Тато намагався подолати скруту як лише міг. Він пішов геть зі збанкрутілого заводу, наймався вантажником, пробував торгувати. Наче й ладнався був гендель, однак, скоро з’ясувалося, що його постачальник — продавець краденого, і татові лише дивом вдалося випручатися з біди. Ярка погано пам’ятала подробиці — ті часи сплутались, розмилися в її спогадах, лишивши проте, злидні і сором, і зимне передчуття нещастя.
І нещастя таки сталося — напевне, воно не може не статися, коли живеш так довго із відчаєм та ядучою гіркотою на серці. Ідучи додому з чергової роботи — а був тоді нічним охоронцем, абощо — ідучи, ймовірно, не цілком тверезим, тато перестрів на дорозі автівку, що не змогла чи не забажала гальмувати. Він помер на місці; карної справи тоді так і не відкрили — за відсутністю доказів і за відсутністю, певно що, свідків.
Все це не вкладалося у Ярчиній голові; жодна вигаданка не могла підготувати до тієї прірви, що розчахнулася раптом на межі притомності; у ту прірву, здавалось, валилося все — розмови, справи, звуки, кольори. Тата не стало, а отже не стало великої частини її самої; як тому зарадити — Ярка не мала і гадки.
Якось — минуло кілька місяців по татовій смерті — Ярка вперше вийшла до своїх дворових друзів. Доти вони майже не бачились, та і була зима до того ж; замість гуляти мерзлими калюжами, Ярка всідалася в куточку з альбомом і щось там денно й нічно малювала, не показуючи нікому, матері передусім. Однак сніг зійшов, і Ярці забаглося живої розмови.
Леся зустріла її показним співчуттям та не менш показним запевненням у дружній підтримці. Сусідка, очевидячки, так і не вибачила Ярці того випадку з Михасем; особливою сердечністю, втім, вона і раніше не могла похвалитися.
— Про що це ти? — кліпнула очима Ярка.
Подруга розгубилася, а відтак втратила останній дотик такту.
— Про те, що твій тато помер. Ну так всім нам, чесне слово, дуже жаль.
Ярка усміхнулася, пустивши крижаки уже Лесиною спиною.
— Він не помер! — сповістила вона. — Він поїхав… У нього робота в іншому місті.
— Неправда! — обурилась Леся. Це ж не просто була вигадка, а, за її табелем про ранги, нахабна брехня! — Неправда, він помер! Я бачила! Я була, як хоронили!
Брехунів слід карати — добре затямила Леся мамчину науку — ну бо справді, їм лише дай, то так голову задурять, що і тями не добереш. От Леся й карала, належною зброєю, до того ж — вірною, гартованою правдою. Отут вже вона розказала — і про те, як труну становили на лаві (а тітка Ліда мусила позичати килим!), і про те, як не запросили музик (ой-ой, яка нужденна сім’я!), і про те, як кидали за труною хризантеми (а дощ почав накрапати, і вже скоро гості місили багно)… І про те, звісно, як стояла дочка покійного осторонь, мов то все її не обходить, та й сльози не зронила, людоньки, а лиш мимрила собі щось нечутне під ніс.
Ярка все те вислухала, мов причарована, а тоді, не прощаючись, повернулась до хати. Там чекав на неї заповнений до краю альбом: профіль, руки, усміх, меч і лати… Він ніде від неї не піде, він завжди на неї чекатиме.
Того вечора мати зазирнула до Ярки. Дочка стояла коло темного вікна і говорила — сама до себе, очевидячки.
— Ти візьмеш мене із собою в похід? — питалася Принцеса Фей.
— Звичайно, Яшка, — відказував Білий Лицар.
Никанор, поважний господар дачі, таки вшанував курортницю своєю появою. На дві години пізніше, правда, від зазначеного часу, та ще й у такий спосіб, що про високий візит знала вся вулиця, коли й не все Вістове. Його біла таратайка хвацько виринула з вулиці Пролетарської, гецаючи на вибоях та горлаючи щось розпачливе про дощ, який крапав на дуло нагана; від панської «дев’ятки» сахалися пси та розбігалися кури.
Лишивши машину ледь не поперек дороги, Никанор владно штовхає хвіртку і заходить до двору.
— О, — кидає Ярка, піднімаючи поклажу на плече. — Нарешті ви об’явилися. Бо думала негарно йти, не попрощавшись.
Никанор завмирає з розтуленим писком. Він високий, крижастий, має пильне око, сорочка, втім, стовбурчиться на круглястім череві, а дихання — відчутно уривчасте.
— Так ти ж вродє віддихать приїхала… — супиться господар.
Ярка озирається і знизує плечима, мовлячи зверхньо:
— Тут?!
Вона добре знає, як виглядає ця бундючна міна — мовби здохло щось поблизу, та вже і повіває. Її мудрий вчитель кликав цю позитуру «наочним виявом внутрішнього аристократизму».
— Тут жити неможливо, — проголошує Ярка. — Не кажучи вже про «віддихать». В ліжку — пісок, в душі — болото. Ані чашки, ані ложки, ані тобі стільця, який би від одного доторку не розпадався! Я вже хотіла була заплатити за місяць вперед — місце у вас хороше! — але, бачу, з тим же комфортом можу заночувати під найближчим кущем!
— Місяць?.. — метикує Никанор.
Діставши немалу, як на ці місця, купюру, Ярка простягає її зверху вниз, між двом пальцями, мовби сигаретку.
— Ось вам за два дні постою.
Господар зграбно, не глядячи, перехоплює гроші та цикає на гостю.
— Та підожди! Шо вже зразу бурю гониш? Нє, ну шо… Ну як дуже нада, то уберем!
Ярка позирає скоса.
— Воно би здалося. З вашим здоров’ям — і жити в такому багні!
Никанор хекає коротко, круглячи очі. Ярка киває, мовби у відповідь.
— Гроші вам, бачу, пригодяться, — значуще мовить вона. — Ну, дивіться.
Зітхає, мовби до тяжких мук приречена, ставить наплічник назад на долівку, витягає пляжну сумочку і рушник.
— Я іду купатись. Вернуся ввечері. Може, щось тут направите. Тоді й домовимось.
Не давши йому і слова сказати, Ярка стрімко виходить з двору, пружно чимчикує Тупіковою. Гальмує, лише вийшовши за межі сусідського виднокола, а там спиняється і притуляється до паркану. Її трусить. Та ще й трохи млоїть… Але ж і лихо із тим…
Притримуючись долонею за шерехате дерево штахетника, вона змушує себе рухатись далі. Зараз все мине — ну бо завжди минає.
Їй доводиться просидіти під вежею до самого вечора. На щастя, а й чи господарському запізненню дякуючи, сонце вже хилилось до обрію, тож на приступку падав милосердий затінок. Ярка лишилась там стежити за ластівчиними перегонами, уявляючи собі стомленого сторожу, що, може, мешкав коли в цій круглій башті, визираючи ворогів. Панівна висота, так, здається, тато казав, пояснюючи, чому власне її, складена з помаранчевих кубиків, вежа мусить стояти не на підлозі, а на книжковій шафі. Ворогів виглядати, авжеж. Бо ж хтозна, з якого боку посунуть, звідки нагодяться — а таке, наче, звідусіль. Кожен, кожен — ворог, а як ні, то був або буде, і все, що ти можеш насправді — боронити свою висоту… Дивно, а вже не пригадує Ярка, хто сказав їй таке — батько чи той, інший. Котрий, власне, ворог теж.
Нарешті, западають сутінки, і Ярка збирається назад до хати. «Дев’ятки» при хвіртці немає, зате з літньої кухні чути голос і принадний дух печені. Від того духу в Ярки одразу ж зрадливо муркає в животі, але голос — от що насправді її приголомшує, змусивши завмерти замало не на манір «морської фігури». То був дівочий спів, а пісня — не така й хитромудра: про те, як саме слід садовити капусту. Хіба от, чомусь, французькою. Гостя мимохіть торкає хвіртку, і спів уривається.
Заходити чи ні, гадає Ярка. Хто це тут? Пощо в цій хаті? Невже її так швидко знайшли? Утім, якби так, навряд чи зустрічали би хлібом-сіллю, та ще й піснею про капусту… Ковтнувши холодну слину, Ярка наважується увійти.
З літньої кухні одразу ж визирає дівчина — ні, молода жінка в джинсах і фартушку. Ярці вона була цілком незнайома, та і лякливий погляд, непевна манера виказували не погонця, а вже радше гнаного.
— Хто ви? — холодно мовить Ярка.
Незнайомка всміхається, водночас жалібно зводячи брови. Вибачається, мовби.