Тиша. Притча - По Эдгар Аллан 2 стр.


Аж раптом виплив на небо місяць крізь мертвотно-блідий туман,

І був він темно-червоний.

А мій погляд упав на величезну сіру скелю,

Що височіла над річкою,

Осяяна жовтим місячним світлом.

І скеля була висока і сіра з мертвотним відтінком ―

Та скеля була мертвотно-сіра.

І побачив я літери, висічені на ній,

І пішов я через болото між водяними лілеями,

Щоб наблизитися до берега 

Й прочитати літери на стіні скелі.

Але розгледіти мені їх не вдалося.

І я вже хотів повернутися назад у болото,

Коли місяць засяяв ще яскравішим червонястим світлом,

І я обернувся і знову глянув на скелю 

І на висічені там літери ―

І ті літери були РОЗПАЧ.

І я подивився вгору,

І там стояв чоловік на вершині скелі;

А я сховався між водяних лілей,

Щоб підглянути за діями того чоловіка.

І мав він гордий вигляд, і був високий

І завинутий

Від плечей до ступнів у давньоримську тогу.

І обриси його постаті були невиразні ―

Але риси його обличчя були рисами божества;

Бо мантія ночі,

І туману, і місяця, і роси

Залишила його обличчя відкритим.

І його чоло променилося розумом,

А в очах палахкотіла тривога;

І в кількох зморшках, що мережали його щоки,

Я прочитав притчі журби, втоми й зневіри в людстві

І тугу за самотою.

І чоловік сів на скелі, й підпер рукою голову,

Й подивився на навколишню пустку.

Він подивився вниз на дрібний, неспокійний підлісок,

І вгору на високі правічні дерева,

І ще вище на шумливе небо,

І на темно-червоний місяць.

А я лежав зовсім близько, ховаючись за лілеями,

І спостерігав за діями того чоловіка.

А він тремтів від самотності;

І ніч наближалася до світанку,

Назад Дальше