— Якого свого вчинку ти найбільше соромишся? — усе ж таки запитує він.
Ярка підбирається ближче, запускає долоню йому за пояс.
— Ось цього… цього вчинку… — шепоче вона.
Він поривно зітхає, і Ярка чує, як починає калатати його серце.
— Про що… ти мрієш? — ледь чутно запитує він.
— Про… тебе… просто зараз…
Інтерв’ю, очевидячки, не може продовжуватись, оскільки жоден із задіяних не може вимовити ні слова. Їхній поцілунок довгий, гарячий, спраглий, її руки зариваються в його м’яке волосся, ковзають під комір, розщіпають гудзики.
— Ні… — відірвавшись на мить, говорить він, тоді бере її за плечі і штовхає на подушки перед собою. — Не ворушися.
Ярка уривисто зітхає. Їй відома ця гра. Йому потрібен цілковитий послух, тільки тоді його жага найбільша. Він повільно роздягне її, буде притискати її руки до подушки, дивитися зверху вниз, і закрилки його носа тріпотітимуть, наче у звіра на полюванні. Він зробить усе, як слід, і вона швидко забуде свою початкову досаду. Вона знає — варто їй наполягти на іншій ролі, як Михайло втрачає значну міру свого запалу. Нині ж у її крові шумують феєрверки щастя, і вона готова — заради нього! — грати визначену для неї партію.
Хоч і неправдою було би сказати, що це не дратуватиме її пізніше і не підштовхне, нехай несвідомо, шукати альтернатив.
Того вечора, коли вже вимкнено світло і стихає шум машин за вікном, вона не витримує і задає йому, півсонному, останнє запитання.
— А ти? Про що ти мрієш?
Розніжений і вдоволений, він дозволяє собі відповісти.
— Мрію всього досягти сам і ні від кого не приймати наказів.
Ярка гмукає. Гарна мрія, чого ж. А от вона… вона мріє про багато різних речей — зрозуміти своє призначення, приміром. Навчитись мотивувати, а не наказувати. Допомагати тим, хто не може знайти своє місце… Вона хоче поділитися, порадитися з ним. Але Михайло вже спить, і тихо б’ється блакитна жилка на його спітнілій скроні. І все це неважливо, зрештою. Поки він буде поряд.
«Схоже, завтра погода зміниться», — мляво розмірковує Ярка, спостерігаючи, як вітер розгойдує оливи та очерет, та ще й так буйно, що можна було уявити — узбережні хащі форсує невидимий, але брутальний десант. Ознаки змін проступали й на небокраї: сьогодні сонце сідало у попелясту млу, а хмари наливалися червоними та бузковими плямами, мовби щойно по славній лупці. Змінюється вітер, а отже… далі Ярці бракувало природничих знань, проте ясно було й без барометра — щось воно буде, і то невдовзі.
От лише те, на що Ярка насправді чекає, чомусь не квапиться статись, і це вже починає неабияк непокоїти. Так буває завжди, як розплануєш якусь оборудку, врахуєш усі обставини, роздаси усі настанови, і гордо сідаєш дожидати, коли ж усе полетить шкереберть. А воно ж, як правило, так і відбувається: люди, вони завжди знайдуть, чим звеселити. Якось був у неї випадок: експерт, чия роль була ключовою на перемовинах, не з’явився на зустріч. Шеф тоді сварився, підозрював зраду і диверсію, а виявилося — нещасний отруївся двома літрами божоле, і весь день пролежав у готельному номері в позі дохлої медузи. З того часу Ярка планувала щонайменше одного запасного експерта про всяк випадок, але у Вістовому з тим було негусто. До того ж, ключовими були всі задіяні, і жодного гравця не можна було замінити запасним.
Ярка тяжко зітхає. Спину їй і далі гріє дерево старого елінгу, але пісочок у затінку вже починає віддавати тепло. До сутінок іще є трохи часу, проте тіні довшають щохвилини, потроху зменшуючи імовірність вдалого розвитку подій. Що ж могло статися? — супиться вона, малюючи на піску нервові хрестики. Та попросту що завгодно, — відказує так само дратівливо.
От, скажімо, Саня. Найскладнішим було заманити його на берег. Власне, можна було влаштувати зустріч і деінде, однак останнім часом хлопець майже з хати не витикався, а вриватися до нього в дім, вдаючи дозвільну прогулянку околицями, якось не випадало. Саню можна було зрозуміти — повернувшись із відвідин, дівчини в сусідньому селі, він дізнається одразу дві страхітні новини: про смерть свого брата та про гостини «миколаївських». Ярка мала підстави вважати, що справжньою новиною для нього була тільки друга обставина, проте її було цілком досить для полохливого ступору. І справді, замість поїхати до Станіслава та залагодити там справи щодо поховання та оформлення спадку, Саня сидів, тремтячи, над вістівчанським термоядерним відповідником божоле. Зрушити його з місця можна було тільки більшим страхом, або більшою силою. Ярка вирішила задіяти обидва аргументи.
Власне, її участь обмежувалася тривалою консультацією з Юхимом та Ганичкою, і тоді якраз вона запропонувала залучити до справи Миколу. Юхим, певна річ, одразу ж почав лайливо бубоніти, апелюючи до того, що Микола — хлопець негодящий, бо ловить рибу дрібною сіттю. Ярку, проте, підтримала Ганичка. Вона прекрасно знала, як ставиться «негодящий» до сімейства Приймаків, і мала сподівання на його допомогу. Справді, Микола одразу ж заусміхався, зловтішно стискаючи кулаки, і лише на прохання старшої жінки згодився вдатися до того вагомого доводу, тільки як не лишиться інших варіантів.
Справа була в тому, що Микола мав новенького моторного човна. На такому легко можна було переплисти лиман і пристати в будь-якому місці, надто ж у тихому й безлюдному, подалі від Вістового. Якби раптом нагодилися «миколаївські», втеча водою була би для Сані єдиним порятунком. Отож, задача Миколи полягала в тому, щоби переконливо набрехати хлопцеві про наближення страшної кари і запропонувати допомогу. Причім, зробити це слід було у строго визначений час. Зараз. Плюс-мінус іще трохи.
Очевидячки, щось там не склалося — чи то Микола не стримав люті, чи то Саня напився вже до зелених чортів і надумав дати геройську відсіч бандитам. Ярці так і муляло підскочити та метнутися «розрулювати питання» чи принаймні брутально вилаяти когось по мобільному. По тому завжди ставало легше, проте ниньки її роль обмежувалася дозвільним спочинком в тіньочку. Та повільним чуманінням. А це ж іще не тільки Саня може забаритися! Нестор, який дістав завдання прогуляти заїжджу газетярку бережком та розказати їй всю історію від греків до варягів, теж запропав невідомо-де. Одна надія на Галю та її виховний талант!
Ярка смикає якусь травинку та нервово стискає її зубами — травичка несподівано гірка і солона, наче коктейль «Маргарита». Замислившись про стороннє, дівчина мало не пропускає вихід на сцену першої дійової особи: на пагорку з’являється чоловіча постать — Ярка впізнає Саніну мавпячу ходу, нині іще хиткішу внаслідок пиятики чи, може, лякливого поспіху. Звісно, він іде найкоротшим шляхом — через цвинтар, тобто школу. Там є стежина, що веде просто на берег, проте звідти слід пройти іще трохи, удовж затону та через піщану косу. Отже, у них є щось із п’ять хвилин.
Підвівшись, Ярка грюкає кулаком по стінці елінгу, чи то інакше — сараю, де Юхим тримає своє рибальське причандалля. Почувши «зараз» у відповідь, вона обходить халабуду і припускає на пошуки Нестора. Він повинен би бути десь тут, у полі зору, проте перед Яркою — чистісінький берег та шумливі оливи. Оливи! Лайнувшись, Ярка біжить далі, але невдовзі рвучко гальмує, побачивши досить несподівану сцену в оточенні сріблястих віт. Очевидячки, Нестор на свій осібний манер сприйняв пропозицію порозважати гостю… Ну, хочеться сподіватися, вона в цей момент і справді розважається! Але ж як драматично виглядатиме вся та кармінна помада, розмазана по інтелігентному лиці краєзнавця! Ну і Нестор, хто б міг подумати!
Не знаючи, як би це делікатно привернути увагу романтичної пари, Ярка вертається на кілька кроків і лементує вже звідти. Закохані рвучко розривають обійми, і дівчина зважується підійти.
— Несторе! Вас Галя кличе! — захекано мовить вона. — Там Ніка щось таке дивне каже — а ви ж просили, раптом що…
— А, да-да! — згадує краєзнавець.
— Пророцтво? — пожвавлюється отаманша. — Прямо щас?!
Ярка знизує плечима — я, мовляв, у тому не тямлю. Газетярка квапиться вперед, і Ярка дістає нагоду натякнути Несторові на те, що він став нині схожий на вождя індіанців — принаймні нижньою частиною обличчя, і краєзнавець, страшно зашарівшись, береться хапливо витиратись.
Коли вони дістаються піщаного майданчика між човнами та рибальськими халупками, мізансцена уже майже готова. Якраз неподалік Миколиного човна сидить на пісочку Ніка і бавиться у пасочки. Її мама — поряд, проте не впритул, стоїть, прихилившись до сусіднього, дерев’яного човника. За кілька кроків від них тупцяє Саня. Микола іще не підійшов, тож хлопець роззирається, не знаючи, либонь, де йому подітися. В руках у Сані — велика спортивна сумка.
Нестор та газетярка спиняються осторонь, коло елінгів, аби не заважати розгортанню подій. Отаманша позирає хижо, замало не вистрибуючи зі своїх «кроксів» від цікавості, і Саня відступає на крок, явно сполоханий такою кількістю свідків.
І тут Ніка дістає просто з піску металеве кружальце, дивиться на нього якусь хвильку, а тоді смикає за язичок, від чого над узбережжям підноситься примарне дзеленчання «музики вітру». Зараз, межи хвиль та бузкових тіней, це тихе калатання звучить настільки невлад, що Нестор здригається і починає гарячково шепотіти щось у вухо своїй супутниці. Саня ж направду лякається, випускаючи навіть сумку з рук.
— Де взяла?! — ошелешено питає він, ступивши до дівчинки.
— Дядя Ігор дав, — відказує вона, усміхаючись настільки широко, що усміх виглядає на гримасу готичної химери.
Саня нечутно ворушить губами, чи то лаючись, чи то молячись. Галя присідає коло дочки, обнімає її.
— Дядя Ігор, каже — ти свиня, — провадить далі Ніка. — Кинув його там, де темно.
Приймак-молодший тонко зойкає і розвертається, аби бігти. Проте якраз тепер до вистави долучається Микола. Він стає руки-в-боки, заступаючи хлопцеві шлях назад. Саня смикається вбік, проте з-за елінгу виходить Юхим, тримаючи в руках весло.
— Свиня забрала траву, — облизнувши губи, повідомляє Ніка. — Рила-рила і вирила. Ви-ла-ла! — сміється вона, а тоді зненацька насупившись, додає. — Він знає. Верни.
Ледь не задихнувшись з жаху, Саня ще раз оцінює шляхи до відступу. Юхим, очевидячки, здається йому слабшим супротивником, тож хлопець зривається бігти повз нього. Юхим дає йому зробити кілька кроків, а тоді, люто вищирившись, розмахується веслом, та так, що втікач, якому полірована дровеняка приходиться просто поперек спини, без зайвого звуку падає долілиць.
— Ан-ну, куда собрався?! — злостиво виголошує старий рибалка. — Нікуда ти, падлюка, не пойдеш! Пока не заговориш! Пока мені, гнида, не заплачеш!
І тільки тоді Ярка дозволяє собі видихнути. Вона вважала Юхима старим дурисвітом? Е ні, тепер вона знає — він прекрасний та грізний, наче архангел з вогненним мечем.
Прикметно, що на сторінках Писання янголи з’являються вперше не в якості вісників, але власне, як символ вигнання та покарання. Бог Старого Заповіту на загал частенько карає, виганяє та нищить свої творіння, не довіряючи тої важливої функції людям. Аякже ж, пише Книга, серце людське унаслідок своєї юності схилялося до зла, а отже не здатне було судити свої дії самотужки. А відтак потребувало суворого батьківського батога.
Цікаво, а що сказав би Господь, поглянувши ниньки у наші серця та оцінивши їх на предмет тої шкодливої «юності»? Чи не завважив би дивного омолодження наших сердець за останні років двадцять? В часи зміни орієнтирів суспільство втрачає контроль над своїми членами, не в силі більше нав’язувати їм свої норми та закони, а отже єдиним мірилом добра і зла стають особисті судження — сумнівні, хоч як крути.
Отож, в такі часи як оце нині, «серце» стає певною мірою автономним явищем. І через те саме тепер найцікавіше розібратися, що ж там коїться в його потаємних глибинах. У кожного з нас є свої демони — темні, стидкі переконання, що примушують нас чинити різноманітні капості. Хтось вірить, приміром, у всесвітню змову, хтось — ненавидить калік, інший — вважає лайном усіх, крім себе самого.