— Я знаю. Нема чого кричати, — тихше додає Франк.
Здається, він говорить далі, але Ярка вже не чує, приголомшена негаданим видивом: у «ягуара», виявляється, розбита ліва фара. Буквально розтрощена вщент.
— Прийдеш завтра, — сухо кидає генеральний, — як заспокоїшся.
Ярка киває, на мить лише перехопивши його темний, неживий начебто погляд.
— Ви…бачте, — хрипко відказує вона. — Нерви…
— Завтра о восьмій, — лиховісно мовить шеф, проходячи повз неї.
— Так… — відказує Ярка.
Того вечора вона хапкома збирає наплічник і сідає в перший-ліпший потяг, навіть не спитавшись, куди він прямує. За дві доби і кілька пересадок вона опиниться у найдальшому селі, аби знайти там сховок і забитись у найдальший темний кут.
Tака ніч найбільш придатна для початку казки про давні часи: сходить над безгомінним селом жовтава повня, плюскають при березі ліниві хвилі, сріблясто буруниться за вітром полин… Лишень бракує мандрівця з кобзою чи закоханих попід вежею, чи бодай би лиховісного цвинтаря за похиленим тином… А втім, цвинтаря якраз не бракує, хоча й ховається він у яблуневому саду опріч дитячого майданчика. Закохані… що ж, є і такі. Ось коло краю села, зарано — чи запізно, коли вже на те, гальмує старенького москвича Микола, — не гадав тут ночувати, але спродав у Станіславі усю торбу в’яленого бичка, посварився з кумом і спересердя вирішив повернутись додому. Зайшовши в дім, проте, швидко з’ясовує, що кохана дружина вкотре не дочекалася, завіявшись деінде, і відтак сідає на ліжку і схлипує, сховавши обличчя в долонях.
Що ж до кобзи, то її і справді катма у Вістовому, зате ось у Нестора з хати лине спів капели «Думка», котрій намагаються вторувати двійко спізнілих пияків — їх, мабуть теж висока повня налаштувала на романтичний лад.
Не дбаючи, втім про нічні красоти, влягається спати зморений Юхим, (всенький день на воді, а риба — мов поховалася, а ще й надвечір наглий сомище, гнида, ледь не висмикнув кармак!); Ганичці ж не спиться — вкотре вже сидить вона над синовим листом, ковтаючи сльози, та, аби не гаяти часу, помішує лопаткою чергову порцію яблуневого джему.
Давно вже поринув у п’яний вирій колишній Приймаків товариш, Толік. Ніхто в селі достеменно не відав, з чого живе цей пропитий ледь не до юродства чолов’яга. Як була жива його мати, то тримала свиней; нині ж лишився хіба похилений сарай та купа гною, від якої тільки милосердна ніч розганяє хмари дрібної мушви.
Спить також і Саня, Приймаків брат, проте сон його неспокійний, стискаються кулаки і швидко-швидко бігають під повіками очі; в хаті у нього неприбрано, і то давненько, проте на порохнявій долівці видніються сліди, мовби від совання меблів. Будильник коло його ліжка виставлено на ранній ранок.
Тихо, назагал, і за вулицю-дві вже й не чути ані храпу, ані співу, ані телевізійного бубоніння, хіба тонко підвиває десь голодний пес, а чи й приблудний степовий сіроманець. Галя, втім, сторожко озирає двір, перш ніж зачинити двері, і тоді лише повертається до своєї нежданої гості, полохливо оглядаючи її вимащені глиною штанці та обідрану щоку.
— Я власне, чого до тебе в такій годині… — змучено каже та. — Хотіла сказати — поїду зранку. Та й тобі лишатись би не радила.
— Ти що? — блимає Галя. — Що трапилось?
— Та… — Ярка кривиться та мимохіть торкається шиї. — Мала тут одну прикру пригоду…
Галя придивляється уважніше. Справді, не здалося — у гості не лише садно на щоці, але й неслабий синець якраз під вухом. Аж здригається жінка, узрівши таке жахіття.
— Розказуй! — наполохано вимагає вона.
Ярка роззирається, тоді киває на двері до кімнати.
— Зайдемо до кухні — аби малу не збудити? І якби чого хильнути… Нема у тебе?
— Валер’янка, — нервово пирхає Галя.
— Давай!
Дівчата тихцем проходять до кухні, де хазяйка за хвильку-дві надибує пляшечку настоянки та, повагавшись трохи, плюскає пахучого зілля до розпарованих келишків.
— Ну? — врешті не витримує вона.
Ярка кривиться від гіркого напою і позирає в бік дверей.
— Цікаво, чи ти усвідомлюєш, що за два будинки від тебе і твоєї дитини живе психопат, який уже убив людину, і в будь-який момент ладен убити іще когось?
Галя полотніє.
— Це ти про…
— Про Толіка, — підхоплює Ярка. — Хіба ви не помічали, що він, як вип’є, то стає зовсім неадекватний? Пам’ятаєш, як він Нестора ледь не забив?
— Ну… так, але… Але щоб убити?..
— Сьогодні він мені мало не прямим текстом зізнався, що убив Приймака! — виголошує Ярка, і голос її цілком ненавмисне зривається на останньому складі.
— Як то?
— Була на «бродвеї» вашому, зашпорталась випадково, мене облаяли, а я й обмовилась — є тут люди, кажуть, готові убити за один різкий рух… Так Толік те почув і наздогнав мене потім, мовляв, що я знаю і звідки… Оце бачиш — синець? За шию схопив, зараза! А ще до паркану приклав так, що зорі посипались… Якби люди не нагодилися, Маша з кавалером… то був би мені амінь, Галю.
Ярка прикладає до вуст келишка, і Галя, рвучко зітхнувши, робить те саме. На мить западає мовчанка.
— Т-ти… в міліцію дзвонила?
— Яку міліцію? — дивується Ярка. — Посеред дикого степу?
— Ну… В Ганички небіж у Станіславському райвідділі служить…
— Василь. Знаю, — киває гостя. — Тільки ж то поки ще приїде! І хтозна, чи взагалі слухати стане! Коли ви от уже скільки часу терпите цього недолюдка! Я не знаю, як так можна… От ти сама не боїшся хіба?
Коротко зиркнувши на хазяйку, Ярка бачить — боїться, ще й як. Однак займати «недолюдка» боїться іще більше.
— Так же ж доказів не було — щодо Приймака. А що б’ються хлопи — ну, так то звична річ…
— Боже милий, — хитає головою Ярка. — Бити ногами по печінках — то вже звична річ! Ну ви, люди, даєте!
— Це правда, — похнюплюється Галя. — Ніхто ні про кого не дбає. А я… що ж мені, голіруч на нього йти?
Ярка тяжко зітхає.