— Ілона, — представляє красуню Михайло. — Ми… тепер ми — разом.
Пещена пава усміхається, затримуючи сяйний погляд на хлопцеві.
— Ярослава, — мимрить той, киваючи на Ярку, — ми познайомилися ще на першому курсі.
— А, так… — єхидно блимає краля. — То були скрутні часи.
Ярка розуміє нарешті, що мав на меті Михайло, даючи згоду зустрітись — це була показна помста, відплата за те, що так і не зміг їй пробачити. А ще — хизування, звичайно: дивися, мовляв, знайшов кращу за тебе. Руса коса до пояса, ну і все решта як належить.
Встати і відразу ж піти з кав’ярні Ярці заважає несхибна певність — саме цього від неї й чекають. А ще — дощ, який якраз припустився за вікном. Тому вона замовляє чай (на щось інше не стало б, однаково) і береться з фальшивою, аж до корчів, приязню розпитувати щасливу пару про спільний побут і плани. Виявляється, Михайло встиг уже прилаштуватись працювати на фірму, що належить батькові Ілони — охоронцем, чи щось таке. І певно, скоро дістане підвищення, з невидющою гордістю говорить краля. Михайло ховає очі, однак не припиняє погладжувати долоню дівчини, відпрацьовуючи, ймовірно, свої рекомендації.
Так боляче і так невимовно бридко Ярці не було вже дуже давно.
— Вітаю, — безживно промовляє вона. — Охоронець — то справді чоловіча професія, так, Міську? Не те, що вчителювання! Як доводить практика, це явно — не твоє.
Михайло блимає збентежено, на мить відриваючись від кралі.
— Практика? — перепитує він.
Ярка знизує плечима.
— Кажуть. Але, бачу, це вже несуттєво.
Вона підводиться попри те, що дощ і досі сипле; терпіти далі бракне сил. Крадений аркушик здається їй свинцевим, ледь не обриваючи сумочку з плеча.
— То що ж… — усміхається кволо. — Страшно приємно було познайомитись. Але треба іти — знаєте, сесія… Усяких гараздів.
Вона виходить, неначе сновида, заледве втрапивши у пройму дверей. Спиняється на приступці, звівши обличчя до неба; з неба, з покрівель, з лапатих каштанів юшить холодна моква.
— Ярка! — гукає позаду.
Михайло полишив-таки свою золоту рибку, сполоханий Ярчиним натяком. Вона обертається, не годна відмовити собі в останній розмові.
— Що ти мала на увазі? Що — кажуть?
Ярка дивиться на нього, милуючись. Чужий, лихий, осоружний, він однаково сяє для неї янгольським світлом. Якусь хвилю вона мовчить, а тоді поволі хитає головою.
— Бувай, Міську… — говорить вона стиха і врешті виходить під дощ.
Ніщо більше не гріє її в дорозі, тож додому Ярка вертається мокра й холодна. І зранку прокидається цілковито хворою.
На кафедру вона потрапляє тільки за тиждень по тому. Вона вирішує повернути аркушика, тож вибирає вечірній час, коли всі вже повинні би розійтись по домівках. Справді, в приміщенні порожньо, лиш з кабінету завідувача нишком бубонять комп’ютерні колонки. Ярка обережно підбирається до полички з папками, проте помічає, що хтось уже перетасував ту грубу колоду — Михасева течка захована десь попід іншими. Дівчині доводиться посунути важенький стос, і все би нічого, однак вона й досі не цілком одужала від застуди, отож, вдихнувши кафедральний пил, вона невільно засапується і чхає, випустивши кілька папок на підлогу.
З кабінету директора тут-таки вискакує пелехата Юлька, аспірантка, що відбуває тут методичну практику, а нині забарилася — либонь подивитись кіно на дурняк.
— Немирович? — дивується вона. — Ану, що це в тебе таке?
Та вагається, але, зважившись, простягає Юльці аркушик. Аспірантка швиденько пробігає його очима, а тоді аж сичить, гидуючи.
— То ось чого він тут усе перетрусив! — виголошує вражено. — Шукав оце!
Ярка киває.
— Навіщо ж ти його витягла? — дивується Юлька.
— Хотіла… — бурмоче Ярка. — Хотіла, щоб він прочитав… Не знаю…
Юлька і далі вражена.
— «Не може втримати увагу аудиторії, від чого лютиться, дозволяє собі різкі вирази і навіть фізичні засоби впливу…», — цитує вона. — Господи, він що, їх бив? Дітей?
Ярка шморгає.
— Я думала — наклеп… Він же не такий…
— О, ясно! — здогадується аспірантка. — Ви ж із ним — теє? То, думала, зацінить? Ха, подруго, іноді найкраще, що можеш зробити — це припинити метушитися.
Ярка піднімає очі на мудру аспірантку.
— Так? Це те, що я роблю? Метушуся?
І тут нарешті вона не витримує. Сівши просто на стіл, вона заходиться ридати — судомно, гірко і безнадійно.
Юлька ховає аркушик до течки, а тоді, повагавшись, дістає з-під столу почату пляшку «закарпатського».
— Я простежу, аби тому засранцю вліпили по повній, — обіцяє вона, пропонуючи пляшку. — Будеш?
Ярка не відмовляється. Коньяк впереміж зі сльозами — терпкий та солоний, неначе морська хвиля.
— Дивись, не зловживай, — поблажливо радить аспірантка. — Назавтра буде погано.
— Погано мені буде в будь-якому разі, — похмуро відказує Ярка.
Однак назавтра усе повертає на краще. Принаймні, цілих п’ять років вона гадатиме саме так.
Того дня до Вістового прибуває маршрутка. Тобто, цілком імовірно, таке траплялося й раніше, проте цей запилюжений «богданчик», що з виглядом учасника шоу «вижити за будь-яку ціну», звитяжно долав тутешні баюри, був першим з тих, що Ярка бачила на власні очі. Заскреготівши та конвульсивно кахикнувши, звитяжний транспортний засіб спиняється якраз навпроти «Телефону» та навскіс від «Кафе». Тамтешні завсідники обертаються за ним, неначе соняхи — за денним світилом, сподіваючись на інформаційну поживу.