Горн мало не задихнувся від гніву.
— Наскільки мені відомо, — різко сказав він, — Ірінгс до останнього дня працював у вашому відділі. Він зник, розслідуючи справу з фальшивими грішми. І це ваш святий обов’язок — трохи потурбуватися про нього, чорт забирай! Я вже досить сушив собі цим голову. Вам же повинно бути відомо, кого висліджував Ірінгс, з якого кінця треба розпочати розслідування!
— Та не хвилюйтеся так, колего! Я взагалі нічогісінько не знаю. Ірінгс, бачте, нічого мені не казав. Він завжди був мовчуном, а я давав йому повну волю і можливість діяти цілком самостійно… І зараз є дві справи, яким я не можу дати хід: ними займався комісар… Так що ж ви порадите мені відносно Ірінгса, що мені робити?
— Якщо ви цього не знаєте, то зверніться до відділу розшуків, кімната двісті одинадцять. Але мушу сказати відверто: для вашого відділу — це ганьба. Ви, начальник відділу, справді не знаєте, де може бути Ірінгс?
— Кімната сто одинадцять, — бездумно повторив Шнабель. — Кімната сто одинадцять — це десь тут… хоча ні, десь у тому крилі…
— Сто одинадцять — це відділ садових крадіжок, — сухо кинув Горн, — я сказав — двісті одинадцять!
— Так, так, авжеж, — зовсім змішавшись, белькотав Шнабель, — я зараз, зараз… до побачення, колего, це ж… — він збився, схопив Горна за рукав і сказав, видно, почуваючи себе в боргу перед ним: — Бога ради, будьте обережні. Говорять, ви розпочали велику справу. Про такі речі чутки розходяться швидко. На минулому тижні — чули, мабуть? — трапилася така історія з типографією СДПН… ой-ой-ой! Це Ірінгс заварив кашу. А мені тепер хоч пропадай! Такого дістав прочухана!.. Так що, колего, будьте дуже обачні, у наш час легко посковзнутися…
На розі Фрізенштрасе та Фідіцінштрасе є невеличкий ресторанчик, де можна випити чудового пива й непогано пообідати. Горн жив у західній частині міста, і щоб добратися додому, йому треба було зробити дві пересадки на метро. Їздити обідати в таку далечінь не дуже приємно, і Горн майже завжди обідав у цьому ресторанчику, за двадцять кроків від під’їзду президіуму.
Горн був людина невибаглива. Він полюбляв просту їжу, ніколи не вередував і завжди закінчував обід пляшкою пива за сорок пфенігів. Потім переглядав свіжі газети або розмовляв з хазяїном, гладким астматиком, що звичайно сидів за більярдним столом і любив поговорити з відвідувачами. Однак сьогодні Горн похмуро мовчав. У нього був поганющий настрій, і вина за це падала не лише на нежить. «Сто чортів! Кожен, навіть неспеціаліст, — з досадою думав він, — маючи такі докази, поклявся б, що гараж „Зюд-вест“ — це кубло злочинців і знищити його слід якнайшвидше. І тільки криміналдиректор з сорокарічним досвідом роботи в поліції не розуміє цього. Тут можливі два пояснення: або на шефа настільки впливає складна політична ситуація в Західному Берліні, що він уже не здатний розібратись у найпростіших питаннях криміналістики, або… ну, або тут замішані його особисті інтереси…»
Якщо Горн запідозрював якусь людину, він принципово не зважав на особи. Це був перевірений метод.
Цього разу в Горна викликало підозру те, що його начальник уперто не погоджується на проведення операції об’єднаними силами кримінальної поліції і шупо. У цій підозрі немає нічого нереального, сердито говорив собі Горн, подібні випадки траплялися в Берліні вже не раз. Наприклад, скандал з спекуляцією золотом, який зчинився рівно рік тому, у грудні 1950 року. Тоді криміналкомісар Альберт і його помічник «конфіскували» на золоторозмінному пункті на Луїтпольдштрасе дванадцять кілограмів золота. Одного засудили на два, другого на півтора року. Було встановлено, що вони діяли в згоді з групою спекулянтів, але тих, хто стояв за ними, викрити не вдалося. Громадськість майже ні про що не довідалась. В президіумі ходили вперті чутки, що між ними ще шукатимуть співучасників. А кілька тижнів тому заарештували оберкомісара Гомана. Згодом у слідчу в’язницю Моабіт було відправлено кількох працівників відділів у справах азартних ігор та шахрайства. А тепер ще історія з Штромайєром… Невтішна картина. І, очевидно, ще далеко не повна. Припускати, що вже всіх хабарників виловили, — абсурд. Кожного дня можна чекати повторення історій Альберта, Гомана чи Штромайєра. В той же час кількість карних злочинів невпинно зростає. Про це красномовно свідчать щомісячні статистичні дані. В Західному Берліні двадцять дві тисячі злочинців. Поліція не управляється з усім. У чому ж причина? Горн не знав. Він виконував свій обов’язок, і навіть більш того. Він працював десять-одинадцять годин на добу. Працював самовіддано, обачно, вміло, був розумним керівником і досвідченим спеціалістом, з головою поринав у кожну справу. Тому завжди бувало так, що у відділі ХІІ-а — відділі крадіжок із зломом — справи розслідувалися негайно й досить успішно. Інші відділи не могли похвалитися успіхами. У відділі вбивств, наприклад, тільки за цей рік назбиралось двадцять вісім незавершених справ…
Зрештою Горну захотілося відпочити від цих думок, і він взяв газету, що лежала перед ним на столі. Першу сторінку він, як завжди, ледве пробіг очима. Ну, що там? Переговори про перемир’я в Кореї, остання сесія ООН, висловлювання якихось коментаторів про неї — все нудні, нецікаві речі. На останній сторінці він проглянув повідомлення про погоду, поздоровлення, потім статтю про необхідність поліпшити освітлення приміських поїздів. Горн хотів уже відсунути газету, та нараз у вічі йому впав заголовок: «Новий скандал у західнонімецькій поліції». Кров відлила від обличчя Горна: він сприйняв ці слова як образу для себе особисто і тут же подумав: «Це вже, мабуть, про Штромайєра…»
Однак у статті говорилося не про нього. Горн вихопив очима рядки:
«Західноберлінська прокуратура розслідує зараз обставини розбійницького нападу, що стався тридцятого січня цього року перед будинком № 90 на Кнезебекштрасе в Шарлоттенбурзі. Того дня шістнадцять членів злочинної організації „Сила“ напали на комерсанта P., який не має підданства, і ретельно обшукали його. Наступного дня Р. дав показання поліції, але згодом відмовився від них і пояснив це тим, що він уже нічого не пам’ятає. Як було виявлено, злочинці шукали розписку, в якій одна з керівних осіб західноберлінської поліції підтверджувала одержання тридцяти двох тисяч західних марок. „Зацікавлені кола“ обіцяли велику винагороду, якщо напад вдасться і розписка буде повернута. Один з шістнадцяти грабіжників, людина без підданства, Адам Чарні, через два дні після нападу був тяжко поранений іноземцем Майєром Курцбардом, який чотири рази вистрілив у нього з пістолета. Чарні відмовився дати будь-які показання і через кілька тижнів, одержавши велику суму грошей від невідомої особи, безслідно зник».
Ця стаття ще більше стривожила Горна. Він ще раз глянув на першу сторінку і побачив, що читав газету, яка виходить у східному секторі. Однак це мало втішило його: не вірити газеті у нього не було підстав. Те, що він знав про цю справу, цілком відповідало надрукованому. Про одне тільки він не чув, що напад організували заради розписки, яка таїла в собі тяжке обвинувачення одній з «керівних осіб західноберлінської поліції».
До цього часу Горн вважав, що підкупи — це поодинокі прикрі випадки. Вони підривають авторитет поліції, але все ж таки це поодинокі випадки. Подібне, зрештою, траплялося всюди, хоч, може, і не так часто, як у Західному Берліні. Більшість з цих випадків Горн ставив на карб англійцям та американцям, що — з якихось не цікавих для нього мотивів — весь час намагалися впливати на добір кадрів для поліції. На думку Горна, саме через них на відповідальні посади в поліції потрапляють люди, морально нестійкі. З усіх цих скандальних історій складалась досить виразна картина. Те, що він прочитав про «керівну особу в поліції», не виходило у нього з голови. Керівна особа, в руках якої сходяться всі нитки… Просто смішно! Настрій у нього раптом змінився. Ні, все це газетна брехня! Хіба Вюрцбургер схожий на хабарника? Або доктор Йоганнес Штумм? Тільки чому ж тоді Вюрцбургер поводиться так загадково? Його поведінка просто незрозуміла. «Я перевірю його, — вирішив Горн, — але як? Треба подумати».
Горн ніколи не приймав важливих рішень зопалу, він завжди залишав це на завтра. «Однак у поліції, як і взагалі в діловому житті, треба ловити момент, аби не запізнитися, — думав він. — А тут ще й справа така заплутана, що сам чорт в ній ногу зломить. Ульман каже, що сьогодні вранці приходив якийсь свідок у справі гаража „Зюд-вест“, але ж він, дурень, не вислухав його, а відправив до Вюрцбургера. Той сказав мені, що йшлося про дрібну спекуляцію кольоровими металами, мовляв, не варто й говорити. Щось тут не так. Нема навіть протоколу допиту! І нащо він втручається? Коли начальство всюди пхає свого носа, завжди неприємно, а тут більш ніж неприємно, тут — це підозріло. Але мені, здається, знову ввижаються привиди, — раптом обірвав він свої думки. — Коли сердишся, важко бути об’єктивним».
Він без смаку допив пиво, розплатився, підвівся й вийшов. «Похолоднішало, — подумав він, опинившись на вулиці. — Похолоднішало, а тут ще цей клятий нежить…»
Десь о третій годині дня — було дуже хмарно і вже почало смеркати — перед віллою на Іспанській алеї зупинився невеликий чорний форд на високих колесах, його створили років двадцять п’ять тому, ще в ті добрі часи, коли Генрі Форд, сповнений свідомості своєї монополії на світовому автомобільному ринку, заявив: «Покупець може любити який завгодно колір, але машина мусить бути чорною!»
З форда вийшов Руді Якобс, грюкнув дверцятами і хвилин за три вже сидів перед Александером. Вони нашвидкуруч познайомилися, перекинулися кількома фразами, і розмова між ними урвалася. Втупившись у вікно, Якобс якийсь час добирав слова, щоб перейти до справи. Однак, зрештою, вирішив обійтися без вступу, який доктор Шерц, безперечно, придумав би.
— Слухайте, — сказав він напрямки, — ми маємо одержати від вас ще п’ятсот доларів. Це не іграшки!
Александера роздратувало, що Якобс так повернув справу, адже названа сума не становила й одного процента від загальної; це був доказ того, про що з натяків Шерца він уже здогадувався: бос — скнара.
— Про них вам дасть пояснення Кросбі, — відповів він. — До речі, я теж маю одержати від вас гроші!
— Те, що вам належить, я приніс, — буркнув Якобс. — Ось вони! — Він кинув на стіл конверт. — Беріть їх, вони ваші. Я завжди додержую свого слова. Але де ті п’ятсот?
— Можливо, пішли на дорожні витрати, — нетерпляче сказав Александер. Він і справді не знав, хто поцупив ті гроші: представник замовників, Кросбі чи гамбурзький агент, і тому не міг дати кращого пояснення. Проте Якобсу, хоч він був не вельми вразливий, таке пояснення здалося надто коротким, так, наче йому, як собаці, кинули голу кістку, аби відв’язатися.
— Слухайте, — сердито сказав він, — поясніть точніше або ще краще, напишіть доповідну!
Зробити цього Александер не міг, і почалася довга неприємна суперечка. Скінчилось на тому, що він написав розписку на п’ятсот доларів або дві тисячі чотириста західних марок.
— Поки не з’ясується, — задоволено сказав Якобс. Він акуратно згорнув папірець, заховав його в нагрудну кишеню і, зразу подобрішавши, додав майже по-батьківському: — Я вірю, що ви вмієте тримати своє слово так само, як і я. Може, завтра вже трапиться нагода, коли ви… коли в нагороду вам… словом, я хочу сказати, може статися, що я порву цю розписку, розумієте?
Александер добре усе розумів. Організація переживає зараз тяжкі часи, і бос хоче усіх прибрати до своїх рук, щоб у разі необхідності використати так, як йому буде потрібно.
Водночас слова Якобса означали, що він більше не має до Александера ніяких претензій. Він попрощався з Александером. Ідучи сходами вниз, Якобс глибоко замислився: «Що воно буде? Вискочимо чи ні? Нагряне поліція, а чи все обійдеться й цього разу?» Він був трохи забобонний і, спускаючись, говорив про себе: «Так, ні, так, ні». Коли ж на останню сходинку припало «так», він, хоч і розумів ненадійність цього методу, зразу повеселішав і так швидко кинувся до дверей, що мало не збив з ніг літню жінку, яка йшла до лікаря.
Приблизно через годину після візиту Якобса Александер уже стояв перед високими шафами у бібліотеці вілли: його цікавили історичні романи. Доктор Шерц щось писав, час від часу поглядаючи на нього. Та він не любив довго мовчати і незабаром почав розповідати Александеру веселі пригоди з свого життя, глузував з Якобса, змальовував кумедні портрети тих членів організації, з якими Александер ще не був знайомий, і в гумористичній формі описував події дня.
— Гляньте-но у вікно, ліворуч, — говорив він. — Ще не зовсім смеркло, може, вам вдасться побачити по той бік муру самотнє дерево. Що, бачите? — Александер підтвердив. — Так от на тому дереві цілісінький день сидить якийсь бідолаха з поліції — певно, з платнею в двісті п’ятдесят марок — і ні на мить не зводить очей з парку. Що ви на це скажете? Хоч видно тільки його маківку, та в мене є чудова мисливська рушниця з оптичним прицілом. Уявляєте, як би я його звідти шугнув! Це звільнило б нас від необхідності слухати о сьомій годині нашого заїку-шефа: хвилин за десять тут з’явилася б поліція. Мені іноді хочеться скоротити чекання. Та, признатися, шкода хлопця. По-перше, йому ж нічого не видно, адже ми користуємося підземним ходом, який з’єднує віллу й контору. Над ним довелося колись добре попрацювати, хоча ще з війни тут було бомбосховище, яке ми й використали. З нього вийнято кубометрів тисячу землі. А куди з нею подінешся? Це було не так-то просто… Ну, а потім я ще подумав про цього бідолашного хлопця: може, в нього є дружина й діти…
— О, то ви й на це зважаєте?
— Завжди, якщо є змога. Ви, любий друже, здається, маєте мене за якесь чудовисько. У мене склалося таке враження. Ну, та з часом ми краще взнаємо й оцінимо один одного.
Він знову взявся до роботи, а Александер заглибився в книгу, якою він захопився з перших рядків. Це були «Пригоди Давіда Бальфура» Роберта-Льюїса Стівенсона. Він сів у кутку, увімкнув настільну лампу і влаштувався, мов у себе вдома. Та дійшовши до третьої сторінки, помітив, що зовсім не пам’ятає змісту двох попередніх. Таке читання — марна витрата часу. Давалося взнаки хвилювання останніх днів: у голові все перемішалося, у вухах шуміло…
Едуард Горн, як уже згадувалося, служив у кримінальній поліції двадцять п’ять років. За цей час він твердо засвоїв, що в його професії більш ніж деінде необхідна взаємна виручка. Кожен мусить бути готовий стати на захист іншого і при потребі рискнути навіть своїм життям. Однак така беззастережна готовність прийти на виручку товаришеві, готовність навіть до самопожертви була поширена лише серед невисоких чинів кримінальної поліції. Чим вище піднімалися вони по службі, тим більше зростали їхній егоїзм і продажність; товариських відносин тут уже не існувало.
Звичайно, були й винятки. Одним з них був Горн. Тепер коли вже було ясно, що Ірінгс потрапив у біду з його вини, він не міг заспокоїтися.
«Ну що ж, піду сам… — заявив тоді Ірінгс. — Правила також суворо забороняють брати на той бік зброю. Ось, будь ласка!»
«І я відпустив його, — дорікав собі Горн, — я побоявся дозволити йому те, що дозволяв собі. Взявшись за цю потсдамську справу, я ігнорую всі інструкції, бо не знаходжу в них сенсу і не можу узгодити їх зі своїми обов’язками. А коли це саме хотів зробити Ірінгс, я вставив йому палицю в колеса, бо не хотів брати на себе відповідальності!»
Після довгих і важких роздумів Горну почало здаватися, що це Ірінгс, якого вже, певно, не було в живих, лишив йому заповіт: розібратися у справі гаража «Зюд-вест», навіть якщо доведеться йти проти Вюрцбургера. Горн передчував, що одночасно він розгадає й таємницю зникнення комісара.
Він звернувся по допомогу до одного капітана охоронної поліції — свого давнього знайомого. Капітан Мюллер охоче погодився допомогти, і вони разом узялися складати план дій. Вони вирішили, що Мюллер нікому не говоритиме про цю справу, щоб потім це мало такий вигляд, ніби він прибув з загоном на місце подій за викликом Горна. Насправді ж вони вдвох розробили план операції до найменших подробиць.
— Нам слід взяти до уваги, — сказав Горну капітан Мюллер, — що в цьому кублі можуть бути підземні сховища й ходи, про які ми абсолютно нічого не знаємо. В таких випадках єдиний вихід, — він перевів дух — це раптовий наскок. Моїх двадцять машин плюс ваші люди. Половина наших сил з ходу оволодіє подвір’ям гаража, інша — прорветься до парку. Залізні ворота, кажете? Якщо вони й замкнені, то це затримає нас не надовго. У мене є дванадцятитонний тягач, який за півхвилини впорається з ними. Як на вашу думку, пане криміналрат?
— Ваш план, здається, розрахований на те, що ми реалізуємо його сьогодні вночі. Та з цього, мабуть, нічого не вийде. А вдень це пов’язано з надто великим риском.
— Одну хвилиночку, давайте по порядку… у мене є десь ваша карта, — Мюллер поліз у портфель, — судячи з неї, гараж займає чималу територію…