— Та бо сам, як єсть, дурнуватий.
— А, ну тоді ясно, — сміється Ярка. — Бо він мені такого наплів! Про хрести і про вежу, і про… ну, про дивні події якісь тут, у Вістовому. Вигадав, ні?
Господиня зиркає на Ярку так, що та ледь не випускає миску з рук. Якась мовби злість у погляді — ні, не злість, але радше вже чорна лють. Яка за хвильку, правда, звіюється вітром.
— Нема ніяких «подій», Ларочка, — тихо каже вона. — Просто пропав тут один чоловік. Уже год як нема, і ніхто не зна’, де дівся. Ну та… ну та я кажу, туда йому і дорога.
Гмукає Ярка. Цікаво.
— А Нестор той, — додає Ганичка, — як такий мудрий, то луччє б, де не нада, не ліз…
— До чужих жінок, тобто? — сміється гостя.
— До жінок, — киває господиня. — Ото ж бо й воно.
Набравши свіжої городини та насилу умовивши Ганичку взяти якісь бодай гроші, Ярка вирушає до хати. Позирає на мовчазні околиці, сама собі дивуючись. Чи й справді Нестору тому говіркому повірила? Що саме — і нащо, питається! — хотіла довідатись? Певно, що завіявся який сельчанин, до міста поїхав, абощо… А проте, погляд той Ганиччин усе з гадки не йде…
За спиною у Ярки зненацька дивний звук — нетутешнє якесь, мелодійне теленькання. Аж сахається вона з несподіванки — чи на ровері хто? А ще й близько так, от-от наскочить!
Обернувшись, проте, мандрівниця нікого не бачить. Здалося? Перехрестя — немов розхристана біла сорочка, високо а небі — тоскне кигикання чайки… Порожньо, а таке, наче дивиться хто, мовчазно, затамувавши подих.
Здригається Ярка. До чого довела себе, справді — от уже й верзеться казна-що. А втім воно завжди так, як втрачаєш певність. Слід опанувати себе — інакше буде гірше, чимдалі гірше; глибоко вдихнувши палючого вітру, вона змушує себе рушити з місця.
Чомусь найпростіше заповнити порожнечу примарами — ти це знаєш, ти це звідала, а чи й сама відчиняла привиддям двері. Воно й не дивно, адже найшвидше та найкраще заповнює ємність те, що не має власної форми — таке, як повітря, таке, як вигадка.
Це закладено в нас природою: не знаючи, що діється, ми шукаємо, а часом і вигадуємо пояснення, бо ж пошук правди може бути надто довгим, а порожнеча — надто нестерпною. Одні приходять таким чином до віри, інші — до безумства. Ти й була такою навіженою, коли втратила свою любов — те, що ти робила тоді, ті, з ким шукала рятунку… краще того не згадувати, надто — проти ночі.
Ти, як і кожен, боялася пустоти, а згодом ще й навчилася користатися тою сліпою боязню; а от чи спадало тобі на гадку, що й порожнеча має свої переваги? Кажуть, лиш звільнивши свою свідомість, пророки віщували божу волю; але хай із ними — навіть звичайна людина краще чує, коли припиняє врешті базікати. Хіба не помічала? Найкращі злети твоєї інтуїції припадали саме на ті часи, коли певність поступалась ваганню.
На жаль, постійно жити так, мов танцівник на канаті, неможливо — хіба ти й справді безумець; однак, перш ніж пустити в своє життя чергові примари, прислухайся — ану як почуєш яке заваляще пророцтво, якусь коротку, але правдиву звістку.
Правди й не мусить бути багато — хіба дрібка чи дві, аби було, до чого припнути канат базарного танцюриста.
Того дня їй вставалося особливо тяжко — так, мабуть, приходить до тями в’язень, що знепритомнів був од болю, а тепер знову розліплює повіки назустріч батогам та жаровням. Майже півроку таких тортур уже. А ще й дощить до того ж.
— Я не піду, — бурмоче вона, чуючи, як поряд починає метушитися Катруся.
Та зітхає, тлумлячи дратливий стогін, тоді в одному лиш панчішку сідає на сусідчине ліжко.
— Десять баксів! — промовляє заклично, мовби школячи пса.
Ярка відвертається до вікна — сіра-сіра полотнина, помережана дрібним дощем.
— Мене нудить, — мовить вона.
Катруся штовхає її в поперек.
— Скільки ти вчора випила?
Ярка супиться — випила? Вчора? А так… надвечір вона перестріла була одну пелехату аспірантку, і вони просиділи кілька годин на темному кафедральному підвіконні. За пляшкою, і переважно — мовчки. Втім, не у питві справа; тепер її нудить кожен ранок майже — від того лишень, що мусить вставати і жити далі.
— Іди в душ, — каже Катруся.
— Води гарячої нема, — бурмоче Ярка, зариваючись під подушки.
— Ну то, — лютиться сусідка, — іди і повішайся! На тобі панчішка на зашморг!
Від такої кривди сон нарешті відступає. Ярка, розпачливо схлипнувши, б’є сусідку подушкою. Та спокійно ухиляється.
— Хочеш битися — вставай, — пропонує вона.
Ярка сідає на ліжку, похмура і розпатлана.
— Я тебе ненавиджу.
Катруся радісно киває, напинаючи другий панчішок. Як лишень вона її терпить — то дивина. Останні кілька місяців Ярку направду лихоманило — вона плакала, пиячила, пропадала ночами, але сусідка була поряд, незмінно добра й поблажлива. Вона приносила страдниці книжки та конспекти, не даючи остаточно схибнутися, а тепер оце й підробіток знайшла — і то на цілих десять баксів за день!
Правду кажучи, робота була дурнувата — стояти при вітрині в торговому центрі, зазиваючи перехожих на дегустацію якоїсь біди; люди переважно сахалися від них, як од біснуватих, а від нещирого усміху за годину-дві вже судомило щелепи. Невдячна справа, так, але ж — десять баксів! Від мами з її церковними справами давно вже немає підмоги, хіба від бабці — провізія; а людині ж і вдяганка яка, бува, потрібна, про інше вже не кажучи. На їхньому курсі всі так чи сяк підробляли: хто сортувальником на фабриці, хто — в офісі охоронцем; бува й перекладацька робота перепадала, та все ж, найбільший попит був на чорноробів. Отож, підробити на рекламній акції було чи не за щастя.
Ярка встає і вбирається, неповоротка, мов сновида. Позирає на своє примарне лице у люстерку, дістає криваво-червону помаду, за мить із примари обертаючись на голодного упиря. Катруся лишень зітхає на ці перетворення; сама ж-бо ту нежить підняла, мусила би знати. Ну та хоч би так, думає сусідка, не знаючи, звісно, що може би Ярці й проспати годилося того дня — хтозна, чи не вийшло би врешті на краще.
Рекламна агенція розташована неблизько — ген-ген, у чорта на болоті за Індустріальним мостом. Поки дівчата дістаються місця, Ярка годна уже знов закуняти, тож величезним зусиллям волі вона змушує себе обсмикнутися на порозі агенції — шкода буде, коли завернуть назад по всіх тих стражданнях.
В агенції ґвалт і рейвах: метушаться менеджери, в останній хвилині збираючи докупи зразки та листівки, непредметно репетує начальство, сновигають, мов засватані, дівчатка-зазивальниці. Ярка й Катруся знаходять собі місце попід стіночкою; метушня триває іще якусь хвильку, і зрештою виявляється, що для них двох немає місця в машині. Дорогу до робочого місця дівчата долають у кузові маленької вантажівки, примостившись, немов пташата, межи ящиків та коробок.
— Що сьогодні вихваляємо? — цікавиться Катруся.
— Щось уммм… у баночках… — відказує Ярка, запускаючи руку в ящик; тоді, діставши зразок, роздивляється уважніше. — Соки! О! Дитячий сік фе… «Феєчка».
На етикетці — маленька дівчинка з прозорими крильцями. Лукавий усміх, золоте волосся кучериками, і така на ній сукенка! Пишна, блакитна, з воланами! Ярці стає зненацька журно — чи не про таку вона мріяла, як була малою?
— «Гранат і шипшина», — повідомляє вона. — «Яблуко з медом». Затямила репертуар?
Катруся неуважно киває, намагаючись не гупнути об стіну на повороті. Ярка ж відвертається, закусивши свою криваву губу; їй знов хочеться плакати.
У торговому центрі людно — мабуть що мряка нагнала. Із тим навіть затишок сякий-такий занадився до просторих залів, мовби й покупці і обслуга — всі нарівні ховалися від негоди. Через те й на зазивальниць глядять нині поблажливо; хоч, може поблажливість та і самому товару завдячує: кольорові пляшечки сяють, немов самоцвіти, з плакатів поглядає усміхнене дитя — як його й собі не усміхнутися!