— Такі книги вже є, — сказав доктор Горн. — По-моєму, Джон Кніттель писав щось подібне.
— Це невичерпна тема; все залежить від того, з якого боку до неї підійти.
— І ти збираєшся трактувати її без усякої особистої тенденції, хоч сам тільки що казав, що співчуваєш тубільному населенню?
— Звичайно. Все це мене мало обходить, а смаки читачів…
— Давай поки що про них забудемо. Адже…
— Еге, добре тобі говорити, але між смаками читачів і тиражами видань існує певна взаємозалежність, а все в цілому становить ланцюг причинних зв’язків, який по прямій лінії веде до моєї кишені, не забувай про це, Едуарде.
Зіррінгауз раптом без усякого переходу змінив тему: йому здалось не дуже доречним надто одверто розкривати перед приятелем справжню мету своїх літературних планів.
— Газети пишуть, що число злочинів у нас у Берліні останнім часом знову зросло; це правда? — спитав він.
— Схоже на те. Дрібні спекулянти перших післявоєнних років зникли, зате тепер ми маємо досить іншого клопоту: кишенькові злодії, пограбування автоматів, крадіжки із зломом, бандитські нальоти.
Настала невелика пауза; приятелі задумано надпили із своїх чарок.
— Сама по собі, — сказав нарешті доктор Горн, — карна злочинність є фактором сталим. Я цим хочу сказати, що взагалі існує сталий процент людей, які за певних обставин готові порушити закон. До війни з року в рік приблизно один процент усього населення потрапляв під суд за всілякі злочини, і з цих людей завжди близько третини мали вже судимість. А оскільки ми, на жаль, арештовуємо не всіх злочинців, то в дійсності цей процент ще вищий. Я сказав: за певних обставин; тут усе залежить від обставин. Я маю на увазі загальне економічне становище. Наприклад, інфляція, періоди недостачі товарів або їх приховування породжують тип спекулянта. Під час депресій, пов’язаних з масовим безробіттям, особливою принадою для злочинців стають гроші; так само й під час високої економічної кон’юнктури — такої, як тепер у нас. До цього ще долучаються специфічні умови — подібні до тих, що склались зараз у Берліні. Такі специфічні умови завжди відіграють велику роль, вони створюють характерний для свого часу тип злочинця. Так, наприклад, «сухий закон» у США вивів на сцену класичний тип гангстера двадцятих років. Контрабанда алкогольних напоїв тільки тоді була вигідна, коли нею займалась досить велика організація, здатна безпечно провозити бочки з горілкою від кордону до підвалів «speakeasies» — нелегальних шинків — і боротись не тільки з поліцією, а й з організаціями-конкурентами. Так виникли нечувані раніше трести злочинців. Характерною ознакою їх було те, що вони на все мали спеціалістів, від «кіллера» — професіонального вбивці — до зв’язкового з поліцією. Цілком сучасний поділ праці. На відміну від німецьких чи англійських злочинців американські ще, до того ж, всі поспіль озброєні. Досить приємна для нас різниця. Звичайно, бувають і винятки.
— Зв’язок між економічною кон’юнктурою і формами проявів злочинності мені вже не один раз впадав у вічі, — сказав Зіррінгауз. — Досить згадати Танжер — інтернаціональний вільний порт по той бік Гібралтару. Це справжнє кубло контрабандистів. І немала частина тамтешніх жителів живе з контрабанди.
— У Берліні справа стоїть так: оскільки легальна торгівля між Сходом і Заходом майже паралізована, то процвітає нелегальна. Але не так, як до 1948 року. Все це тепер має більш організований, комерційний характер. Кольорові метали, ртуть, текстильні товари, різні промислові вироби вивозять із східної зони, а туди натомість переправляють кофе, леза для бритв, ліки, сигарети. Дрібні спекулянти не можуть цим займатись — нема рації, надто суворий контроль. Потрібен капітал, транспортні засоби, організація…
— І по змозі хороші відносини з властями.
Доктор Горн знизав плечима.
— Випадки корупції траплялися скрізь і завжди. Дивно було б, якби ми становили виняток.
— Справді, було б до біса дивно, — тихо сказав Зіррінгауз.
— Чому це ти так думаєш? — підозріливо спитав Горн. Але той не відповів.
У самоварі булькала вода.
— Знаєш, що я тобі скажу, — знову почав Горн. — Я, власне, з такими речами майже не маю справи; це в основному функція митної служби — вона, до речі, розташована тут поблизу. Але можуть бути й інші причини…
Він замовк, бо з сусідньої кімнати почулось тихе дзижчання.
— Вибач, я на секунду. Хтось дзвонить. — Зіррінгауз вийшов, але зразу ж повернувся:
— Це тебе, Едуарде. Сподіваюсь, що тобі не доведеться йти…
— Навіть не уявляю, що б це могло бути, — пробурмотів Горн, пішов до телефону і взяв трубку.
— Це ви, колего Вольф? Щось трапилось?
— Та ні, пане криміналрат. Я тільки хотів пересвідчитись, що ви там. Мало чого може… У мене якесь передчуття, наче сьогодні щось має статися. Погода така…
— Ну звичайно, має статися кілька грабунків у Берліні, можете головою закластись. Але, хвалити бога, поліція складається не тільки з нас двох, отже… Втім, до десятої ви мене застанете тут. Але краще б у вас не було приводу…
— Я певен — щось станеться.
— Ах ви, старий буркотун! Ну, до побачення.
Комісар Вольф засміявся. Горн поклав трубку і повернувся до Зіррінгауза.
— Нічого там нема. Він просто хотів знати, де я.
Георг Зіррінгауз саме ставив на стіл чашки.
— Так я ж йому сказав!
— Еге, ти б йому ще що-небудь розказав! Ні, Вольф своє діло знає, його на такий гачок не піймаєш.
— Ох, ці мені служаки!.. — Зіррінгауз похитав головою і задерикувато всміхнувся. Але доктор Горн не мав зараз охоти сперечатись. «Що це сьогодні з Вольфом, — думав він. — Якийсь він дивний…»
Александер встромив ключ у двері. На веранді не було нікого, двері в кімнату трохи прочинені. Він прислухався, але нічого не почув. Дивно…
З кімнати двері вели на кухню; другого виходу будинок не мав. Якщо невідомий не виліз у вікно, то він або в кімнаті, або на кухні. Але нічого не було чути.
Александер озирнувся навколо, шукаючи якоїсь зброї. Мотоцикл, стілець, у кутку стіс горщиків для квітів… не годиться. Ага, ось молоток. Це підійде. Александер зважив молоток у руці, не спускаючи погляду з дверей. Він спробував пригадати вигляд незнайомця. Гладкий, важкий чоловік; але ж… отак стрибнув через хвіртку! Мабуть, небезпечний, сильний ворог. Може, він чатує отут, за дверима…
Александер подумав: а як би він повівся, коли б оце зараз його бачила Брігітта? Під враженням цієї думки він уже готовий був відчинити двері й кинутись на незнайомця. Але раптом за дверима тоненько, тривожно рипнула мостина. Александер завагався, в нього мороз пробіг поза шкірою.
Старовинний стінний годинник вибив четверту годину. Почулися чиїсь важкі кроки, брязнула клямка. Кроки наближались.
В Александера прискорено забилося серце; йому стало страшно. Зусиллям волі він примусив себе дихати повільно й глибоко. В шибки барабанили великі краплі дощу.
Двері відчинились, і на веранду вийшов таємничий незнайомець. Пальто його було розстебнуте. Величезна лиса голова непокрита; капелюха він чемно ніс у руці.
Новомодні окуляри в товстій плексигласовій оправі лише на кілька секунд збили Александера з пантелику; потім він полегшено зітхнув і тихенько за спиною поклав молоток на стіл, щоб не здатися смішним.
В Александера була своєрідна пам’ять: зорові враження в ній часто поєднувались з іншими відчуттями. Побачивши чоловіка, що поволі підходив до нього, він зразу відчув терпкий ялівцевий присмак джину на язиці, а у вухах забриніли джазові ритми оркестру Бена Гарді. В ту ж мить він упізнав свого гостя.