«Звєрєві», схоже, вистава вже починає набридати.
— Маша! — дратівливо кидає він. — Маша, успокойся!
Мата зиркає злостиво.
— Люди! — не вщухає вона. — Він мене бляддю назвав!
Здоровань відповідає несподівано спокійно.
— Ну бо блядь і є. Після сучого Приймака так і пішла по селу.
І тоді, сплюнувши, вертається до хати. Галаслива Маша лишається сама і, роззирнувшись, мовби по оплески, трохи вичікує, а тоді теж вертається додому.
Вулиця аж бринить тишею по завершенні вистави; чутно тільки шурхання засувок на хвіртках, як глядачі розбрідаються по хатах, та, звіддалік, обурений нявкіт кота, через якого перечіпляється, лаючись, невиспаний господар.
Ярка лише ошелешено хитає головою — але ж і страсті натще! — і вертається до ліжка. На власний подив, засинає вона миттю, дарма, що так брутально розбуркана. Таке, мовби й не було тієї зачіпки, а радше — мовби наснилося; воно ж зрання і не таке дурне, бува, приверзеться.
Зранку втім, чи вже радше пополудні, коли прокидається вдруге, Ярка ясно згадує досвітню приключку. Ось і привід, гадається їй, і чомусь від самої тієї думки сипле жаром по щоках — мовби сором… Але звідки би? «Не стидайся нагоди, стидайся її змарнувати», — казав генеральний, і наче нічого лихого не було в тих словах. Це вже вчинки, словами скликані, могли і до лиха часом довести… Ну та Ярка знає, що робити. Вона нікому не зашкодить, нікому-нікому.
Йдучи в гості до Галі, вона купує великий кульок цукерок.
Подвір’я в Никанорової невістки малесеньке, таке, що й козі не розвернутись. А проте є щось у ньому зворушливо затишне — може, ґанок, обвитий лапатим виноградом, може, куценька гойдалка, розфарбована каченятами, або іще — бетонована латка коло хвіртки, нині рясно покреслена кольоровою крейдою… Зразу видно, що в цьому домі живе дитина, і як же тут не замилуватися! Дитина… ох. Ярка мерзлякувато стріпується, дарма що сонце гріє, як навісне. Але нема коли зволікати, бо от-от уже перетворяться цукерки на коричневу кашку; Ярка звитяжно прочиняє хвіртку і намацує дзвінок біля дверей будинку.
Галя відчиняє швидко, мовби чекала щойно за дверима. Проте, прочинивши, так і стає у проймі, ні слова не кажучи. Поглядає чекально, ба навіть помисливо. Але ж і перепало їй, — тямкує Ярка, — тож і сахається тепер від кожного погляду… І як же це до неї тепер приступитися?
— Холодильник далеко? — питається вона.
Галя від того явно торопіє.
— Та ось, — пояснює Ярка, підносячи бокастого кулька з цукерками. — Розтануть!
Господиня розгублено кліпає очима, кидає на Ярку розпачливий погляд, а тоді все ж таки бере частунок і відступає з порогу.
— Заходь… — стиха промовляє.
Помешкання в Галі скромне — лише спальня, кухня та вітальня, що править також за дитячу. Поки господиня рятує цукерки від закипання, Ярка притуляється до одвірка та розглядає тутешній «дитячий садочок». А ж і справді любовно оздоблено кімнату: саморобні коцики з квіточками, малюнки на стінах, іграшки, подушки та плюшеві звірята. Ніка в чистенькій білій льолі сидить на подушках та зосереджено підкидає м’ячика. Варто Ярці зробити крок до кімнати, як мала випускає м’ячик з рук, зиркає винувато та втискає голову в плечі.
Гостя підхоплює м’яч, присідає поряд. «М’ячик, ти втомився?» — питає в облупленої гумової кульки. «Втомився, ой-ой-ой, — квилить тонко у відповідь. — Голова закрутилася!».
Ніка раптом всміхається широко-широко, однак очі її не сміються — неспроможні, очевидячки. Виглядає то трохи лячно.
— Ніка, м’ячик заблукав, — каже Ярка, — поклич його додому!
— М’ячик! — слухняно підхоплює мала. — Обідати!
— Давай, гопки! — напучує гостя, підкидаючи кульку.
— Гоп-ки! Гоп-ки! — радіє мала.
М’ячик стрибає з Ярчиних рук, Ніка ловить, і тут врешті сміється, закинувши голову. Ярка підводиться і, стерши гидливу гримасу, обертається до матері. І мало не сахається знову — такою щемкою любов’ю світиться Галин погляд. Ярка швидко підступає та бере її безвільну долоню до рук.
— Ти — хороша людина, Галю, — сповіщає вона. — І чудова мама.
Та ледь не плаче, розчулена, і Ярці стає збіса соромно. Ну а втім, вона ж не брехала! Галя і справді — хороша людина; могла ж відмовитись від дитини іще у пологовому — до речі, більшість породіль так і чинять наразі — а ні, забрала, визнала, і не чоловікові дякуючи, але йому, власне, всупереч. Її Максим, розказує Галя, схлипуючи над чашкою чаю, щойно почав був на ноги ставати, лише справа йому торгова пішла, а тут — таке… Соромився чоловік дитини, соромився перед друзями та сусідами, мовби то яка страмна болячка… Як він на Галю лютився, що не схотіла дитину віддати, мало з дому не вигнав… а все ж не зреклася, не позбулася, а лише за певний час оце виїхала до села, — від тих друзяк та сусідів подалі. В селі їй і справді легше велося — люди тутешні кирпу гнути не навчені, та й не те, щоби знали, в чому біда. «Нічо, вилюдніє…» — казали старші жінки, всміхаючись до благенької. А що діти, бува, зачіпалися, «дуркою» кличучи… ну то що, діти всюди жорстокі, і тому вже ніяк не зарадиш.
Якось так, одне за одне, а спливли за розмовою не година і не дві; аж по обіді згадала Ярка, з чим, крім цукерок, власне, ішла до Галі. Усміхаючись, ляскає себе по чолі.
— Геть забула! Ось послухай, смішне розкажу!
І відтак розказує про ранкову виставу. Галя і правда сміється, однак, почувши про «сучого Приймака» відразу якось похмурніє, стискаючи горнятко. І чого б то? — метикує Ярка.
— Що, зачіплявся до тебе?
Галя підводить заплаканий, прозорий погляд. Блимає розгублено.
— Як знаєш?
Ярка знизує плечима.
— Ти тут найгарніша. Після Маші, звісно.
Галя пирхає.
— Ну певно, Маша — вістівчанська «фам фаталь»… Бідний-бідний Нестор… А Приймак… Якби просто зачіплявся, то іще б нічого. Тільки я дала йому одкоша, а він озлився, став паскудити — то перед сусідами оббреше, то підішле кого, щоб квіти мені потоптали… а то і дитину мені штурхоне, налякає… а воно ж довірливе, мов кошеня… такі-то ми, так, Ніка?
Мала якраз підібралася була до матері, обвила рукою стан, притулилася до плеча. Галя неуважно куйовдить їй чуприну.
— І що тепер? — цікавиться Ярка. — Микола йому писка начистить, ні?
— Йому?! — несподівано сміється Галя, тоді так само швидко обсмикує себе. — А хоча… Не знаю, справді. Немає вже Приймака. Уже рік нема… Кажуть, поїхав до міста.
О, то це той, котрий зник! — розуміє гостя. Уже двоє… ні, троє, отже, були у тім зацікавлені…
— Чи його поїхали, може? — кидає легковажно.
Рука Галі завмирає на доччиному плечі.