— Слухай! Я зараз тут пенделів роздам, кому слід… і давай вийдемо, пройдемось — бо ж ні чорта не чути!
— Добре! — відказує Ярка.
— Що?! — уже ані звуку не чує Влад.
Відпускниця сміється і киває. Заяснівши чарівним своїм усміхом, Влад показує на годинник — п’ять хвилин, мовляв, і біжить роздавати обіцяні стусани.
Ярка з тремтливим подивом проводжає його очима — таким зненацька рідним здається цей досі цілком забутий хлоп. Тоді, по сварці з Михайлом, вона зумисне уникала його — сподівалася іще повернути коханого, хоча Влад намагався був продовжити розпочате. Намагання ті, однак, були не надто наполегливі — верткий, наче фуркало, він швидко знайшов собі іншу забавку.
Цікаво, зненацька думає Ярка, а що, якби тоді вона лишилася з Владом? Вони із ним були такі подібні, що, либонь, могли би й порозумітися. А навіть, якби й розійшлися невдовзі, то навряд чи з такими муками, які заподіяв Михайло, її гонористий і безжальний янгол. Ну та прозріння — вони взагалі мають властивість приходити на третій день після поминок.
Звісно, Влад вертається не за п’ять хвилин, як обіцяв, а за добрих півгодини; Ярка, втім, не бентежиться — вона достатньо мала до діла зі своїм маркетинговим відділом, аби розуміти, що відбувається. Вона чула, що хлопець зробив кар’єру в тютюновій компанії, чиї банери та орифлами майорять над єгипетським пеклом; нині ж він, схоже, керує тематичною вечіркою, намагаючись контролювати те, що в принципі контролюється досить слабо, як і всяка, зрештою, народна забава.
Попри все те, вони зрештою вибираються з клубу і прямують до узбережжя. Їм раптом необхідно розказати одне одному все-все: про лінивих підлеглих і лютих начальників, про підступи конкурентів та безумства підрядників, про фахові болячки та нічні кошмари.
— Уявляєш — банери забули! Довелося машину з Києва гнати!
— Зірвали стопкран, бо п’яний діджей заблукав на вокзалі!
— А потім — приходить СБУ і каже…
— А нашого — взагалі кийками…
— Прокинувся — у лікарні…
— Ледь не знудило…
— Фашисти з автоматами! Павуки!
— Песиголовці!
І все те робоче ремство настільки суголосне, що врешті Влад і Ярка спиняються десь під південними зорями, позираючи одне на одного, мовби розлучені в дитинстві близнюки.
— Я тут розв’яжуся, — врешті каже Влад, — і — поїдемо до мене?
І Ярка, звісно, не відмовляє.
В готелі у Влада пишно й затишно, кришталеві світильники та шовкові портьєри, а ще — величезне ліжко, край якого ніяково туляться столик та пару крісел. Таке, наче хто планував інтер’єр, маючи розрахунок власне на курортні здибанки; а втім, може й так — це ж Одеса, а не якийсь там Бердичів.
Ярці швидко пригадується той фатальний поцілунок — їхня незавершена золота дуга — і далі все робиться простим та зрозумілим, наче стала на місце втрачена, але необхідна деталь. Тяжко навіть сказати, чия пристрасть і чия пожадливість більша.
Відірвавшись нарешті одне від одного, вони не можуть заснути; Ярка — від нежданого щастя, абощо, Влад — невідомо від чого, хоча надмірно яскравий полиск його циганських очей і дає підстави для певних підозр.
— Вип’ємо щось? — пропонує Влад. — В барі є пристойний коньяк.
— Цигарок немає? — цікавиться Ярка. Вона курила дуже зрідка, гамуючи надмірний шок чи стрес. Сьогодні саме така оказія, вирішує вона.
— Та мусять бути, — відказує Влад. — Он як навіть презервативи знайшлися. Уявляю, скільки мені за них завтра впаяють!
Ярка супиться від раптового дисонансу, але вирішує наразі на те не зважати. Влад вертається з казенними склянками та пляшечкою «Мартелу», подає Ярці сріблясту пачку.
— Ти не куриш? — питає Ярка, шукаючи за попільничкою.
— Я? — несподівано регоче Влад. — Хіба забула, де я працюю?
— То що?
— Я схожий на самогубцю?
Ярка, діставши зі столика попільничку, не наважується, втім, підпалити цигарку.
— Тобто? Чекай, ти хочеш сказати, твої покупці — усі, як один, прагнуть смерті?
Влад смикає плечима.
— А хіба ні?
Розливши коньяк по склянках, він подає один подрузі, а другий підносить до очей, позираючи на неї крізь той саморобний бурштиновий монокль.
— Я оце думаю, як би тебе спокусити?
Ярка сміється.
— А хіба ти — не вже?
— А, це, — він махає вільною рукою. — Це — пусте. Цим тебе не заманити, правда ж, Немирович?
— Угу, — весело погоджується Ярка. — В мене великі духовні запити. Можемо обговорити писання Святого Августина.
— Ха-ха, — відгукується Влад. — Ну, я ж тебе знаю! Про тебе просто-таки легенди ходять — не чула? Я тебе як побачив, зразу втямив: ти — саме та людина, яка нам потрібна!
— Нам? — нерішуче уже жартує Ярка. — А скільки вас?
Влад глузливо чмихає.
— Слухай. Нам терміново потрібна людина в інформаційний відділ. Така як ти — аби чисто термінатор! Ну бо нас тут, тютюнників, притиснути хочуть — закон от-от приймуть, заборона реклами, спонсорства, всього на світі. Якщо приймуть, то будуть капці! Давай до нас? Це ж якраз твій профіль! Платимо вдвоє від того, що маєш!