Повернувши кілька місяців тому до Сполучених Штатів, після незвичайного шерегу пригод у Південних Морях та інде (розповідь про них дається на подальших сторінках), випадок звів мене з кількома джентлменами, в Річмонді, штат Вірджінія; вони глибоко зацікавились усім належним до одвіданих мною країв і раз-у-раз спонукали мене розповісти про них нашій публічності, поставляючи це мені за повинність. Я мав, одначе, певні причини повздержуватись від цього; деякі з тих причин мали характер цілком приватний і належали до нікого, як тільки до мене; інші знов були не такого роду. Раз мене те збивало, що підчас моєї відсутности я не вів здебільшого жодних записів. Я опасувався, що не здолію списати з самої пам’яти такий точний, доладний звіт, щоб він мав подобу істинности, яка в ньому направду міститься; не кажу тут за ті природні і неминучі перебільшення, що до них кожен із нас має нахил, описувавши події, котрі мали могутній вплив на уявні наші здольності. Друга причина була та, що маю тут повідати такі чудесні речі, а подавати їх мушу без ніяких потверджень (тільки свідчення одним-однієї людини, та й то півдикого Індійця); отже, я й не надіявсь, щоб мені пойняли десь віри, окроме в своїй родині та поміж друзів, що мали причину через цілий мій вік покладатися на мою правдивість — а що до широкої публіки, так вона могла б радше узяти те, що я тут розповім, за безсоромну і ловку вигадку, та й годі. Та головною причиною, що заважала мені поступитися намовлянням моїх дорадників, було недовір’я до своїх письменницьких здольностей. Між цими Вірджінськими джентлменами, що появили таку цікавість до мого звідомлення (надто в тій його частині, що стосувалась до Антарктичного Океану), був містер По, віднедавна редактор Південного Літературного Вісника — місячника, що його видає містер Томас В. Вайт у Річмонді. Він так само рішуче радив мені виготовити зразу повний звіт про те, що я бачив і пережив, та й довірити його проникливості і здоровому розумові широкої публіки. Він ніби зовсім слушно доводив мені, що хай моя книжка що до самого викладу вийде собі й недоладна: сама її кострубатість дасть тільки їй більші шанси на довір’я читальників.
Проте я ніяк не важивсь піти за цими його доводами. Тоді, пересвідчившись, що мене в цій справі не зрушиш, він запитав мого дозволу, щоб із поданих мною фактів скласти на власну руч оповідання про першу частину моїх пригод, друкуючи його у Південному Вісникові як звичайний вимисел. На це, не вбачаючи жодних заперечень, я пристав, застерігши тільки, щоб він зберіг моє справжнє ім’я.
Згідно з цим, у січневій та лютневій книжці Вісника (1837 р. ) появились два випуски цього ніби вигаданого оповідання, а щоб їх зовсім певне бралося за вигадку, то й підписано їх у журналі ім’ям містера По.
Одначе, цей наш маневр таким способом прийнято між читачами, що врешті це таки змусило мене взятись до повного опису й публікації своїх пригод: справді-бо, не зважаючи на баєчний тон, що ним так майстерно сповито цю частину моєї розповіди у Південному Вісникові (не змінивши, ані порушивши ні єдиного факту), я побачив, що наша публічність зовсім несхильна приймати її за байку; на адресу містера По надійшло кілька листів, де виразно висловлювалось противне переконання. Звідси я зміркував, що самі факти моєї повісти в своїй природі мають достатню подобу правди, — отже, мені немає чого боятися людської неймовірливости.
Подавши таку передмову, маю надію, що в дальшому писанні зразу покажеться те, на що я претендую, як на свій власний труд; і так саме легко зрозуміється, що в нечисленних передущих сторінках, писаних містером По, немає жодного вигаданого факту.
Навіть і тим читачам, що ніколи не бачили Південного Вісника, я не маю потреби вказувати, де кінчиться частина містера По, а починається моя власна: різність бо в стилі сама впадає на очі.
А. Ґ. Пім
Нью-Йорк, липень 1838 р.
Я звуся Артур Ґордон Пім. Батько мій був статечний купець; він торгував усяким морським припасом в Нантукеті, де я народився на світ. Дід, із материного коліна, був судовий прокуратор з великою практикою. Велось йому добре в усіх ділах, а надто пощастило із акціями Едґартонського Нового Банку (так його звано давніш). Оцими та й іншими способами він спромігся збити чималу копійку. До мене він ніби мав почуття щиріші, ніж до кого іншого в світі, і я сподівався дістати по ньому більшу частину спадку. Як вийшло мені шість років, він послав мене був до школи старого містера Рікеттса — це був однорукий, ексцентричний джентлмен, добре відомий мало не кожному, хто тільки мав коли нагоду одвідати: Нью-Бедфорд. Я пробував у його школі аж до шістнадцяти, коли полишив його для коледжа містера Е. Роналда, на горі. Тут я заприязнився із сином містера Барнарда, морського капітана, що плавав найбільше в службі у Ллойда та Вреденбурґа — містер Барнард, це також добре відома у Нью-Бедфорді людина, і має, запевне, багато рідні в Едґартоні. Син його звався Август, і був на які два роки старший від мене. Він колись відбув із батьком китоловний рейс на судні «Джон Доналдсон», і раз-у-раз, бувало, оповідав мені про свої пригоди у Південному Тихому Океані. Часто я ходив з ним із коледжа до його домівки і лишавсь там на цілий день, а часто було й ночував. Ми спали в одному ліжкові, і він міг бути певний, що я не засну аж до світу, поки розповідав мені різні історії про тубільців острова Тініяну та про всякі інші місця, де він був, мандрувавши. Кінець-кінцем я захопився його оповіданнями до нестями і помалу відчув страшенну охоту побувати в морі. Я придбав собі за сімдесят п’ять доларів парусний бот — він звався «Арієль». Мав він півпалубу з кабінкою, снасті такі, як бувають на шлюпах; я забув його тоннаж, але ж десять душ могли на нім поміститись без великої тісноти. На цьому судні ми виробляли бувало найшаленіші в світі вихватки; згадавши про них тепер, мені видасться якимсь неймовірним чудом, що я лишився живий і по сей день. Я хочу тут розповісти одну з цих пригод: це буде немов би вступ до більшого, поважнішого оповідання. Одного вечора містер Барнард приймав у себе гості, і на кінець цього вечора ми обоє, і Август, і я, добре таки впилися. Як звичайно велося, я не пішов додому, а ліг спати з Августом. Він заснув наче зовсім спокійно (коли порозходились гості, була вже десь перша година) і не сказав ні слова на свою улюблену тему. Минуло либонь півгодини, що ми полягали, і я вже почав був дрімати, коли Август раптом підхватився і, заклявшись страшною клятьбою, заявив, що ніякі в світі Артури Ґордони не зневолять його заснути, коли із Зюд-Весту дме такий славний бриз. Зроду мені не бувало такого дива: я не міг добрати, що це він замишляє, і думав, що вина й наливки збили його цілковито з глузду. Він заговорив, одначе, зовсім спокійно, кажучи, що він знає — я думаю, він перепився; а проте ніколи ще в світі він не був такий тверезий, як саме тепер. Йому тільки увірилося, що така чудесна ніч, а він качається в ліжкові, мов той собака; він певне рішив устати, вдягтися і вийти — трохи побавитися з лодкою. Не скажу, що мені сталось тоді: заледве він вимовив ці слова, я відчув в собі трепет величезної втіхи та захвату, а його дикий намір видався мені найкраснішою, найрозсудливішою в світі річчю. Надворі заледве не буря гуляла, година була дуже холодна — це був кінець жовтня. Я вихопився, однак, із ліжка, наче в якому екстазі, і заявив йому, що з мене не плохший зух, що й мені остобісіло вилежуватися, як собаці, в ліжкові, що й я готовий на всяку штуку чи витівку, незгірш від якогось Августа Барнарда з Нантукету.
Ми не гаялись із одяганням і поспішили чим-дуж до нашого боту. Він стояв на старій поруйнованій пристані, там, де Панкі та К° мають склад усякого непотрібного мотлоху; здавалось, борти його як не тріснуть — так воно билось у грубі бервена пристани. Август зійшов у нього і взявся вичірпувати, бо він був чи не навпіл повний водою. Докінчивши це діло, ми підняли клівер та ґрот і відважно пустилися в море.
Вітер, як я вже сказав, був сильний, в напрямі із Зюд-Весту. Ніч стояла дуже ясна й холодна. Август став при стерні, а я на палубі коло мачти. Ми мчали з великою скорістю, не мовивши між собою ні слова, відколи рушили од пристани. Потім я запитався товариша, який він збирається держати курс та коли гадає повернути назад. Він посвистав хвилину, а тоді відказав сварливо: «Я іду в море, а ти, як хочеш, забирайся додому». Звернувши на нього очі, я враз побачив, що він був дуже схвильований, дарма що показував таку очайдушність. В місячнім сяйві я міг добре його роздивитися: лице йому було біліше за мармур, а рука так трусилася, що він ледве міг здержати румпель. Я догадався, що тут щось не так, і вельми стривожився. В той час я ще мало знався на керуванні ботом і цілковито залежав тепер від моряцької вмілости свого друга. А тут іще й вітер брався де-далі дужчий, і ми вийшли з-під захисту землі — а я все стидався виявити свій переляк, і мало не півгодини ніяк не порушував мовчання. Та далі я негоден був витримати і узявсь говорити до Августа, що слід би, мовляв, повернути назад. Як і раніш, минула десь певна хвилина, заким він одказав чи показав який знак уваги до моїх намов. «Згодом колись», — вимовив він нарешті; «поспієм — а додому поспієм». Я сподівався такої відповіди, але в тоні цих слів було щось таке, що вони мене сповнили невимовним жахом. Я знову пильно на нього глянув. Губи йому були зовсім сині, а коліна так сильно трусились, що він, здавалось, заледве стояв на ногах. «Бога ради, Август», — скрикнув я, переляканий аж до глибу душі, — «що це тобі? в чім річ? що ти задумав?» «Річ!» — залепетав він, наче у край здивований, пускаючи враз із рук своїх румпель, та й повалився долілиць на дно нашого боту; «річ! — ото ще; ніяка — не річ — н-н-не бачиш — додому їдем?» Аж тут осяйнула мене уся правда. Я кинувсь його підводити. Він був п’яний — як животина п’яний — він уже був негоден ні стояти, ні говорити, ні бачити. Очі йому зовсім оскліли; і коли я, дійшовши крайніх границь одчаю, пустив його з рук, він покотивсь, мов яка колода назад у воду, на дно боту, звідки я був витяг його. Було очевидно, що він випив за вечір далеко більше, ніж я гадав, і що його поведінка в ліжкові була наслідком найвищого стану сп’яніння — такого стану, коли жертва його, як буває із божевільними, часто буває спроможна наслідувати зверхнє поводження людини цілком нормальної, цілком владної у своїх чуттях. Але холод нічного повітря справив на нього звичайний свій вплив — духова енергія почала піддаватися цьому впливові — а туманна свідомість нашого небезпечного становища, що її без сумніву він мав, помогла прискорити катастрофу. Тепер він був у цілковитому нечутті, і, річ певна, мав іще довго лишатися у такому стані.
Навряд чи можливо уявити собі надмір мого страху. Винний чад врешті вилетів мені з голови, лишивши мене подвійно боязким і нерішучим. Я знав, що ніяк не спроможен керувати ботом, що нагальний вітер та сильний відплив води мчать нас до наглої згуби. На нас, очевидно, насувався шторм; ми не мали ні компасу, ані харчу, і ясно було, що коли ми держатимем далі той самий курс, то до світу нас невидно вже буде з берега. Ці гадки, враз із безліччю інших, осявали мій розум із запоморочною прудкістю і на певний час цілковито спаралізували мене, відібравши спроможність до будь-якого зусилля. Бот наш гонив жахливим прудом, впрост за вітром, на всю шир розгорнувши і клівер, і ґрот, геть занурившися носом у піну. Це було чудо з чудес, що він не звихнувся боком до вітру — бо Август, як я вже казав, покинув стерно, а я занадто схвильований був і не подумав узятись до нього сам. На наше щастя, однак, бот наш держався просто, а я помалу хоч трохи опам’ятався. Тимчасом вітер страшливо міцнів; і що-разу, коли, поринувши носом вперед, ми зносилися на хвилю, сивий бурун позаду упадав нам на корму та затоплював нас водою. До того ж, я так усім тілом закляк, що за малим не губив уже всяке чуття. Врешті я скупчив у собі рішучість одчаю і, кинувшися до ґроту, спустив його притьмом геть. Як і можна було сподіватися, він перевісивсь за борт і, набравшись водою, зломив нам мачту та потяг її за собою в море. Тільки це й врятувало нас від нагальної гибели. Тепер я летів за вітром під самим клівером, часом зачерпуючи води, але вибавлений від жаху наглої смерти. Я взявсь до стерна і віддихнув з великим полегшенням, бачивши, що нам іще лишається, хоч і трудний, шанс на порятунок. Август і досі лежав непритомний на дні боту, а що він легко міг захлинутися (вода стояла там десь на фут завглибшки), я постарався хоч трохи його підвести та закріпити в сидячім становищі, обкрутивши линвою за поперек та прив’язавши до рим-болту на палубі кабіни. Отак усе влаштувавши, скільки спромоги було в моїм закляклім із холоду, перехвильованім стані, я припоручив себе Провидінню, і налагодився знести все, що могло настати далі, з усією можливою мужністю.
Заледве прийшов я до цього рішенця, коли раптом учув довгий, протяжний зойк чи лемент, мов би з пащі тисячі демонів — здавалося, він пройняв і сповнив собою все повітря круг нашого боту та понад ним. Поки віку мого, не забуду нестерпної агонії жаху, що її в ту мить я зазнав. Волосся мені стало сторч на голові — кров як замерзла в жилах — серце зовсім спинилося, заніміло, і не звівши й на хвилю очей, щоб узнати причину мого переполоху, як підтятий, упав я бездушно долілиць, на тіло мого товариша.
Спам’ятавшись, я побачив себе в каюті великого китоловного корабля «Пінґвін», що ішов до Нантукету. Наді мною схилялися люди; Август, блідий як смерть, розтирав мені скільки сила руки. Коли я розплющив очі, він розійшовся такими покликами утіхи і вдячности, що викликав ними сміх і сльози у присутніх, грубих на вигляд моряків. Скоро вияснилось, яким це чудом ми лишились живі. Китолов, що наскочив на нас, ішов круто до вітру, простуючи до Нантукету під усіма парусами, які лиш спромога було поставити; отже, він налетів на нас простокутно до нашого ходу. Кілька матросів були на дозорі, але не догляділи нашого боту, аж поки нам стало запізно розминутися — це їхній тривожний крик, коли вони нас забачили, так настрашив був мене. Величезне судно, кажу, перейшло понад нами вмент, так легко, як наше маленьке суденце перейшло б яку пір’їнку — без найменшої запинки в бігові. Від жертв не почулося ні єдиного зойку; тільки скрегіт легкий примішавсь до ревіння води та вітру, коли крихітний ботик, занурившись у хвилі, черкнувся на мить об кіль свого згубці; це було все. Думаючи що наш бот (а він же був без мачти) пущено собі десь на призволяще, як непотріб, капітан (Е. Т. В. Блок з Нового Лондону) намірявся іти своїм шляхом, не тривожившись далі цією справою. На щастя, двоє з дозорців заприсяглися, що бачили когось при стерні, і доводили, що є ще можливість порятувати цю людину. Виникла суперечка; Блок розгнівився і врешті сказав, що «він не повинен вічно глядіти за всякими яєчними шкаралупками; що нема чого зупиняти судно для такої дурниці; а коли хто потопився, так ніхто тут не винен; хай топиться і чорт його бери» — або щось у такому роді. Тут уступився штурман Гендерсон, як і вся команда, обурений такою безсердечно-жорстокою мовою. Почуваючи, що люди стануть за нього, він навпрост сказав капітанові, що отакі суб’єкти саме годяться на шибеницю, що він не скориться капітановому наказові, хоч би його за це й повісили, як тільки ступить на берег. Попхнувши Блока (той дуже зблід і не відказав ані слова), він направивсь на корму і, взявшися до стерна, скомандував твердо: «Під вітер!» Люди кинулися по своїх місцях, і корабель вмить повернув. Все це взяло разом яких п’ять хвилин, і гадалося, що навряд чи можна іще кого врятувати — коли тільки справді хтось був у боті. Одначе, як бачив уже читач, нас обох таки врятовано; і це либонь сталося наслідком двох майже незрозумілих, але на диво щасливих обставин — мудрі й благочестиві люди приписують такі речі нарочитій помочі Провидіння.
Поки судно ще поверталося, штурман звелів знизити малий бот і спустився у нього сам, узявши іще двох людей — здається, тих самих, що бачили мене при стерні. Вони саме виходили з-поза корабля на вітер (а місяць іще ясно світив), коли корабель сильно і тяжко хитнувся до вітру, і в цю саму мить Гендерсон, скочивши на ноги, чим-дуж гукнув матросам: «назад!» Він нічого більше не казав — гарячково вигукуючи тільки одне: назад! назад! Матроси вернули що було сили; але в цей час судно обкрутилося і сильно пішло наперед, дарма що вся команда на нім зусилювалась спустити паруси. Не зважаючи на небезпеку, штурман ухопився за ґрот-руслені, скоро зміг до них досягти. Другий велетенський вал вихилив у цей час із води правий борт корабля, за малим не до самого кіля, і тут відкрилась причина штурманового хвилювання. На блискучому й рівному дні корабля («Пінґвін» мав мідяну обшиву й звязки) появилось очам людське тіло, дивним способом зачепившись до нього і прикро об нього б’ючись при кожному порухові судна. Багато доконано марних зусиль, поки судно гойдалося на хвилях, і врешті, з нагальною небезпекою затопити бот, мене таки звільнено із цього погубного становища та взято на борт — бо це тіло ― це я був. Виявилось що один із цвяхів у основі судна вистав дещо із неї і стримів назовні; він запинив мене, коли судно переходило над моїм тілом, і прикував таким незвичайним чином до корабельного дна. Головка цвяха прорвала комір зеленої баєвої жакетки, що була на мені, і зачепила тильну частину шиї, вгородившися між двома сухожилами якраз понад правим ухом. Мене негайно покладено в ліжко — хоч життя в мені ніби зовсім загасло. Лікаря на кораблі не було. Капітан, одначе, виявляв мені всяку можливу уважливість — мабуть, щоб виправити у очах команди свою попередню жорстокість.
Тимчасом Гендерсон знову відчалив од корабля, даром що вітер тепер виріс у справжній ураган. Він плив недовго; коли тут спіткав уламки нашого боту; а скоро по тому один із його людей узяв запевняти, ніби він почув серед реву бурі призиви на поміч. Отже, безстрашні моряки вели свої розшуки далі, більше як півгодини; а тимчасом капітан Блок давав раз-у-раз сигнали вертатись, і кожна зайва мить перебування на хвилях у такому хисткому суденці повнилась їм нагальною і смертельною небезпекою. І дійсно, не можна собі збагнути, як такий невеличкий чотиривесельний ботик міг хоча на єдиний момент уникнути згуби; правда, що він побудований був для китоловної служби і мав у собі, як я згодом довідавсь, повітряні камери — таким способом, як це робиться в деяких рятівничих суднах на узбережжі Велсу.
Провівши в даремних розшуках згаданий вище час, вони вже рішили були вертатися до корабля. Та заледве зловивши цей рішенець, раптом слабенький крик почувсь від якогось темного предмету, що в цей час бистро мчав повз них. Вони погнались за ним і скоро перейняли. Це був цілий дек з кабіни «Арієля». Коло нього борсався Август, видно, в останніх муках. Коли його схопили, виявилось, що він прив’язаний линвою до бервена. Цю линву, як пам’ятає читач, я сам обвязав йому за поперек та прикріпив до рим-болту, щоб удержати його сидячи, і тепер, виходить, це стало йому єдиним засобом урятувати життя. «Арієль» був звязаний легко і, коли став потопати, основа його геть розрізнилась; як і можна було сподіватись, коли вода ринула в середину, дек із кабіни одірвавсь від основи і сплив (звичайно, з іншими уламками) на поверхню — він здержав на собі Августа і, таким чином, урятував його від страшної смерти.
Минуло більше години, як його узято на борт «Пінґвіна», поки він повернувся до пам’яти та міг зрозуміти, що сталося з нашим ботом. Нарешті, він зовсім отямивсь, і багато тоді розповів про свої почуття, коли був у воді. Коли вперше до нього прийшла якась степінь свідомости, він відчув себе під поверхнею, обертаючись колом, колом, незбагненно прудко, з линвою, що закрутилась йому трьома чи чотирма кругами на шиї. Мить по тому, він почув, що нагально йде вгору, аж раптом, ударившись сильно головою об щось тверде, знову запав у непам’ять. Вдруге очутившись, він цілковито володів уже мислями; але вони і досі були вельми туманні, помішані. Він тепер розумів — щось сталось; розумів, що був у воді, але рот його був над поверхнею, і дихав він досить легко. Може, в цей час дек швидко мчав за вітром і тягнув його за собою горілиць. Звичайна річ, що, поки він був у такому становищі, він майже не міг потопитися. А тут його валом кинуло просто на дек; так він і рішив залишатися, гукаючи час од часу на поміч. Саме перед тим, що містер Гендерсон знайшов його, він уже мусив був, знесилившись, пустити свою опору із рук і, упавши в море, віддатись загибелі. Через цілий час цих змагань він не мав ні найменшої згадки про «Арієля», а ні про інше щось, звязане із причиною його бід. Туманне чуття страху та одчаю неподільно посіло всі його здольності. Коли його врешті остаточно виловлено із води, сили мислі полишили його цілковито; і, як сказано вже раніш, минула десь ціла година на борту, «Пінґвіна», поки він дійшов повної свідомости свого стану. Що до мене, то мене повернуто з-понад самої грани смерти, розтираючи сильно фланелею, намоченою у гарячій олії — це надумав так Август, а всі інші засоби пробувано на мені, протягом трьох з половиною годин, зовсім марне. Рана на шиї, хоч і страшна своїм виглядом, мало мені насправді пошкодила, і незабаром я оправивсь од неї цілком.
«Пінґвін» прибув до порту коло дев’ятої вранці, витримавши один із найлютіших шквалів, які лиш бували коли поблизу від Нантукету. Август і я змогли заявитись обоє до містера Барнарда саме на снідання — на наше щастя, після вчорашньої бесіди сніданок трохи запізнився. Мабуть, усі за столом занадто були потомлені, щоб помітити наш до краю висилений вигляд — а для цього, звичайно, не треба було надто пильного огляду. А в тім, школярі можуть просто таки чудеса творити в обмані; ніхто, гадаю, із наших Нантукетських приятелів не мав ні найменшого підозріння, що до мене, чи до мого товариша, чи до нашого «Арієля» хоч трохи стосується жахлива історія, розказувана по місту деякими матросами — як вони наскочили в морі на якийсь корабель та потопили десь тридцять чи сорок бідолаг. Ми ж двоє часто балакали між собою про цю пригоду — і завсіди з трепетом. В одній із таких розмов Август щиро признався мені, що ні разу в житті не зазнав він такого болісного жаху і замішання, як на борту нашого крихітного суденця, коли уперше збагнув силу свого сп’яніння та відчув, що не має сили йолу противитись.
Ніколи із голого зважування pro і contra 1 не повинно з цілковитою певністю виводити якийсь висновок, навіть у найпростіших справах. Можна б подумати, що така катастрофа, як я розказав оце, в кінець охолодить при самім зародженні мою пристрасть до моря. Коли ж навпаки — ніколи ще я не нудьгував так палко за буйними пригодами, що ними красніє морякове життя, як за тиждень по нашому чудодійному порятункові. Видно, цього часу було досить, щоб стерти з моєї пам’яти усі тіні та виставити під живуще світло всі утішно-дразливі барви, всю мальовничість недавнього небезпечного випадку. Мої розмови із Августом що-день ставали частіші, чим-раз дужче сповнялись цікавістю. У нього була така маніра розповідати свої океанські історії (як я тепер гадаю, більше ніж уполовину сфабриковані), що вона як-найкраще годилася впливати на людину мого запального темпераменту і дещо похмурої, хоч і палкої, уяви. Дивно також, що він найсильніше збуджував мою схильність до життя моряків, саме коли малював найжахніші моменти мук та одчаю. Для світлих сторін цього малювання я не мав особливої симпатії. Я марив аваріями та голодними муками; смертю або полоном поміж дикунських орд; життям, змарнованим у сльозах, у горесті, на сірій якійсь, і одчайній скелі, серед неприступного, незнаного океану. Такі мари й жадання — бо вони дорівнюють, врешті, жаданням — властиві, як я пересвідчився потім, всьому численному людському племені меланхоліків — але в час, що за нього я тут кажу, я вважав їх немов би за віщі проблиски долі і почувавсь на повинності доконати їх, скільки стане моєї снаги. Август цілком поділяв мій душевний настрій. Річ можлива, справді, що наше близьке товаришування поєднало почасти й характери наші.
Десь вісімнадцять місяців по катастрофі із «Арієлем», фірма Ллойд та Вреденбурґ (звязана певним чином із торговим домом Ендербі — здається, в Ліверпулі) взялася лагодити та обладновувати в китоловну мандрівку бриг «Ґрампус». Це була стара, ветха посудина і заледве годилася вийти в море — навіть уже й по тому, як з нею зробили все, що лиш можна було зробити. Не скажу, право, чом це обрали саме таке судно з інших і добрих суден тієї самої фірми — але так уже сталося. Містера Барнарда призначено на команду. Август збирався із ним. Коли бриг уже був готовий, він часто мене вговоряв, що от, мовляв, тепер випадає прегарна нагода задовольнити мої мандрівницькі жадання. Він знайшов собі в цих намовляннях прихильного слухача—але не так то легко було влаштувати справу. Батько мій наче одверто не противився; але з матір’ю стала істерика на саму згадку про мій намір; а що-найважніше, дід — а від нього я багато сподівався — заприсягнув, що не дасть мені жодного шилінга, аби я тільки словом коли згадав про цю річ. Проте, всі ці труднощі, не послабивши мого бажання, додали тільки палива у вогонь. Я рішив іти на пропале; і, сказавши Августові про свій рішенець, ми взялися обоє вимисляти план, як би все це влаштувати. Тимчасом я остерігався уже говорити з кимось із родичів за цю подорож і ніби з цілої душі віддався своїм звичайним справам; всі рішили, що я покинув свій намір. Відтоді я часто обмірковував свою тогочасну поведінку з почуттям прикрости й дивування. Надзвичайне лицемірство, що ним я на цей такий довгий час перейняв кожнісіньке слово своє і учинок, може мені оправдатися тільки тими жагучими, дикими сподіваннями, що з ними зорив я вперед, на вживлення моїх віддавна у серці виношуваних мандрівницьких мрій. Доконуючи свій обманний план, багато в чому я конче мусив довіритися Августовій помочі; він під цей час майже цілими днями був занятий на борті «Ґрампуса», керуючи за батька деякими приготуваннями в каюті та трюмі. Вечорами, одначе, ми неодмінно сходилися та й обговорювали свої наміри. Так ми згаяли десь цілий місяць, не знайшовши жодного плану, що його можна було б сподіватись здійснити; врешті Август сказав мені, що рішився на крайній спосіб. Я мав у Нью-Бедфорді родича, містера Росса, і завів собі звичай час від часу проводити у нього в гостині два чи й три тижні поспіль. Бриг мав вирушати десь у середині червня (1827 p. ), і ми ухвалили, що за день чи два перед тим, як він вийде у море, мій батько дістане, як звичайно бувало, від містера Росса записку, із проханням, щоб я приїхав тижнів на два до Роберта й Еммета (його синів). Август узявся скласти цю записку і переслати її. Виправившись ніби до Нью-Бедфорду, я мав заявитись натомість до товариша, а він тимчасом мусив мені врихтувати на «Ґрампусі» схованку. Ця схованка, як він запевняв мене, буде досить догідна, щоб переховатися в ній кілька день, поки мені не можна буде показуватись. Коли бриг відійде так далеко від порту, що повернути буде вже ніяк, тоді, казав він, я улаштуюся зразу як слід, по-панському, у каюті; а що батько його, так він тільки щиро посміється на таку штуку. По дорозі ми стріватимем досить кораблів, щоб переслати додому листа та й пояснити усе моїм батькам.
Нарешті прийшла середина червня; все було готове. Записку написано і одіслано батькам; а в понеділок уранці я вийшов з дому ніби на Нью-Бедфордський пакетбот. Натомість я рушив просто до Августа, що дожидав на мене на ріжку однієї вулиці. Як ми перше гадали, я мав перечасувати, поки споночіє, а тоді закрастися на бриг; та що, на наше щастя, стояв густий туман, ми зважилися, не гаявшись, направитися до схованки. Ми пішли до пристани — Август передом, а я оддалік за ним, угорнувшися в грубий матроський плащ, так що нелегко було б мене розпізнати. Ми завертали саме за другий ріжок, поминувши колодязь містера Едмундса, коли раптом просто перед мене, віч-у-віч мені станув… не хто, як старий містер Пітерсон, мій дід! «Боже милостивий! що це, Ґордон», — вимовив він по довгій павзі, — «що тобі — чиє це ти дрантя нап’яв?» «Сер!» — відказав я, прибираючи, скільки можна було в цей критичний момент, вигляду образи й дивування та силкуючись гомоніти найгрубшим, який лиш можна собі уявити, голосом, — «Сер! Ви помиляєтесь непростимо; по-перше, я ніякий не Ґоддін; а, по-друге, як ти смієш, старий волоцюга, моє шикарне нове пальто називати дрантям?» Цілий свій вік я аж у крик регочуся, згадавши, як чудно старий джентлмен прийняв цю нагінку. Він ступив був од мене два чи три кроки назад, зблід увесь, тоді страшно почервонів, наложив свої окуляри, потім стягнув їх і зразу кинувся притьмом на мене, замахнувшись парасолькою. Але раптом став, мов би щось згадавши одразу; і тоді, повернувшись назад, чкурнув геть од мене вулицею, весь трясучись од гніву та мyрмочучи собі крізь зуби: «Нікуди не годяться — от тобі й нові окуляри — думав, Ґордон — а, будь ти проклят, гемонська Солона Вода, Довготелесий Том!»
Отак насилу проскочивши, ми рушили далі вельми обережно і щасливо добралися до корабля. На борту було всього один чи двоє матросів, та й ті були заняті напереді, пораючись над чимось на бакові. Капітан Барнард, як ми добре знали, був саме в Ллойда та Вреденбурґа і мав там лишатися аж до пізнього вечора, тож ми не мали чого від нього опасуватись. Першим зійшов на борт Август, а я скоро слідом за ним; матроси мене за роботою не помітили. Ми зразу направились до кабіни і не знайшли там ні живої душі. Кабіна була обставлена дуже вигідно — річ незвичайна на китоловному кораблі. Крім неї, були тут іще чотири прекрасні каюти для капітана та помічників, з широкими і зручними койками. Я помітив також великий камін та надзвичайно пухкий і дорогий килим, що ним був укритий поміст і в кабіні, і в осібних каютах. Заввишки вони були і повних сім футів, і взагалі все виглядало просторіш і далеко приємніше, ніж я сподівавсь. Проте, Август не дав мені довго роздивлятися, підганяючи, щоб я як-найскорше сховався. Він направився в свою власну каютку, на лівому борті брига і близько до перебірок. Зайшовши туди, він причинив і замкнув двері. Здається, зроду я не бачив такої милої кімнатки, як оця, де тепер опинивсь. Вона мала удовж десять футів, і стояла в ній одна тільки койка; як я вже казав, це була койка широка й догідна. Ближче до перебірок була тут містинка на чотири квадратові фути, де стояли стіл, стілець та висяча полиця, повна книжок—найбільше про подорожі та мандрівки. Багато ще інших малих вигод було в цій кімнаті; між ними слід згадати таку ніби шаховку чи холодник —Август показав мені в ньому безліч усяких лигоминок: було там і ззісти, і випити.
Потім він натиснув кісточками пальців певну містину на килимі, в кутку описаного оце відділу кімнати (пояснивши мені, що він вирізав тут частину помосту, десь на шістнадцять квадратових футів, а потім знову вложив її). Коли він потиснув, ця латка з одного краю піднялась, так що він міг підвести свої пальці під спід. Таким способом він розкрив отвір трапу (килим був прибитий до цієї латки гвіздками), і я побачив, що трап той вів до заднього трюму. Тимчасом Август засвітив фосфорним сірником маленьку свічку і, вставивши її у глухий ліхтар, спустився з ним у отвір, кажучи мені іти слідом. Я так зробив; тоді він, потягнувши за цвях, забитий зісподу у вирізану латку, закрив нею отвір; при цьому килим, звичайно, ліг на помості, як був давніш, і всі сліди отвору зникли.
Наша свічка видавала таке слабе проміння, що я на превелику силу міг вибирати собі дорогу між тією завалою всяких речей, де я тепер опинився. Але помалу очі мої звикли до темряви, і я пішов вільніше, тримаючись за полу Августової куртки. Довго ми кружили, продираючись мало не поповзом по нескінченних вузьких переходах — аж нарешті він допровадив мене до кованого залізом ящика, такого, як, часом, бува пакують коштовний фаянс. Він мав чотири фути заввишки і повних шість удовж, але був дуже вузький. На ньому стояли два здорові барила з-під олію, а на них знов велика сила солом’яних матів, нагромаджених попід самісіньку стелю. Навкруги, скільки скинути оком, як-найтісніш копичився вгору цілий хаос із усякого роду корабельного обладнування, разом із різновзірною мішаниною кошів та коробів, бочок, тюків — аж дивно було, як це ми знайшли якийсь доступ до нашого ящика. Згодом я довідався, що Август навмисне узявся ладнувати у цьому трюмі вантаж, щоб зробити мені певну схованку, і при цьому мав одного тільки помічника, та й той не належав до команди брига.
Одна стінка ящика, як показав мені Август, відсувалася. Август одставив її і показав середину ящика; вона мені надзвичайно сподобалась. Весь спід був укритий матрасом, узятим із ліжка в каюті; до того ж, тут були всі потрібні для мого комфорту речі, які лиш змога було втулити на такій невеличкій містині і, заразом, мені ще лишалося досить місця сидіти, а чи й лягти на весь зріст. Між іншим, тут були книжки, перо, чорнило, папір, три укривала, великий глек із водою, барильце морських сухарів, три чи чотири штуки здорових Болонських ковбас, величезний шматок шинки, холодна бараняча нога, нарешті пляшок із шість вина та наливок. Я зразу заходився влаштовуватись у моїм невеличкім домочку, з почуттям такого вдоволення, що жоден монарх, гадаю, не відчував такого, вступаючи до нового палацу. Август тимчасом навчив мене, як закривати ящик, а тоді, піднісши ближче до покришки свічку, показав мені чорну шворку, що переходила через неї. Ця шворка, сказав він, ішла від моєї схованки, через увесь лабіринт переходів, до цвяха, забитого в стелю трюму, якраз під вилазкою до його кімнати. Послугуючись нею, я міг би легко знайти собі вихід без його проводу, наколи б, скажім, який несподіваний випадок мене змусив до того. Сказавши це, він подався геть, лишивши мені ліхтаря та подвійний запас свічок і фосфору; він обіцяв одвідувати мен як-найчастіше, аби лиш була змога непомітно вибратися. Це був день 17-го червня.
Я пробув у своїй схованці (скільки міг здогадуватись) три дні і три ночі, не одлучавшися з неї ніяк—тільки двічі виходив випростати заціпеніле тіло, постоявши наввипинки між двома кошами, просто отвору мого ящика. Через увесь цей час я не мав од Августа нічого, але це не дуже мене турбувало: я знав, що бриг мав ось-ось виходити в море, і за всяким клопотом йому нелегко було вибрати нагоду, щоб зійти до мене вниз. Нарешті я почув, як відчинилася і упала ляда, і зразу тихий Августів голос покликав мене на ім’я; він питався, чи все гаразд та чи не треба мені чого. «Нічого», — відмовив я, — «мені тут як-найкраще; а коли одпливає бриг?» «Вирушить не дальше як за півгодини», — відповів мені Август. — «Я саме прийшов тобі це сказати; до того ж боявся, ти непокоїшся тут, що мене немає. Я іще деякий час не виберуся зійти знов наниз — може ще три чи чотири дні. На борту все гаразд. Коли я піду та закрию ляду, берися за шворку та добирайся сюди, до гвіздка. Знайдеш тут мій годинник — він тобі здасться, бо в пітьмі ж не можеш стежити час. Ти, мабуть, не скажеш, скільки тут висидів, у цій ямі: всього три дні — сьогодні у нас двадцяте. Я приніс би тобі цей годинник до ящика, та боюсь, замітять». І з цим він подався геть.
Десь за годину як він пішов, я добре відчув, що бриг рушиться, і повітав себе, що нарешті щасливо розпочав свою подорож. Потішений цією гадкою, я рішив настроїтися як-найлегше та й вижидати ходу подій, аж поки зможу замінити свій ящик на просторішу, хоч і ледве чи надто зручнішу каюту. Перша моя турбота була — добути годинника. Засвітивши свічку, я рушив у темряву, переходячи за шворкою нескінченні лабіринти; подекуди я виявляв, що, добившися на чималу відстань, повертав знов назад, на яких два фути від давнішого свого місця. Нарешті я добрався таки до гвіздка і, діставши годинника, що за ним оце мандрував, щасливо вернувся із ним назад. Тоді, переглянувши так дбайливо достачені мені книги, я вибрав поміж них опис експедиції Льюїса та Кларка в гірло Колумбії. Я розважався ним деякий час, а потім, відчувши, що починає хилити на сон, обережно загасив свічку та й міцно заснув.
Прокинувшись, я відчув дивне замішання в думках, і минув десь чималий час, поки я звів собі на мисль різні обставини мого пробування тут. Одначе, помалу я пригадав усе. Засвітивши вогонь, я глянув на свого годинника; але годинник став, отже я не мав жодних засобів визнати, як довго я спав. Тіло мені все потерпло, і я мусив його розрушити, постоявши знову між кошами. Відчувши зразу просто таки вовчий апетит, я здумав був про холодну баранину, що її одвідав був трохи саме перед сном і добре тоді в ній засмакував. Як же я мусив здивуватися, побачивши, що вона геть протухла! Це мене дуже стривожило; бо, звязавши цей факт із тим безладдям у думках, що його відчув ото прокинувшись, я починав уже домислятися, що мусив проспати надзвичайно довго. Це могла щось накоїти задуха в трюмі — а далі, дивись, вона могла привести і до серйозніших наслідків. Голова мені боліла страшенно; кожен віддих давався неначе з превеликим трудом; словом, мене гнітила безліч тяжких відчувань. А в тім, я не важивсь таки зробити тривогу, відчинивши трап, чи іншим яким способом; отже, завівши знову годинника, я скільки мога заспокоїв себе.
Минула ціла доба — двадцять чотири трудні години, а ніхто не приходив мене полегшити, і я не міг не винити Августа за таку надзвичайну невважливість. Що мене найбільше турбувало— що води в моїм глечику лишалося пів-яких пінти; я дуже терпів від спраги, бо, як не стало баранини, мусив їсти багато Болонської ковбаси. Мені приходилось дуже скрутно; я не міг уже цікавитися книжками. До того ж, змагала мене непереборна хіть заснути, а заразом я потерпав на саму тільки думку підкоритися цій сонливості, бо тут, у замкненім повітрі трюму, міг бути якийсь погубний вплив, як буває від пічного чаду. Тимчасом хитання брига показувало мені, що ми вже у чистому морі, а приглушений гудючий гук, що досягав мого слуху немов із величезної відстани, свідчив, що там назовні гуляє не аби-який вітер. Я не міг добрати причини, чом не являється Август. Певна річ, що ми відійшли уже далеко, і мені можна було б зійти нагору. Може йому що сталось — але я негоден був уявити нічого такого, чим би можна було пояснити, що він так надовго покинув мене в цій в’язниці: хіба що, справді, помер десь чи впав за борт — а цього мій розум ніяк не міг допустити. Можлива річ, що нас запинили супротивні вітри, і ми досі десь пробуваємо близько Нантукету. Але цю гадку я мусив кинути, бо коли так, то наш бриг мав би часто повертатися на різні галси; а тимчасом він усе хилився наліво, і звідси я мав цілковиту певність, що він іде просто, під рівним бризом на старборті. Та ще й те, що коли б ми досі були десь близько острова, чом би Август не міг одвідати мене; та й повідомити про всі обставини? Отак розмірковуючи над труднощами мого самітного й безрадісного становища, я рішив іще переждати добу, а тоді, як не вийде мені за цей час ніякої полегкости, я направлюсь до трапу та постараюсь переговорити із Августом або принаймні хоч віддихнути трохи свіжим повітрям через ляду та добути в його каюті скількись води. Але тут, посеред цих думок, дарма що я так змагався зберегти свою чуйність, а таки знов занурився помалу в глибокий сон, чи, радше сказати, омління. Мари мої у цім сні як-найжахніші були! Всі біди мене опадали, усі страхіття! Поміж іншими напастями, люті, потворні демони душили мене на смерть величенними подушками. Гігантські змії обвивали мене і палко вдивлялись мені у вічі своїми страшно-блискучими очима. А тоді пустині, безкрайні, розпачливі, надхнені безмежним жахом, розстилалися перед мене. Незмірно високі стовбури дерев, безживні і сірі, височилися нескінченою лавою, скільки сягало око. Їхнє коріння геть углибало сподом у розлогі багна, що їх прикро-чорні, понурі води лежали безрушно-тихі і заразом страшні. І ці дивоглядні дерева ніби мали в собі людську душу і, вимахуючи на всі боки своїми голими, як кістяки, руками, криком благали милости від глухих і мовчущих вод — разючим, пронизливим лементом най-гострішої муки й одчаю. І мінялась картина; і я стояв, нагий і самітний, на спалених жаром піскуватих рівнинах Сагари. Біля ніг моїх лежав, згорнувшись клубком, лютий тропічний лев. І раптом його дикі очі розплющились та й упали на мене. Напружним ривком скочив він на ноги, вискаливши жахні свої зуби. Ще мить — і з його червоного зіву вибухнув рев, подібний до небесного грому, і я пав притьмом долі. Не мігши духу звести в пароксизмі переляку, я відчув, нарешті, що до мене вертається свідомість. Але ж мій сон, це зовсім не сон був! Принаймні тепер, то я ж володів своїми чуттями! Лапи якогось реального, величезного страховища тяжко гнітили мені груди — я чув на своїм вухові його гарячий подих — його білі, потворні ікла блищали мені крізь пітьму.
Щоб і тисяча існувань залежала від єдиного мого поруху, від одного словечка, я негоден був ні двигнутися, а ні вимовити жодного звуку! Тимчасом звір — хто б він не був — також не рушивсь і не чинив мені поки-що насильства, а я лежав під ним до краю безпомічний і, гадалось, конав. Я почував, що тілесні й духовні сили геть полишають мене — що я гину, словом, і гину з самого страху. Голова мені ішла обертом — смертний нуд охопив мене — зір мене зраджував — жаркі очі понаді мною, і ті мені брались туманом. Останнім напружним зусиллям ледве видихнув слабий поклик до бога і ладен уже був померти. Але гук мого голосу, здавалося, збурив усю затаєну лють невідомого звіра. Воно кинулося було на мене усім своїм тілом!. . але що ж то мені за чудо було, коли, з довгим і тихим скимлінням, з звичайною пристрастю, із найдивнішими виявами своєї втіхи та приязни, воно заходилось лизати мене по руках, по лиці. Я нестямивсь, я зовсім стерявся з дива — але не міг не пізнати в цьому своєрідному скимлінні мого Ньюфавндленда Тигра; занадто добре я знав його дивний спосіб пестощів. Це був він! Кров мені так і ринула до висків — я відчув млосне, незможне чуття порятунку і воскресіння. Я скочив, як стій, із матрасу, що на ньому лежав, і, кинувшися на шию вірному супутникові й другові, полегшив довгий гніт, що здушував мої груди, в потоках жагучих сліз.
Як і перший раз, чуття мої, коли я встав із матрасу, були в стані як-найбільшої невиразности й помішання. Довгий час я майже негоден був зложити жодної гадки; але поволі мисленні сили вернулись до мене, і я знову звів собі на думку деякі обставини мого пробування в трюмі. Присутність Тигра я даремне змагався собі пояснити; і, після тисячі різних здогадів, мусив задовольнитися радістю, що він таки тут і поділяє зі мною мою безпросвітну самотність та тішить мене своїм пестуванням. Собак багато хто любить, але я мав до Тигра приязнь щирішу, ніж це буває звичайно — і певне, що жодна тварина не заслужила б вірніше цієї приязни. Сім років він був нерозлучним моїм товаришем, і при цьому не раз засвідчив усі ті шляхетні властивості, що за них ми цінимо взагалі собак. Я щеням іще врятував його із лап одного маленького негідника в Нантукеті, коли той тягнув його, з мотузком на шиї, топити; а він, три роки по тому, вирісши, відплатив цю послугу, врятувавши мене від кия вуличного грабіжника.
Добувши годинника та приложивши його до вуха, я пересвідчився, що він знову став; але це не було мені несподіванкою, бо із своєрідного стану моїх чуттів я зрозумів, що спав, як і перше, дуже довго; як саме довго, я не міг, звичайно, сказати. Я весь горів пропасницею, і спрага мене катувала нестерпно. Навпомацки узявсь я шукати круг ящика за малим своїм запасом води; світла я вже не мав, бо свічка вигоріла аж до підставки, а коробочок із фосфором не навертався під руку. Аж тут, знайшовши глечик, я побачив, що він був порожній. Це, звичайно, Тигр спокусився на нього; він же поїв і рештки баранини, що з неї чисто обгризена кістка лежала при вході до ящика. За протухлим м’ясом мені ніяк було шкодувати, але серце мені упало на думку про воду. Я був слабий без міри, так що весь тремтів як у пропасниці при найменшому порухові чи зусиллі. На довершення моїх бід, бриг увесь хилитався й двигтів із великою силою, і олійні бочки на моєму ящикові ось-ось могли впасти додолу та перетяти мені єдиний шлях до входу чи виходу. Ці обставини спонукали мене будь-що-будь рушати до трапу і зразу шукати помочи, поки ще не стало зовсім несила це зробити. Прийшовши до цього рішенця, я знову узявся намацувати кругом коробочок із фосфором та свічки. Коробок я незабаром натрапив; а не знайшовши так скоро, як думав, свічок (мені згадувалось, що поклав їх зовсім близенько), я на час полишив свої розшуки і, наказавши Тигрові лежати тихо, рушив зразу в похід до трапу.
При цій спробі моя знедужалість показалась так явне, як ні разу іще перед тим. Лиш з превеликим зусиллям я міг просуватися поповзом наперед; руки й ноги раз-у-раз підгиналися підо мною, і тоді, упавши долілиць, я лишався кілька хвилин простертий на грані непам’яти. І все-таки я поволі волочився в тяжких змаганнях уперед, боячися що-хвиля зомліти у вузьких і поплутаних сутісках поміж усяким громоздом — а тоді б тільки смерти мені лишилось чекати. Врешті, отак ірвонувшися уперед, скільки було моєї сили, я прикро ударився лобом у гострий кут кованого залізом ящика. Цей удар лиш приглушив мене на хвилю; але, отямившись, я з тяжким болем в душі побачив, що тяжке і нагальне хитання брига скинуло той ящик якраз на моїм шляху, так що начисто заступило мені прохід. Найдужчим зусиллям я негоден був його зсунути ні на єдиний дюйм, бо він міцно засів між ящиками та корабельним обладнуванням, що громадилося кругом. Отже я мусив, при своєму безсиллі, або одкинутися провідної моєї шворки та шукати іншого проходу, або ж видертись через цю перепону та відновити свій хід по той бік ящика. Перша із цих можливостей така була небезпечна і занадто трудна, що й здумати про неї годі було без трепету. В моїм теперішнім виснаженні і душі і тіла я б конче мав при такій спробі заблудити, а тоді лихою смертю лягти у потворних і зловорожих лабіринтах трюму. Отож не вагавшися, я зібрав усе, що лишалось мені сили й завзяття і рішив видиратися через ящик.
Ставши з таким наміром на ноги, я побачив, що це завдання іще трудніше, ніж підказували мені мої страхи. Обабіч вузького проходу здіймалися справжні стіни важкої поклажі, і найменший мій нерозважний порух міг завалити їх просто мені на голову; та коли б і не так, цей обвал міг би начисто вже заступити мій шлях наперед. Самий ящик був довгий, громіздкий; упертися десь ногою було ніяк. Даремне я силкувавсь усіма можливими способами засягти якось руками його верхній кінець, щоб підтягтися потім угору. Та коли б мені й пощастило в цім, певна річ, що не вистачило б сили вибратися нагору. Воно й краще було, що я на це не спромігсь; бо нарешті, в очайдушнім зусиллі зрушити ящик із місця, я почув, що ближчий до мене бік його захитавсь. Я кинувсь поспішно обмацувати рукою верхній кінець планок і спостеріг, що одна з них, дуже широка, одстала. Мені вдалося, хоч із великим клопотом, геть одірвати її — на щастя, зі мною був складаний ніж; і, влізши в отвір, я на превелику, собі втіху виявив, що на противній стороні не було жодних дошок: інак кажучи, кришки зовсім не було, а та сторона, що крізь неї я пробився, це було дно. Далі я не натрапив уже на якісь значні перешкоди, ідучи скрізь за шворкою — аж нарешті добрався до гвіздка. Серце мені калаталося, коли я став на ноги та злегка натиснув на ляду, що закривала трап. Вона не піддалася мені так скоро, як я сподівався, і я натиснув сильніш, усе ще опасуючись, що в каюті може бути хто інший, не Август. Але ляда, на диво мені, не подавалася, і я почав уже цим непокоїтись, бо знав, що раніш вона підіймалася зразу, при найменшім зусиллі. Я надавив її дужче — вона ні з місця; з усієї сили — вона таки ані руш; скажено, несамовито, з одчаєм! — вона не давалась найдужчим моїм намаганням; і цей опір був такий непереможний, що, очевидно було, отвір наш десь виявили і забили наново гвіздками, або ж на нього навалено якусь величезну вагу; що її шкода було й замірятися зрушити з місця.
Я був у крайньому страху й замішанні. Марне я силкувався зміркувати можливу причину, яким це способом мене забито отак в цій домовині. Я негоден був уложити звязний шерег міркувань і, схилившися на поміст, безвладно віддався найлихішим фантазіям, де майбутні мої напасті обступали мене: жахливі муки і смерть від безводдя, безхліб’я, задухи; агонія живцем похованої людини! Нарешті мені хоч почасти вернулись душевні сили. Я встав і узявся обмацувати пальцями ляду, шукаючи якої шпари чи щілини. Знайшовши, я став їх пильно випробовувати, чи не пропускають вони трохи світла з каюти; але нічого не видко було. Тоді я почав протискати туди лезо свого ножа, поки натрапив на якусь тверду перепону. Поскрібши її ножем, я виявив, що це була суцільна залізна маса, а своєрідний хвилястий зарис її, коли я проводив уздовж неї ножем, привів мене до гадки, що це був якірний ланцюг. Тепер одно мені лишалось: вернутися у той самий слід до ящика та й покоритись лихій своїй долі, або ж намогтися так заспокоїти свої мислі, щоб винайти який план порятунку. Я зразу приступив до цієї спроби і, по незліченних труднощах, дістався таки назад. Коли я, зовсім бездиханий, схилився на свій матрас, Тигр положився на цілий свій зріст коло мене і, здавалося, силкувався своїми пестощами розрадити мої біди та надихнути мені мужности проти них.
Дивна його поведінка нарешті змусила мене звернути на нього пильну увагу. Полизавши мені який час обличчя та руки, він раптом переставав і починав тихо скімлити. Простягши до нього руки, я що-разу спостерігав його під цей час, що він лежить горічерев, із піднятими вгору лапами. Це так багато разів повторювалось, що видавалося дивним; я ніяк не міг зрозуміти, що воно за знак. А як собака немов би жалівся на щось, я рішив, що йому десь болить; захвативши йому руками лапи, я взявся їх одну по одній оглядати, але не знайшов ніякого сліду якоїсь виразки, або що. Тоді я надумав, що він голодний, і дав йому здоровий шмат шинки — він пожер усе жадібно, але потім знов відновив свої незвичайні заходи. Нарешті, здумавши якось, що він, як і я, мучиться спрагою, я вже збирався остаточно признати слушність цієї гадки, коли раптом мені спало на мисль, що я ж оглянув йому самі лапи, а рана могла десь бути на тілі чи на голові. Я обмацав старанно голову, але не знайшов нічого; аж тут, провівши йому рукою по спині, я відчув, що в однім місці шерсть злегка їжилася, виставаючи ніби смужкою почерез цілу спину. Полапавши тут пальцем, я знайшов мотузок, а прослідивши його, побачив, що він оперізує цілий тулуб собаки. Я пильніше випробував цей мотузок і натрапив на якийсь малий клаптик — він мав подобу записки; мотузок був перев’язаний через нього так, що цей клаптик приходився Тигрові якраз попід лівою пахвою.
Тут мені спала думка, що цей папірець — це має бути записка від Августа; що якийсь несподіваний випадок перешкодив йому визволити мене із моєї в’язниці, і він узявся такого способу, щоб сповістити мене про справжнє становище. Охоплений трепетом нетерпіння, я знову взявся шукати фосфорних сірників та свічок. Я непевне собі пригадував, що, перед тим як заснути, старанно відклав їх десь набік од себе, і перед недавньою своєю виправою до трапу був таки спроможний пригадати точне місце, де їх поклав. Але тепер я даремне силкувався звести його на думку і на цілу годину мусив віддатися марним, докучним розшукам загублених речей; такої Танталової турботи, такої непевности не зазнаєш, либонь, довіку. Нарешті, коли я отак плазував, наосліп обмацуючи все округ себе та схилившися головою аж до помосту, десь близько поза отвором мого ящика я побачив раптом слабенький блиск, в напрямкові до корми. Вельми вражений я був пустився до нього, бо це наче було всього кілька ступнів од мене. Та заледве я рушив із цим наміром у той бік, як світло зовсім зникло мені з очей; щоб побачити його знову, я мусив навпомацки добиратися уздовж ящика, аж поки вернувсь на своє давнє місце. Тоді, обережно повертаючи на всі боки головою, я пересвідчився, що, посуваючись поволі і дуже обачно в напрямкові, протилежному до того, куди я був рушив уперше, я міг наближатись до світла, не випускаючи його з очей. Тут я направився просто до нього (пробившися крізь незліченні сутіски) і побачив, що це світились уламки моїх сірників; вони лежали в перекинутій порожній бочці. Я не міг собі дати ради із тим, що яким це побитом вони опинилися тут; аж тут рука моя саме натрапила на два чи три шматки свічного воску, що їх, як видно, пожвакав собака. Я догадавсь одразу, що він пожер увесь мій запас свічок, і остаточно зневірився, що зможу колись прочитати Августову записку. Мізерні рештки воску так помішалися в бочці з усяким мотлохом, що я геть покинув думку добути з них яку користь, і полишив їх там, не займавши. Фосфор, що від нього лишилося яких два уламочки, я скільки міг повизбирував і, по великім клопоті, вернувся із ним до ящика, де через увесь цей час лишався Тигр.
Що діяти далі, я ніяк не сказав би. В трюмі було так темно, що я не міг бачити своєї руки, хоч як наближав її до лиця. Заледве можна було роздивитися білий клаптик паперу, та й то не тоді, коли я дивився на нього просто; тільки повертаючи на нього зовнішню частину ретини, тоб-то дивлячись на нього скоса, я спостеріг, що він стає трохи видний. З цього можна собі уявити, яка пітьма стояла в моїй в’язниці; і записка мого друга, коли це таки справді була його записка, здавалося, мала тільки додати мені невпокою, даремне розтривоживши мій і без того вже висилений та до краю збурений розум. Марне я розгортав у думках безліч абсурдних замислів, як добути світла: на такі точнісінько замисли пускається людина в подразливім сні під чарами опію — всякий і кожен із них виглядає сновиді то надзвичайно розумним, то незмірно безглуздим, в мірі того, як навпереміну розсяває у нім то розсудок, а то знов уявні сили. Врешті мені спала таки думка, яка видалась зразу розумною і змусила зовсім слушне дивуватися, як це я не прийшов до неї раніш. Я поклав клапоть паперу на обкладинку книжки і, зібравши до купи уламки фосфорних сірників, принесених із тієї бочки, зложив їх усі на папір. Тоді заходився усе це розтирати долонею — хутко, але старанно. Зразу по всій поверхні розлилось ясне світло; певна річ, що коли б там було яке писання, я прочитав би його без ніяких труднощів. Але там не було ні жодного знаку—нічого, тільки понура, невтішна білість. Світло за кільки секунд загасло, і моє, серце згасло враз із ним.
Я казав уже не раз, що мій розум за деякий час перед цим дійшов був стану, що граничив з ідіотизмом. Певна річ, що бували й хвилеві переміжки повної розсудливості, а часом навіть енергії, але їх було небагато. Не слід забувати, що я пробув тут, мабуть, багато днів, вдихаючи отруйне повітря замкненого китоловного трюму, і за цей час здебільшого мав мізерний пай води; а останні чотирнадцять чи п’ятнадцять годин не заживав уже нічого — та ще й не спав цей час. Солона їжа найдразливішого роду була мені головною, а після того, як пропала баранина, єдиною поживою; хіба що морські сухарі — так вони були мені ні до чого, бо занадто сухі й затверді на моє опухле і пересмагле горло. Я був тепер весь у лютій пропасниці і взагалі почувавсь тяжко хворим. Тим-то після останньої моєї невдачі із фосфором минуло багато гірких годин безнадійности, заким мені зароїлася думка, що я ж пак оглянув папір з одного тільки боку. Я не візьмусь описати свій лютий гнів (бо це радше лютість була, я гадаю, не інше що), коли раптом мене осяла свідомість, якої непростимої похибки я допустився. Але сама ця похибка ще б і не так заважила, коли б не мій власний безглуздий поспіх — в тяжкому розчаруванні, що на папері немає ні жодного слова, я, мов дитина, роздер його на клапті та й пожбурив од себе геть, сам не сказав би куди.
Найтруднішу частину завдання, що стало тепер перед мене, полегшила мені тямущість мого Тигра. На превелику силу знайшовши маленький клаптик записки, я підставив його собаці до носа і постарався дати йому наздогад, що він мусить принести мені решту. На диво мені (бо я не вчив його ніяких штук, що ними звичайно славиться його плем’я), він ніби зразу збагнув мою думку і, понишпоривши кільки хвилин довкола, скоро знайшов другий величенький уривок. Принісши його до мене, він загаявсь хвилинку і, потершися носом об мою руку, здавалося, чекав од мене похвали за свій учинок. Я погладив його по голові, і він одразу знов подався геть. Тепер минуло кільки хвилин, поки він повернувся, та зате, прийшовши, він приніс із собою здоровий клапоть; це наче й був увесь загублений папірець, бо я либонь розірвав його на три всього частки. На щастя, я не мав особливого клопоту, шукавши тих небагатьох уламочків фосфору, що іще лишались мені: мене керувало туманне сяйво, що й досі розходилося від двох чи трьох його шматочків. Невдачі навчили мене обережности, і я тепер який час переждав, роздумуючи, що маю чинити. Дуже ймовірна річ, міркував я, що там щось написано на тій сторрні, якої я не роздивлявся, але яка ж це саме сторона? Скласти уривки до купи—так це не давало мені ніякого ключа, хоч і забезпечувало певність, що слова цієї записки (коли там справді щось є) будуть усі на одній стороні і звязані між собою як слід, так, як були написані. А воно конче треба було дійти у цім пункті цілковитої певности, бо залишків фосфору ніяк би не вистало на третю спробу, коли б тільки я похибив у цій, що збирався оце приступити. Я поклав папірець і книжку, як і перше, і кільки хвилин сидів, розважно обертаючи в мислях усю справу. Врешті я надумав, що, може, пописана сторона могла мати па своїй поверхні такі нерівності, що тонке чуття дотику спроможне було б їх виявити. Я рішив зробити спробу і як-найуважніше провів пальцем по тій стороні, що перша мені навернулася, але нічого не назнав там і повернув папір на другий бік, притуливши його до книжки. Тут я знов узявся старанно водити пальцем по папері, аж раптом спостеріг надзвичайно слабенький, але видний таки блиск, що займався смужкою під моїм пальцем, там, де він двигавсь. Я знав, що цей блиск мали видавати манісінькі шматочки — рештки того фосфору, що ним я покрив папір при першій своїй спробі. Коли так, то на другій, зворотній стороні мало бути писання ― коли б тут, кінець-кінцем, знайшлось таки справді яке писання. Я повернув записку назворот і взявся робити те саме, що перше. Коли я натер її фосфором, вона, як і той раз, освітилася блиском, але тепер на ній виступило кільки рядків буйного письма, писаного ніби червоним чорнилом. Фосфоричний блиск, хоч і досить ясний, заяснів лиш на хвилю. Проте, коли б я не був так занадто схвильований, мені б зовсім вистало часу переглянути всі три речення, що появилися перед мене — бо я бачив їх три. Та в мої жадобі прочитати їх всі одразу, мені удалося вхопити тільки п’ять останніх слів. Вони виглядали так: «кров’ю — не виходь бо загинеш».
Коли б я мав змогу прочитати всю записку, збагнути у повнім значінні цю пересторогу, що її отак спитувався подати мені мій друг, то нехай би вона розкрила мені, яку повість найгіршого, невимовного лиха, а не надхнула б, запевне, й малої частки тих нестерпних і заразом невиразних страхів, що їх зароїла в моїх думках ця уривкова звістка, надіслана таким дивним способом. Іще й «кров» ота, над усіма словами слово — так насичене завжди тайною, і муками, й жахом — яким устокроть значущим воно явилось тепер, як холодно й тяжко (одірвані від попередніх слів, що мали їх визначати й обмежувати) упадали його загадкові звуки в глибокий морок моєї в’язниці, у найдальші глибини моєї душі!
Певне, що Август мав важливі причини, хотівши, щоб я лишався у схованці; і я укладав собі тисячі здогадів, що це могли бути за причини, але нічого не міг домислитися, щоб знайти достатню розгадку цій таємниці. Повернувши з останньої своєї виправи до трапу, перед тим, як мою увагу одвернула в інший бік дивна Тигрова поведінка, я саме прийшов був до рішенця будь-що-будь дати про себе відома людям на борту або ж, коли б це не вдалося, спробувати пробитись нагору через орлоп-дек. Деяка певність, що я зможу в крайньому разі виконати котрий із цих намірів, давала мені силу (інакше я б її не мав) зносити тяготи мого становища. Але ці кількоро слів, що їх я спромігсь прочитати, відтяли мені останню надію, і тепер я уперше збагнув усю гіркоту моєї долі. В пароксизмі одчаю кинувся я правцем на матрас; цілий день, цілу ніч десь пролежав я так у якімсь отупінні, лиш хвилево прояснюванім переміжками розсудливости й пам’яти.
Нарешті, я ще раз підвівсь і роздумався над напастями, що звідусіль облягали мене. Навряд чи зміг би я пережити без води іще одну добу, а на довший час, то не зміг би напевне. Першу пору мого пробування в трюмі я пив досхочу спиртові напої, що їх достачив мені Август, але вони тільки розпалювали мені жар, а ніяк не гамували спрагу. Тепер мені лишилося всього чверть пінти міцної персикової наливки; шлунок мій не хтів її приймати. Ковбасу я поїв усю; од шинки лишився невеличкий кавалочок шкорини, а сухарі поїв Тигр, так що зостались самі окрушинки. На довершення моїх бід я відчув, що голова моя болить що-хвилі дужче, а заразом де-далі сильніш понімало мене гарячкове маячіння, — воно нападало мене й раніш, то в більшій, то в меншій мірі, аж від першого сну мого в трюмі. Деякий час тому я почав уже й дихати на превелику силу, а тепер кожний подих коштував мені надзвичайно болісних спазм у грудях. Та появлялись мені ще й інші, різні причини тривоги, і одна з них, власне, найбільше збудила мене до чинности, порушивши безтямне моє лежання на матрасі. Це була поведінка мого собаки.