— Непогана ідея, Руді! Пересаджаємо один одного, щоб поліції потім було менше клопоту.
— А хоч би й так! Раз я вже ступив на цю доріжку, я не побоюсь нічого, щоб надалі… щоб надалі… — він збився. — Можеш базікати, що завгодно, — тут, між нами. Але як іще раз таке трапиться на «вузькому колі», то я потурбуюсь… то я тобі гарантую, що та остання третина твого життя, про яку ти так мрієш, просто відпаде. Зрозумів?
— Що ж тут було не зрозуміти, — сказав доктор Шерц і встав. — Я знаю, що на твоєму боці більшість берлінських членів. Але не забувай, що я тримаю в руках усі — так, усі! — зв’язки за межами міста. Добраніч.
Він майже беззвучно причинив за собою двері.
Александер вийшов з аеропорту. Понад тротуаром Колумбіаштрасе виблискував нікелем і лаком довжелезний ряд розкішних американських лімузинів.
Треба було десь перепочити, і він пішов по Темпельгофердам шукати яке-небудь уже відчинене кафе. Було ще дуже рано, але невдовзі йому пощастило.
Александер сів у кутку, замовив кухоль пива і спробував обдумати своє становище. Він пробував зробити це ще в дорозі, але так нічого і не вирішив.
Маленька закусочна швидко наповнилась людьми. Це, видно, були мулярі з будови поблизу, що зайшли перед початком робочого дня перехилити чарочку. Може, серед них були й робітники з нічної зміни. Александер не звертав на них уваги; він стільки бачив і пережив за останні дні, що вже нічого не міг сприймати. Але безперервний рух, тупіт ніг, брязкіт склянок дратували його і перебивали хід думок. Він був надто втомлений для того, щоб думати по-справжньому, і тому вирішив трохи задрімати.
— Мене щоразу зло бере, — заявив чийсь голос поруч з ним.
— Гм… Чому це? — спитав другий.
— Та коли я бачу оту дурнувату штуку.
— А, «Пам’ятник повітряного моста»!
— А що, хіба не жахливо?
— Авжеж, трошки смішний. Він уже півроку там стоїть, час би й звикнути.
— До цієї чортівні я ніколи не звикну. І оце називається пам’ятник? Це ж поламана виделка! От на що йдуть наші гроші…
Александер сховав обличчя в долоні і задрімав на кілька хвилин. Він стрепенувся, коли хтось, пробігаючи, штовхнув його й промурмотів на ходу вибачення. В раптовому спалахові страху рука його сіпнулась до портфеля, але зразу ж заспокоєно повернулась назад. Долари були цілі.
Потім він знову поринув у неспокійну дрімоту, і йому приснився дивний сон. Не фантастична маячня; сон був дивний тим, що точно відтворював дійсні події, півгодини з власного життя Александера. Вже понад шість років минуло з того часу, і він давно забув цю пригоду. А тепер вона розгорталась перед ним з дивовижною точністю, у всіх подробицях. Наче раптово відкрилась якась давно засипана комірчина його пам’яті.
Він стояв у переповненому, як звичайно в ті часи, вагоні: їхав з Дармштадта, з табору «А-21», додому, в Гамбург. Хоч рідних у нього там уже не було, але все-таки був один знайомий.
Александер був на волі всього три чи чотири дні, але в кишенях у нього було вже не густо.
Поїзд монотонно грюкотів на стиках рейок. «Hi-і, це було останній раз, — сказала якась жінка біля Александера. — 3 мене вже досить, більше я через кордон не піду. Всього позбулась!» — «Поліція чи росіяни?» — компетентно спитав хтось. «Та ні, чуєте, у мене був рюкзак і важкий чемодан. Якісь два чоловіки взялись мене перевести. Вже йдемо по нічиїй землі, знаєте, кругом ліс, ніхто там точно не знає, де той кордон… Коли раптом просіка, ходить вартовий-росіянин. Ті, що мене вели, обоє кажуть: переходити треба по одному. Спершу один, потім я, потім другий. Перший — той за пачку сигарет усю дорогу ніс мені чемодан. Так той перший, чуєте, як дремене з чемоданом! Перебіг і сховався на тім боці за деревами, вартовий нічого й не помітив. Тоді другий бере мій рюкзак, щоб мені легше бігти, я кидаюсь через просіку. Перебігла…» — «Та ми вже цю історію знаємо», — докинув хтось, і всі в купе, як один, оскірились зловтішною посмішкою. «Перебігла я благополучно, дивлюсь, того, що побіг першим, ніде нема, ви тільки подумайте, а той другий теж не йде…» Але її вже ніхто не слухав. «От дурепа», — подумав Александер.
Поїзд зупинився біля перону ганноверського вокзалу. Александер вийшов з вагона і пристроївся до «хвоста» біля віконця каси. Коли надійшла його черга, він подав касирові свій «Discharge-paper», де як місце призначення був указаний Гамбург, і попросив квиток. Але тут виявилось, що в нього не вистачає грошей. Касир знизав плечима, задні відтіснили Александера од віконця. Він розгублено став збоку. «А що, в тебе, хлопче, продати нічого? — сказав йому якийсь чоловік. — Я тобі за валянки хоч зараз дам п’ятсот марок». Александер почув ще кілька подібних пропозицій. Бомбосховище на ганноверському вокзалі було в ті часи чи не найбільшим спекулянтським і злодійським кублом у всій англійській зоні. Хтось попередив Александера про це; він вийшов з-під напівзруйнованого перекриття перону і сів осторонь на сходах.
Стояла тепла осінь, можна було б обійтись і без валянок, якби в нього була друга пара взуття. Але нікуди не дінешся, щось доведеться продати. Він трохи подумав, нарешті розв’язав рюкзак, у якому було все його майно, і почав порпатись у ньому. Щось повинно знайтись. Може, цей кусок мила? Ні, він йому ще знадобиться… Хіба оцю пачку тютюну?
Раптом на нього впала якась тінь: «Що, вояко, продаєш?» Два спекулянти, досить пристойно одягнені, нахилились над ним і почали обдивлятись білу пачку, яка пахла скоріше фініками, ніж тютюном.
«Що, амі?» — «Та бачиш же. А що даси?» — «Твій же товар, твоя й ціна. Кажи, скільки хочеш?» Як звичайно, хвилину чи дві перекидались різними словами, поки не було названо ціну: вісімдесят марок. Александер, який ще в таборі навчився торгуватись, чекав звичайної на цій стадії співчутливо-зневажливої посмішки, але він помилився. Той, що перший заговорив до нього, взяв пачку, покрутив її в руках і сказав: «Роберт, заплати йому». Роберт поліз у кишеню штанів і витяг товсту паку грошей, вигляд якої заспокійливо вплинув на Александера. Він подумав: «Цей дав би й дев’яносто». Тим часом зібралась купка цікавих. Роберт сердито оглянувся навколо і нарешті почав рахувати. «П’ять, — сказав він і поклав Александерові на долоню п’ятірку. — Десять», — флегматично продовжував Роберт, але другого папірця наче забув покласти. «В чому справа?» — спитав Александер. «Та ні в чому», — сказав Роберт, запхав гроші назад у кишеню, повернувся й пішов. Перший теж уже десь зник.
Александер стояв ні в сих ні в тих. У полоні такого не бувало. «Що ж це ти, хлопче, — сказав хтось із присутніх, — на такий гачок попався». — «А що він зробить, вони його ще відлупцюють і заберуть усе». — «Пачка тютюну — дрібниця, це тобі за науку», — патякала одна жінка. «Он же поліцай — підіть заявіть», — сказав якийсь пан, що, видно, знав кращі часи. Всі засміялись ще голосніше, ніж недавно в поїзді. «Це ж підлість», — промурмотів хтось; але ніхто й пальцем не ворухнув, щоб допомогти…
Александер прокинувся. Як звичайно, він зразу не міг добрати, де він, і кілька секунд безтямно дивився на брудну підлогу. Батарея опалення поруч з ним пашіла нестерпним жаром. Від стін смерділо застарілим тютюновим чадом.
Александер квапливо намацав портфель. Цілий… Чашка міцної кави зовсім прогнала сон, і він почав обмірковувати своє становище. Ясно було одне: він потрапив до рук злочинцям, які спочатку обіцянками, а потім погрозами змусили його взяти участь у грабунку великого масштабу. Те, що він не брав безпосередньої участі у самому акті крадіжки, не мало ніякого значення. Він переправляв украдені документи далі, отже, безперечно був співучасником злочину.
Тому найпростіший шлях був для нього закритий. Він не міг просто піти в поліцію і про все розказати. Як колишній працівник карного розшуку, він добре знав, що його звідти не відпустять, а візьмуть під попередній арешт. Бо коли він признається в такому тяжкому порушенні закону, хіба йому повірять, що за ним нема більше ніяких гріхів? Потім, на суді, доктор Шерц навряд чи намагатиметься вигородити його в своїх зізнаннях. Суд теж просто не повірить, що його примусили взяти участь у злочині погрозами — цього ж ніхто не засвідчить, — а зверне особливу увагу на те, що його спокусили великою сумою грошей. Можна передбачити також, що пошлють запит у гамбурзьку поліцію і дізнаються, що він влітку тисяча дев’ятсот сорок восьмого року вже раз привласнив сто марок. Прокурор скаже, що між привласненням сотні марок і співучастю в викраденні мільйонних цінностей, безумовно, треба шукати цілий ланцюг інших злочинів, які, на жаль, лишилися невідомими суду, тому що обвинувачений свого часу визнав за краще втекти в східну зону; присяжні скажуть: «Винен», і його присудять… скажімо, до двох років позбавлення волі. Такий або подібний буде дальший розвиток подій, якщо він зараз піде в поліцію. Два роки? Може, й менше, бо західноберлінські суди, як він чув, дуже поблажливо ставляться до людей із східної зони. Але все-таки — «судимість», «судимість», «судимість»… Це слово все життя каменем висітиме на ньому.
Александера морозило, хоч від батареї струменіло тепло. Кілька хвилин він розмірковував, чи не переслати анонімно частину грошей, які він мав при собі, потерпілому заводу, щоб там могли за ці кошти розпочати нові досліди і хоч частково компенсувати втрату… «Все це дурниці — тільки заспокійлива пілюля для сумління», — промурмотів він з гримасою огиди і зневаги до себе.
В цю мить йому згадався той сон. Чи, може, то був і не сон? Скоріше ланцюжок спогадів у напівдрімоті. Александер знову пригадав усе до найменшої подробиці. «Так було тоді, так і тепер, — подумав він. — Неодмінно я мушу вклепатись… Я поводився, як дурень, нерішуче, боягузливо. Сам винен, що вскочив у цю халепу. Але це останній раз! Вони в мені помилились. Надалі я буду пильнувати; може, прикинусь, що я з ними заодно, а при нагоді виведу на чисту воду всю компанію, особливо цього доктора Шерца…»
«Я їх провалю, я помщусь!» — обпекла його ця думка, і в Александера одразу полегшало на душі. Досі ним розпоряджались інші, він був знаряддям у чужих руках; але віднині так більше не буде! Александер не думав про небезпеки, які таїв у собі цей сміливий план. На кілька хвилин він поринув у мрії: в його пам’яті спливали кадри захоплюючих детективних фільмів. Зовсім забувши про те, що в нього нема ніякої зброї, Александер уявив себе переможцем після шаленої перестрілки. Заплющивши очі, він дав волю своїй фантазії. Але це тривало недовго. Поступово юнацький захват вивітрився. Лишилось тільки рішення. Александер розгорнув план міста і повернувся до прозаїчної дійсності. Іспанська алея? Де ж це?
Александер не знав Берліна. Він був чужий у цьому величезному місті і тепер усвідомив, що це аж ніяк не допоможе йому здійснити свій план. Коли він сам, без сторонньої допомоги, хоче побороти цілу організацію злочинців, то він повинен принаймні знати майбутнє бойовище. І Александер вирішив спочатку вивчити район Целендорф і околиці будинку на Іспанській алеї, адресу якого йому дав Кросбі. Крім того, треба знайти собі квартиру. Долари він одвезе тільки ввечері…
«Тільки ввечері? Що, знову злякався?» — подумав він, уже не довіряючи сам собі. Промайнула думка — написати поліції анонімного листа. На випадок, якщо його план зірветься.
Але він зразу ж відкинув цю думку. Анонімні листи — це не його стиль. Крім того, він міг сповістити поліції тільки те, що знав сам, а цього було так мало… Лише одна адреса, що любісінько могла виявитись адресою людини з незаплямованою репутацією, невинного посередника, до якого абсолютно неможливо причепитись.
«Нічого, якось упораюсь! — сказав собі Александер. — А тоді можна буде з легким серцем іти в поліцію: тоді буде ясно, на чиєму я боці. Впораюсь! Усе залежить від того, чи зумію я втертись у довір’я до банди. Моя успішно завершена місія і привезені долари полегшують це завдання. Треба висадити їх у повітря зсередини! Так, зсередини — оце правильний метод!..»
Александер зійшов з електрички на станції «Целендорф-Вест» трохи розчарований. Йому раніше стільки доводилось чути про берлінський міський транспорт! А тут, виявляється, нема нічого особливого. Нічим не краще, ніж у Гамбургу. Навіть ескалатора немає.
Він проминув кіоск, ущерть напханий газетами і всякими сумнівними журналами, і спустився вниз по сходах. Під мостом Александер здибав поліцая в голубувато-сірій уніформі («наче авіаційна», — подумав він) і в зеленому кашкеті, з гумовим кийком у руці. Александер спокійним голосом спитав його, як пройти на Іспанську алею, і той чемно пояснив йому.
Александер довго тинявся вулицями; він і сам не помічав, як сповільнюються його кроки. В грудях зростало важке почуття. Зараз він знову потрапить у тенета організації, яка буде стежити за кожним його кроком і жбурлятиме його, куди захоче, наче безвільну ганчірку.
Але він узяв себе в руки. Онде вже той будинок, який він шукає! Невеличка гарненька вілла, огороджена свіжопофарбованим парканом, ховається серед молодих канадських ялин.
Александер перейшов через вулицю, спинився перед білою хвірткою і почав розглядати прибиті на ній таблички. На першому поверсі живе якийсь лікар. А он — вицвіле прізвище людини, яку він шукає: Дойчман. Александер глянув на годинника: скоро дев’ята година, не сплять же вони й досі. Він подзвонив.
Хвіртка зарипіла, Александер пройшов палісадником. Двері будинку були незамкнені. Він піднявся нагору. На сходах пахло лінолеумом, фарбою і мастикою для паркету. У Александера болісно заколотилось серце. «Старайся говорити якомога менше», — застеріг він сам себе. З ким же він зараз зустрінеться? Хоч його пекла змішана з страхом цікавість, він ішов, низько опустивши голову, і підвів очі, тільки ступивши на останню сходинку.
Його погляд упав на темноволосу молоду дівчину в плащі, яка стояла в напіввідчинених дверях. Вона, видно, вже зібралась іти.
Александер подумав: «Гарна… не гірша за Брігітту, — а потім: — Може, я переплутав номер будинку? Але ж прізвище…»
— Ви до мене? — почув він її голос.