— Один все-таки ще гнався.
— І ви його таким способом здихались?
— Так.
— Гм… — Шерц знову відкинувся на спинку крісла. — Я згоден, такі речі спочатку вимагають певних зусиль. Ви ще молодий і, як видно, маєте ніжну душу. Повірте мені, ці сумніви з часом і звичкою відпадуть, і досить скоро. Ви кажете, що це не весело — знищити когось. Можу вас запевнити: ще менш приємно, коли знищать тебе. Скрізь, і в природі, і в житті людей, панує принцип: ти або я!
— Це звірячий принцип, а не людський!
— Дурниці. Це просто закон природи. А як було на війні? Мені самому, на жаль, довелось відправити на той світ чимало людей. Я кажу «на жаль», бо це було абсолютне безглуздя. Я завдав їм непоправної шкоди, не здобувши при цьому ані найменшої користі для себе. Але так уже здавна ведеться: сліпе, безглузде знищення людей дозволяється, а осмислене, свідоме усунення супротивника викликає жах і огиду. Де ж тут логіка?
Александер майже не слухав його.
— Не старайтесь підсолодити мені злочин, шкода праці! — промурмотів він, знову забувши свій план. — Я вам уже сказав, що не хочу більше мати ніякого діла з вашою компанією!
Шерц недбало збив попіл з сигарети об край столу.
— Я теж! — відповів він.
— Я вас не розумію.
— А я вам зараз поясню. Але спочатку скажу вам таке: ви поки що лишаєтесь у Берліні.
— Я завтра їду! — уперто сказав Александер. — Ви мене більше не побачите.
— О ні, — засміявся доктор Шерц. — Завтра ви будете ще тут, і післязавтра теж. Ви тут ще потрібні.
— Ви збираєтесь примусити мене?
— Будь ласка, говоріть тихше. Ні, я не збираюсь. Але вас примусить щось інше.
— Що ж це таке?
— Гроші, — коротко сказав доктор Шерц.
— Помиляєтесь. Моя честь і свобода мені дорожчі. За гроші я їх більше не поставлю на карту.
Шерц приклав вказівний палець до носа.
— Ну, ну, не поспішайте так говорити. Я думаю, що це завжди залежить від розмірів запропонованої суми. Особливо в такому становищі, як ваше. Куди ви думаєте податись? Назад у Магдебург? Я б вам не радив. Чи, може, в Західну Німеччину? Так для цього вам потрібні гроші. Ви думаєте, там легко знайти роботу? І подружку вашу ви теж не зможете забрати з собою.
Александер зрозумів, що доктор Шерц має рацію, але все-таки подумав: «Нащо він мені все це розказує? Певно, ще надіється використати мене в своїх цілях? Може, іще вдасться надолужити програний раунд? Треба вдати, що я пристаю на його пропозицію…»
— Так, так! Грошенята б вам зараз не завадили. А особливо зручно у вашому теперішньому становищі було б мати в руках один з наших західнонімецьких вкладів. У мене, наприклад, є одна книжка, на якій лежить понад п’ятдесят п’ять тисяч західних марок.
— І що ж ви за неї від мене хочете?
— Поки що нічого. Чекати й триматись мого боку.
Александер мало не розреготався: за якого ж дурня його вважають! Але пам’ятаючи про свій намір, він пробелькотів, удаючи, ніби це його страшенно вразило:
— П’ятдесят п’ять тисяч? Сто чортів! Невже це можливо? Поясніть, будь ласка!
Доктор Шерц задоволено відкинувся назад. Клюнуло!
— Добре, я вам поясню. Перш за все треба вам сказати, що ми, тобто організація, маємо досить великі ресурси. На протязі кількох років напруженої праці, — він вимовив ці слова не без іронії, — ми весь час відкладали про запас певну частину наших прибутків. Наші грошові фонди становлять близько чотирьохсот тисяч західних марок, розкиданих у різних банках мало не по всій Європі. До цього треба ще додати земельну власність, кілька будинків, автомобілі. Зрозумійте мене правильно: все це належить не мені, не Якобсові і не вам, а всім членам організації. Коли наша група розпадеться, — а це, на мою думку, станеться не пізніше як за сорок вісім годин, бо доктор Горн з західноберлінського карного розшуку вже наступає нам на п’яти, — тоді всі згадані мною цінності не належатимуть нікому, тобто вони належатимуть тому, хто візьме їх собі. А взяти їх може тільки той, хто володіє необхідними документами і знає потрібні адреси. Коло таких людей дуже обмежене, і я один з них. Причому з цього кола ніхто не залишиться живий, крім мене і ще одного чи двох вірних друзів. Між нами й буде поділено весь капітал організації, і тоді кожний з нас зможе облишити наше небезпечне ремесло і зажити спокійно. Любий пане Шенцлін, хочете бути одним з цих друзів? Хочете стати на мій бік? Чи можу я розраховувати на вас?
Хвилину обидва мовчали. З приймача лились мелодії Гершвіна. Александер удав, ніби обмірковує пропозицію Шерца.
Доктор Шерц терпляче ждав. Досвід навчив його, що інтелігентну людину часом буває легше залучити до справи, коли розкрити й її небезпечні сторони.
— Я не хочу від вас приховувати, що тут є й деякий риск. Ці гроші, певна річ, вам не просто подарують. Я поки що маю тільки одного спільника; решта наших членів — на боці шефа. Якобс знає про існування опозиції. Я правдиво змальовую вам становище, бо хочу мати у вашій особі не сліпе знаряддя, а справжнього, свідомого помічника. І я зовсім не хочу натискати на вас. Якщо ви відмовляєтесь від моєї пропозиції і вважаєте за краще втекти зараз, я не чинитиму вам ніяких перешкод. Квиток до Західної Німеччини я вам теж куплю. Але там…
Шерц знизав плечима, наче хотів підкреслити всю безвихідність становища, в яке потрапить там його співрозмовник.
Александер сказав, що він згоден, і відчув велике задоволення від того, що перехитрив доктора Шерца.
— Я дуже радий, — сказав той, — що ви такий розсудливий. П’ятдесят п’ять тисяч вам забезпечені. Може, буде навіть трохи більше. Ну, добре, на сьогодні все. Ви поки що житимете на Іспанській алеї, там, де ви сьогодні вранці…
— Хіба там не живе ця дівчина?..
— Ви маєте на увазі нашу секретарку, яку ви тільки що зустріли? — недбало сказав доктор Шерц. — До сьогодні — так, але… але ви можете спокійно там розташовуватись, ми влаштуємо її в іншому місці.
— Я не хотів би, щоб вона через мене…
— Не турбуйтесь, — урвав його доктор Шерц.
Александер встав і одягнув плащ. Вслід за «Blue Sky» з радіоли полились нестямні зойки «Moonshine-Serenade» — твору незабутнього Гленна Міллера, як оголосив диктор.
Вони потиснули один одному руки, й Шенцлін зачинив за собою двері. В коридорі було вже зовсім темно. «Що, цей Якобс на кожній лампочці економить?» — подумав Александер. Він спустився сходами, проминув вартового й вийшов надвір. Холодне осіннє повітря освіжило й заспокоїло його.
Нагорі, в бібліотеці, доктор Шерц відчинив шафку в стіні і налив собі зеленого шартрезу. Не те щоб це був його улюблений напій, але чарочка міцненького часом наводила його на цікаві ідеї. Він і гадки не мав, що давно вже не помилявся в людині гак, як цього разу.
Криміналкомісар Вольф повільно, якось неохоче спустився по сходах. Потік пасажирів, стримуваний бар’єром, унизу розливався вшир, і його безслідно вбирали сутінки осіннього вечора.
Криміналрат Горн уже розповів Вольфу про свою розмову з Вюрцбургером. Потім вони вдвох ще раз усе обміркували і вирішили ні в якому разі не складати зброї. Горн мав утомлений вигляд; здавалось, він уже зневірився в успіхові. «По суті, це моя заслуга, що ми продовжуємо розслідування», — думав Вольф.