Кену наше було однакове з корми і з носу; отже, замість повертати кругом, ми тільки взялися гребти у противний бік. Забачивши це, дикуни подвоїли і галас свій, і біг, наближаючись до нас з неймовірною хуткістю. Ми, одначе, гонили з усім завзяттям одчаю і дістались на спірний пункт в ту мить, як туди поспів лиш один із тубільців. Він дорого заплатив за свою надзвичайну спритність, бо, скоро дібравсь до берега, Пітерс стрелив йому просто в голову. Весь же гурт був у більшості кроків на двадцять чи тридцять од берега, коли ми прихватились до кену. Зразу ми думали потягти його на глибоке, поза досяг тубільців; та що воно надто міцно засіло в дні, а часу нам не було, Пітерс мушкетним прикладом, одним чи двома тяжкими ударами, висадив йому здоровий шмат із носу та з одного борта. Ми одвалили. В цей час двоє тубільців учепились уже за наш човен і так затялись не пускати його, аж ми мусили покінчити з ними, орудуючи ножами. Головний гурт дикунів, добравшись до розбитого кену, вибухнув диким, непомислимим ревом розчарування й лютости. Щиру правду кажу, по всьому, що ми лиш бачили від оцих негідників, вони мені видались таким лицемірним, безчесним, мстивим і кровожерним плім’ям, що такого не знайдеш ніде по лиці землі. Річ ясна, що, потрапивши їм до рук, нам не було б од них жодної милости. Вони вже пустились були на безумну спробу гонитись за нами в розбитому кену, та побачивши, що це марна річ, розрядили свою лють новим рядом потворних вигуків, та й посунули в гори.
Таким чином, ми увільнилися від нагальної небезпеки, але становище наше лишалось однаково аж задосить сумним. Ми знали, що в дикунів отаких кену було всіх чотири, а того ще не відали (це нам потім сказав наш бранець), що двоє із них розлетілися у частки тоді, як зірвало «Джен Ґай». Отже, ми сподівалися, що за нами ще буде погоня, скоро ворог добереться кругом до бухти (це було звідси миль із три), де звичайно стояли човни. Боячись цієї погоні, ми чим-дуж силкувалися одійти від острова і хутко мчали водою, змусивши нашого бранця узятися теж до весел. За яких півгодини, коли ми вже зробили п’ять чи шість миль на південь, з бухти виткнувся був численний гурт плотів та галяр, як видно, збираючись навздогін за нами. Але зразу, побачивши, що вже не переймуть нас, вони повернули назад.
Ми опинились тепер у безрадісному, нескінченному Антарктичному океані, в широтах за вісімдесят четвертим градусом, у хисткому кену, а поживою мавши тільки три черепахи. Не за горами була і довга полярна зима; отже, треба було гаразд роздуматись, куди нам тримати курс. У виднокрузі ми мали шість чи сім островів тієї самої групи, віддалених між собою миль на п’ятнадцять чи вісімнадцять, але до жодного з них не мали найменшого наміру приставати. Прийшовши на «Джен Ґай» із півночи, ми ступнево лишали поза собою найсуворіші льодові округи — цей факт, хоч як він різнив із загальноприйнятими поняттями що до Антарктики, наш власний досвід не допускав нас ніяк заперечувати. Отже, спитуватись повернути назад це було б безглуздя — та ще в такій пізній порі року. Одним-єдиний напрямок лишався одкритий надіям. Ми ухвалили твердо держати на південь, де принаймні була ймовірність одкрити знов які землі — і ще більша ймовірність знайти лагідніший клімат.
Досі ми знали Антарктику, подібно до Арктичного океану, зовсім вільною від великих штормів та непомірно буйної хвилі; але наше кену занадто було тендітне, хоч і велике розміром, і ми заходилися пильно укріпляти його, скільки на це дозволяли наші обмежені засоби. Тіло його було просто з кори — якого саме дерева, ми не знали. Ребра погнуто з кріпкої лози, добре придатної до такого вжитку. Обсягу малося п’ятдесят футів з корми до носу, від чотирьох до шести ушир, а вглиб скрізь чотири з половиною фути — отже, форма човна була зовсім не така, як у інших яких мешканців Південного океану, відомих цивілізованому суспільству. Ми ніяк не вірили, щоб нетямущі господарі цих човнів спромоглись на таку майстерність, і справді, за кільки днів допиталися нашого бранця, що їх човни таки зроблено не на цих островах, а на групі, що лежала звідси в південно-західньому напрямі; цим варварам вони попали до рук припадком. Ми надто мало, власне, могли зробити, щоб укріпити наш човен. По обох кінцях познаходили кільки здорових шпар і запаклювали їх виривками з шерстяної куртки. Пустивши в діло зайві весла, що їх на кену була сила, довкола носу ми вивели таку снасть, що об неї мусила б розбитися всяка хвиля, яка лиш могла нам загрожувати в цій смузі. Ми також настановили перами вгору два весла, що мали правити нам за мачти і стояли, одне проти одного, при кожнім шкафуті, так що рейок нам не треба було; на них ми нап’яли парус, зробивши його з сорочок. Це останнє діло далося нам не легко, бо наш бранець не подав нам у ньому жодної помочи — дарма що взагалі в усіх наших справах працював ніби досить охоче. Самий вигляд полотна впливав на нього найдивовижнішим способом. Його ніяк було направити, щоб він доторкнувсь полотна або хоч наблизивсь до нього, а коли ми спробували вжити сили, він узявся весь тремтіти та вигукувати Текелі-лі!
Закінчивши укріпляти човна, ми наставили зразу парус в напрямкові на Зюд-Зюд-Вест, щоб одійти під вітром як-найдальше на південь від тієї групи островів, що мали її у виднокрузі; а тоді повернули носом просто на південь. Годину ніяк не можна було б назвати лихою. Завівав переважно легенький північний бриз, море було спокійне, світив безнастанний день. Ніде не видко було ніякої криги; та й взагалі я не бачив її ні найменшої латки, відколи, перейшов паралель Беннетового острова. Врешті, й вода була тут занадто тепла, щоб допустити в ній будь-яку кількість льоду. Убивши найбільшу з наших черепах, ми розжилися не тільки м’ясом, а ще й багатим запасом води і провадили далі наш курс без найменших пригод протягом, може, сьоми чи восьми день; за цей час ми мали посунутись десь далеко на південь, бо вітер усе держався попутній і вельми сильна течія тягнула в тім самім напрямі.
1 березня. ((3 очевидних причин я не можу претендувати на абсолютну точність своїх дат. Дано їх головне для наочности оповідання, та’ як позначено у моїх записках. )) Цілий шерег незвичних явищ показав нам, що тепер ми вступили в новітню, чудесну країну. Широка завіса ясносірого туману неодступно стоїть па південному обрії, час від. часу спалахуючи високими парусами світла — то метне їх із сходу на захід, то із заходу знов на схід, то вистане знову рівною, однопільною висотою — словом, вона виявляє всю буйну мінливість Північного Сяйва. Пересічна висота цієї завіси, як виглядає з нашого становища, виносить градусів двадцять п’ять. Температура моря підноситься ніби з кожною миттю, колір його дуже помітно міниться.
2 березня. Сьогодні, уперто допитувавшись нашого бранця, ми багато чого довідались про цей острів різні, про мешканців його та звичаї — але як я можу тепер гаяти цим читача! Дозволю собі хіба те сказати, що, як ми взнали, усіх островів у цій групі вісім — що править ними один король на ім’я Тсалемон чи Псалемун, а живе він на найменшому з островів; що чорні шкури (убрання воїнів) достачає їм величезний звір, що водиться тільки в долині недалеко королівського двору — що тутешня людність уміє робити тільки плоти та човни з рівним днищем; кену отаких вони мали всього чотири, а добули їх випадком з якогось великого острова на південному заході — що нашого бранця ім’я Ну-ну — що він нічого не знає за Беннетів острів — а що їхній острів зветься Тсалаль. Назвук слів Тсалемон та Тсалаль він вимовляв протяжним свистом, що його відтворити ми не вміли, хоч і заходжувались не раз; це був достоту той самий звук, як у голосі отієї чорної чаплі, що нею ми харчувались на вершині гори.
З березня. Вода стала тепер надзвичайно тепла — це справді таки знаменне явище — а колір її переходить нагальну зміну; вона не прозора, а молочна і барвою, і складом. В безпосереднім нашім сусідстві вона звичайна, спокійна; але нас раз-у-раз вражає видовище, як праворуч од нас і ліворуч, на різній віддалі, повстають на поверхні раптові могутні вири; врешті ми спостерегли, що перед цим кожен раз загравають дикучі сполохи в тій туманній окрузі на півдні.
4 березня. Сьогодні північний бриз помітно став упадати, і я, щоб поширити парус, вийняв з кешені хустку. Ну-ну саме сидів попліч мене і, коли хустка випадком якось майнула йому по лиці, його зразу взяло на корчі. Потім настала сонливість і отупіння, і він усе бурмотів собі стиха Текелі-лі! Текелі-лі!
5 березня. Вітер зовсім упав, але очевидно, що ми все мчимо на південь силою могутнього потоку. Власне, тепер здалось би природним, що ми маємо якось тривожитись поворотом подій — але тривоги немає жодної. На Пітерсовім обличчі не видно ніяких ознак непокою, але часом на нім стає вираз, що його я збагнути негоден. Полярна зима, здається, настала — але настала безболісно. Я почуваю замління в тілі і розумі — сонливість усіх відчуваннів — і це усе.
6 березня. Сива мла тепер на багато градусів звелася над обрієм, і поволі втрачає сірість барв. Вода надзвичайно тепла, навіть прикра на дотик, а молочний колір став наочніший, ніж коли. Сьогодні завирувало зовсім близько від нашого кену. Як звичайно, при цьому заграли буйні сполохи у верхах того туману; основа його на мить розступилась. Дрібний білий порох, так мов би попіл (та це таки не попіл був) усипав нам човен і великий обшир води навкруги, в той саме час, як сяйва в імлі загасали і вщухало забурення моря. Ну-ну упав ниць на дно човна, і ніякі намови не змусили його встати.
7 березня. Ми розпитували сьогодні Ну-ну, для чого його земляки повбивали наших товаришів; але жах, здавалося, так знеміг його, щo він не здолів нам дати ніякої розумної відповіди. Він уперто лежить на дні човна, і коли ми намагалися з своїми питаннями, він одповідав на них єдине ідіотичними жестами, підіймаючи собі пальцем горішню губу та показуючи нам зуби. Зуби ці чорні були — а доти ми ніколи не мали нагоди побачити зуби якогось мешканця Тсалалю.
8 березня. Сьогодні повз нас пронесло одного з тих білих звірів, що поява такого на узбережна Тсалалю вчинила була дикий розрух між дикунами. Я хотів його виловити, але тут мене враз пойняла така нехіть, що я кинув цей намір. Вода все гарячішає, уже ніяк тримати в ній руку. Пітерс говорить мало; я не знаю, що думати про цю його млявість. Ну-ну тільки дихає.
9 березня. Тепер безнастанно і густо на нас сіється отой попіл. Імлиста стіна на півдні заступила все небо, магічно зростаючи і набуваючи певних форм. Єдине чим можу її змалювати: це безкрайній якийсь водопад, що німотно рине у море з недосяжно-просторих небесних висот. Гігантська заслона простерлася на всю шир південного обрію. Там не чути ні звука.
10 березня. Понура пітьма залягла понад нами — але з молочних глибин зринає осяйний блиск і мече ввись над бортами. Нас поглинула сливе біла на барву попільна злива, що спадає на нас і на човен, але, павши у воду, враз розтає. Вершина небесного водопаду губиться в тумані та віддалі. Але ми очевидно зближаємося до нього жахливим гоном. Часами в нім одкриваються широкі, скороминущі прогалля, і звідти, з хаосу легковійних, мінливих образів, вилітають могутні, ривкі, але беззвучні вітри, роздираючи своїм льотом збурений океан.
11 березня. Темрява загусає над нами безмірно; її осяває, тільки відблиск води, одкидуваний назад від білої заслони над нами. Хмари гігантських, блідно-білих птахів безнастанно летять понад нас із туману; і їх крик — те саме Текелі–лі! — і вони зникають з очей. Ну-ну заворушився був на дні човна; ми доторкнулись його і побачили, що він уже мертвий. І так поринули ми в обійми того водопаду, і безодня розкрилася там поглинути нас. Але тут на нашім шляху стала людська постать в широких шатах, повершаючи величчю все живуще. І тіло її було чисто біле непорушною білістю снігу.
Обставини недавньої смерти містера Піма, смерти наглої і лихої, добре відомі вже нашій публічності із щоденної преси. Є небезпека, що нечисленні кінцеві розділи повісти — небіжчик, в той час, коли подане вище уже друкувалось, тримав іще їх у себе на перегляді — непоправно для нас згубилися, силою того самого випадку, що через нього загинув сам автор. Правда, що ціла справа може іще скластись інакше, і рукопис, коли б його врешті таки пощастило відшукати, подасться до відома читачам.
Щоб зарадити цій утраті, вжито усіх можливих засобів. Той джентлмен, котрого ім’я згадується в передмові, як очевидно з поданих у ній свідчень, спроможен би був заповнити прогал, але відмовився цього труду і мав на те зовсім достатні причини, посилаючись на загальну неточність поданих йому даних та своє власне недовір’я що до цілковитої правдивости оповідання в останніх його частинах. Пітерс, що від нього можна було б сподіватися деяких відомостей, досі живий і пробуває десь в Іллінойсі, але поки не пощастило його відшукати. Згодом, може, він знайдеться, і тоді безперечно подасть матеріял, потрібний для завершення повісти містера Піма.
Приходиться вельми шкодувати за утратою двох чи трьох кінцевих розділів (бо їх, справді, було всього два чи три), бо вони, запевне, містили в собі матеріял що до самого полюсу або, принаймні, дуже близьких його околиць; до того ж, авторові твердження що до цих країв, може невдовзі справдити чи заперечити урядова експедиція, що саме тепер лагодиться вирушати в Південний океан. До однієї точки оповідання зовсім можливо тут подати деякі уваги; і автора цієї замітки дуже мало б потішити, коли б його зауваження дещо підняли довір’я читачів до описаних вище вельми дивних подій. Ми говоримо власне за провалля на острові Тсалаль та всі оті рисунки на сторінках 170 та 171.
Містер Пім подав ці рисунки без пояснень і рішучо говорить про вибоїни при кінці найдальшого на схід провалля, що вони лиш мали химерну подібність до альфабетичних знаків — словом, що вони в дійсності не були такими знаками. Це запевнення зроблено таким простим способом і підперто таким довідним аргументом — а саме тим, що уламки, знайдені в поросі, якраз припадали до вибоїн на стіні — що ми мусили були серйозно узяти ці доводи; та й ніякий розсудливий читач не подумав би іншого. Але що факти, відносні до всіх цих фігур у цілому, є надзвичайно дивні (надто коли їх брати в звязку із відомостями, поданими у цілому уступі), може, годиться сказати тут скільки слів про всі оті фігури — до того ж, згадувані факти очевидно уникли уваги містера Піма.
Фігура 1, фігура 2, фігура 3 та фігура 5, коли їх звязати між собою достоту в такому порядкові, як переходилося самі провалля, та одкинути малі бічні відноги (ці останні, як має читач пригадати, були тільки засобами сполуки між головними тунелями і мали цілком одмінний від них характер) своїми зарисами дадуть Етіопський словесний корінь — корінь «бути темним» — звідки походять всі вислови на означення темноти, похмурости.
Що до лівої, найдальшої на північ вибоїни на рисункові 4, то Пітерсів здогад про неї був, як-найпевніше, цілковито слушний — гієрогліфічний її вигляд походив справді від її штучности і вона мала справді виображати людську постать. Читач має перед собою цей рисунок і може знайти в нім чи не знайти означену подібність, але решта вибоїв дає сильну опору Пітерсовому здогадові. Горішній їх ряд це очевидно арабський словесний корінь «бути білим», звідки походять всі вислови на означення світла і білости. Долішній ряд не так наочне ясний. Знаки дещо побиті й порізнені; одначе, немає сумніву, що в непошкодженому стані вони складали собою повне єгипетське слово
— «Країна Півдня». Повинно тут зазначити, що наведене тлумачення підпирає Пітерсову думку про «найдальшу на північ» фігуру. Простягнена її рука показує на південь.
Оці висновки одкривають широке поле для надзвичайно цікавих здогадів та міркуваннів. Може, їх треба розглядати в звязку із деякими, зовсім побіжно накресленими точками повісти; хоча завершити цей звязок до цілковитої повноти не дається жодним видимим способом. Текелі-лі! так кричали налякані тубільці Тсалалю, знайшовши труп білого звіря, виловленого із моря. Те саме вигукував в трепеті Тсалальський бранець, забачивши в містера Піма білу тканину. Так саме кричали скоролетючі, білі, гігантські птахи, вилітаючи з імлистої білої заслони Півдня. Нічого білого не бачено на Тсалалі, ні в дальшій подорожі у краях поза ним. Не єсть неможливо, що слово «Тсалаль», назва острова, де були провалля, при пильному філологічному розсліді, появило б якісь звязки із самими цими проваллями, або з Етіопськими письменами, так таємнично вибитими в їхніх переходах.
«НАЧЕРТАВ Я ЙОГО МІЖ ГОРАМИ, І ПОМСТА МОЯ ТАМ У ПРАХОВІ СКЕЛЬНІМ»
У творчому добутку класика американської літератури Едґара Аллана По (іноді помилково замість «Аллан» пишуть «Аллен», як і в даному перекладі) чимало новел, віршів, есе… І лише один роман – «Повість Артура Ґордона Піма з Нантукету». Уперше він був опублікований 1838 року, причому автором був указаний не Едґар По, а Артур Пім, тобто головний герой роману, від ім’я котрого ведеться оповідка. Отже перше видання цього твору було літературною містифікацією. Попервах, у XIX сторіччі, багато хто з критиків уважали цей роман творчою невдачею Едґара По; навіть він сам назвав в одному з листів «Повість Артура Піма» «найдурнішою книгою». Але до середини XX сторіччя критики виявили у творі чимало переваг, зокрема чітку ритмічну структуру та символізм. Цей роман вплинув на багатьох інших письменників, що вдалися до теми морських пригод.
В українському перекладі Бориса Ткаченка «Повість Артура Ґордона Піма з Нантукету» було видано 1928 року у Харкові видавництвом ДВУ. Дана публікація 2017 року є відтворенням видання 1928 року, тому в ній збережено тогочасний правопис, що подекуди відрізняється від сучасного.
1. pro, contra (лат.) — за і проти. (Примітка перекладача)
2. прозиваний між моряками Дорк Пітерс ― Dirk ― старовинне, dork ― кинжал. (Примітка перекладача)
3. кільки фадомів якірного ланцюга – Фадом – шестифутовий сажень. (Примітка перекладача).
4. заважили б від 120 до 150 фунтів — В англійців є два фунти: один, приблизно рівний нашому давньому, другий — ½ ф. (Примітка перекладача)
5. Ми дуже тривожились, бо не могли собі уявити, щоб звідти нас не угляділи, і боялись, що нас покинуть отак на загин: подібне диявольське варварство, хоч як це видасться неймовірним, нераз бувало на морі при дуже подібних обставинах — і чинили його істоти, що їх таки вважано за людей. — Випадок з бригом «Поллі» із Бостону так іде тут до діла, а доля його багато в чому так подібна до нашої, що я зважусь на нього послатися. Це судно, місткістю на 130 тонн, вийшло із Бостону з деревом та харчю, до Сан-Круа, під командою капітана Касно; це було дванадцятого грудня 1811 р. На борту було вісім душ крім капітана: штурман, чотири матроси, кок, пасажир містер Гант та його піддана, негрська дівчина. П’ятнадцятого, минувши мілину Ґеорґії, в кораблі взялась теча, саме під шторм із південного сходу, і врешті його перекинуло; та коли мачта пішла за борт, він випроставсь. У такому становищі, без огня, мавши обмаль харчи, команда пробувала сто дев’яносто один день, від п’ятнадцятого грудня до двадцятого липня, коли капітана Касно та Самуеля Беджера — вони тільки й вижили — зняла «Фем» із Гулля, капітан Федерсон, на дорозі з Ріо-Жанейро додому. Підібрали їх на 28° північної широти, 13° західньої довготи, тоб-то, їх занесло на дві тисячі миль. Дев’ятого липня «Фем» стрілася з бригом «Дромео», капітан Перкінс, і цей бриг приставив обох страдників до Каннебеку. Розповідь, звідки ми беремо ці подробиці, кінчається такими словами:
«Натурально було б запитатися, як вони могли пропливти таку відстань у найчастіше одвідуваній частині Атлантичного океану і ніхто їх не виявив. Їх поминуло понад дванадцять парусів. Один корабель підійшов так близько, що вони могли ясно одрізнити людей на палубі та на мачтах, що вдивлялись на них; але, на тяжке розчарування цим зголоднілим, замученим холодом страдникам, люди ті заглушили в собі веління жалю, підняли паруси і безсердечно покинули їх па згубу». (Примітка автора)
6. Отже, капітан Ґай намірявся зробити, що тільки можна, щоб розвязати це питання, таким дивним способом оспорюване. — Між кораблями, які різночасно заявляли були, що натрапили на Острів Аврори, можна згадати «Сан-Міґуель», року 1769, «Аврору», року 1774, бриг «Пірл», 1779 року, «Долорес», 1790 року. Всі вони згідно визначають, як пересічну широту, 53° Зюд. (Примітка автора)
7. Цього ранку… — Слів ранок та вечір я уживаю для того, щоб скільки мога уникнути в своїм оповіданні непорозумінь; певна річ, що їх треба брати не в звичайному розумінні: давно вже ми не бачили зовсім ночи, а денне світло тривало незмінно. Всі чисто дати дається в морському вимірі часу, а визначення місця — за компасом. Зауважив би також при цій нагоді, що в першій частині цього оповідання я не можу претендувати на абсолютну точність що до часу, широт та довгот, бо завів собі регулярний денник аж по скінченні того періоду, що за нього трактує ця перша частина. Раз-у-раз я покладався був тільки на пам’ять. (Примітка автора)
8. déjeûner (фр.) — сніданок. (Примітка перекладача)
9. Скільки пригадую, це був день п’ятнадцятого лютого, коли в нас не лишилось жодного стебельця цієї трави, а горіхи ось-ось кінчались: ледве чи наше становище могло бути іще гіркіше. — Цей день нам одмітний був тим, що на півдні ми знову побачили кільки великих клубів сивуватої мли, що за неї я вище вже згадував. (Примітка автора)
10. Скрізь лежав валом шлак та великі безформні брили чорного граніту, перемішані з мергелевими брилами, поцятковані ті і ті металом. Мергель був також на колір чорний; якоїсь світло-обарвленої матерії ми не бачили справді ніде по всім острові. (Примітка автора)
pro, contra (лат.) — за і проти. (Примітка перекладача)
прозиваний між моряками Дорк Пітерс ― Dirk ― старовинне, dork ― кинжал. (Примітка перекладача)
кільки фадомів якірного ланцюга – Фадом – шестифутовий сажень (Примітка перекладача).
заважили б від 120 до 150 фунтів — В англійців є два фунти: один, приблизно рівний нашому давньому, другий — ½ ф. (Примітка перекладача)
Ми дуже тривожились, бо не могли собі уявити, щоб звідти нас не угляділи, і боялись, що нас покинуть отак на загин: подібне диявольське варварство, хоч як це видасться неймовірним, нераз бувало на морі при дуже подібних обставинах — і чинили його істоти, що їх таки вважано за людей. — Випадок з бригом «Поллі» із Бостону так іде тут до діла, а доля його багато в чому так подібна до нашої, що я зважусь на нього послатися. Це судно, місткістю на 130 тонн, вийшло із Бостону з деревом та харчю, до Сан-Круа, під командою капітана Касно; це було дванадцятого грудня 1811 р. На борту було вісім душ крім капітана: штурман, чотири матроси, кок, пасажир містер Гант та його піддана, негрська дівчина. П’ятнадцятого, минувши мілину Ґеорґії, в кораблі взялась теча, саме під шторм із південного сходу, і врешті його перекинуло; та коли мачта пішла за борт, він випроставсь. У такому становищі, без огня, мавши обмаль харчи, команда пробувала сто дев’яносто один день, від п’ятнадцятого грудня до двадцятого липня, коли капітана Касно та Самуеля Беджера — вони тільки й вижили — зняла «Фем» із Гулля, капітан Федерсон, на дорозі з Ріо-Жанейро додому. Підібрали їх на 28° північної широти, 13° західньої довготи, тоб-то, їх занесло на дві тисячі миль. Дев’ятого липня «Фем» стрілася з бригом «Дромео», капітан Перкінс, і цей бриг приставив обох страдників до Каннебеку. Розповідь, звідки ми беремо ці подробиці, кінчається такими словами:
«Натурально було б запитатися, як вони могли пропливти таку відстань у найчастіше одвідуваній частині Атлантичного океану і ніхто їх не виявив. Їх поминуло понад дванадцять парусів. Один корабель підійшов так близько, що вони могли ясно одрізнити людей на палубі та на мачтах, що вдивлялись на них; але, на тяжке розчарування цим зголоднілим, замученим холодом страдникам, люди ті заглушили в собі веління жалю, підняли паруси і безсердечно покинули їх па згубу».