача ви не схожі. На туриста тим більше.
— Я не турист, — згодився він. — Я мандрівник.
Письменник ковзнув примруженим поглядом:
— Це зовсім інша річ. І мандруєте ви, здається, без карт, і лише тими маршрутами, які вам конче потрібні. Чи не так?
— Так. Карти не завжди приводять туди, куди нам потрібно.
Письменник поклав на стіл книги і з полегкістю зітхнув:
— Це правда. Географія завжди розчаровує. Так само, як історія завжди бреше.