Тато сполохано зиркає на неї, мама розгублено поводить плечима, стільчика відставляє і йде. Ярка невдоволена, звісно: знов читання відкладається! Можна би тата попросити, але він читає не так, та і не допросишся тепер — сидить, дивиться на двері, наче причарований. Знову чекати! Ну але що ж… Ярка супиться, сідає на ліжку, обійнявши колінця. Почекаємо.
Мама не вертається довго-довго. Ярка вже куняє, але тут нарешті відкриваються двері. Мама заходить бліда і дуже змучена, аж хитається від утоми. Чого так, питається? Чого, отак раптом? Тато встає до неї, підтримує, помагає сісти. Мама щось говорить до нього, тихо-тихо, а тоді починає плакати. Тато зітхає, сідає поряд, обнімає за плечі. Усі про Ярку забули — таке, наче її взагалі тут нема!
«Мама! — гукає мала. — Коли ти мені почитаєш?». Мама позирає заскочено, тоді відказує, Ярка, мовляв, не зараз… Розумієш, дитино, тата більше немає…
Ярка заклякає розгублено — он же тато, поряд, за руку маму тримає. Що ж це вона таке каже? Невже обманює? Ярка зіскакує з ліжка, підходить ближче, роздивляється. «Ти обіцяла! — нагадує мала. — Я нічого в тебе не просила! Цілий день!». Аж пхинькає від образи — ну бо як же таке можна?! Хіба можна — обманювати?
І тоді мама… мама робить таке, чого не робила ніколи. Дивиться люто, схлипує і відважує доньці лункого ляпаса.
Коли б її просто висварили, або поставили в куток, або — ну таке теж бувало! — якби надавали по дупці, то Ярка би тут-таки і заголосила. І то — бридко, немов сирена. Нехай би знали всі сусіди, яка тут діється наруга! Але тепер… мама глянула на неї так… Так, наче бажала їй пропасти зі світу! Як… як чужа! Такого не бувало досі, і Ярка лякається. Лякається мало не до гикавки. І сама вирішує пропасти.
Скориставшись черговим нападом маминих ридань, Ярка вислизає на веранду і роззирається. Будиночки на турбазі маленькі, одноповерхові. Лише зійди по східцях — і ти надворі, а там уже і весь широкий світ. А у світі ж є стільки усього! Будинки, буйні кущі, гойдалки на ланцюжках, посилані пісочком широкі стежини! І от, напевне, коли піти однією з них, то скоро і вийдеш до кращих людей — там, де чарівні принцеси і крилаті коні. Там, там уже точно знайдеться Ярці інша мама — та, що читатиме, як попросиш, і кавунчика даватиме, і цукерку, та і бити не буде невідомо за що.
Настрашена, ображена, чимчикує Ярка стежиною. Йде собі і йде. Давно вже запали сутінки, і зайнялись ліхтарі над турбазою, нечасті та тьмяні, слід сказати, ліхтарі. Стежина минає столовий корпус, минає спортивний майданчик, минає розібраний паркан і несподівано пірнає межи високі дерева. Навіть і добре, гадає собі Ярка, навіть і правильно. Це ж якби кращі люди жили просто тут, на турбазі, то вона б їх раніше зобачила. А значить далі живуть, отам, за лісочком. Темно, так, але ж тут зовсім недалеко. Вони із мамою… із тою, старою мамою, ходили тут раніше. Дерева, дерева, а тоді — бережок… Трохи пройти, і вже там!
Зазнавши такого прикрого переляку вдома, нині Ярка зовсім чомусь не боїться. Ну дерева, скажімо, шумлять — і що такого? Видно не надто, але ж місяць світить, і он стежина біліє — не заблукаєш! Навіть і цікаво. Це ж в лісочку всякий звір живе і птаха, і феї чарівні і таке інше. Може, якраз фею зустріти випаде? Оце було би гарно! Оце мама… нова мама, здивується! Фею — так! Або їжачка!
Почувши шум десь неподалік, Ярка вирішує — точно, фея! Ну і як же таке пропустити! Знайшовши невеликий просвіт, вона сходить зі стежки, виглядаючи веселих танцівниць. Точно ж тут були! Вона чула!
Пробираючись межи чагарів, старезних пнів та сушняку, Ярка не припиняє роззиратися, і раптом, перечепившись через якусь непомітну в темряві гілку, падає навколішки, боляче забивши собі коліно. І, звісно, починає плакати. І тільки тепер розуміє, що навколо немає нікого, хто б розрадив, поцілував, узяв на ручки… Вона сама-самісінька, і немає тут, здається, ніяких фей.
Тоді Ярка вирішує повернутись. Якась, видно, погана стежина. Треба шукати іншу. І вона її неодмінно знайде, от тільки завтра — попросить тата, і вони підуть шукати разом… Проте, роззирнувшись, мала більше не бачить ані хорошої стежини, ані поганої. І тоді їй стає направду страшно.
Підірвавшись на ноги та не зважаючи більше на розбите коліно, Ярка береться продиратися крізь хащі — мало розуміючи, куди, власне, вона йде. Вона квапиться, настрашена тінями, і шурхотом, і блиском — що то? — невже чиїхось очей? Невчасно пригадується їй собацюра зі страшної казки, отой, з очима-блюдцями, і Ярка заходиться ридати від жаху, боячись — то він, іде за нею, підбирається, аби покусати!
І от, як уже дівчинці бракне сил і відваги, аж готова упасти і кричати, Ярка нарешті видирається на галявину. Світла тут значно більше, надто ж проти вітровалу; від несподіванки Ярка аж припиняє ридати. Галявина достатньо широка, сяйво місячне так і ллється, висвітлюючи пишну траву. Усе тут дихає спокоєм, але не сонним, ні — таким ніби зосередженим, як буває в художника, що завмер над своїм полотном. Ярка спиняється, причарована дивним відчуттям: таке, наче мусила сюди дійти, наче сюди і квапилась… Невже отут і мешкають шукані феї?
Зненацька Ярка чує дивовижний звук — таке, наче хтось неквапно плескає в долоні. Позаду від неї, зверху, праворуч, попереду… Ярчиної щоки торкається ледь-чутний дотик вітру, сполоханого мовби тим химерним звуком. Що ж це таке? Простеживши за рухом та напруживши зір, Ярка врешті бачить: попереду, на вигнутій гілці сидить величезний птах. У пів-Ярки птах! Що ж це? Хіба такі бувають? Заворожена, Ярка підходить ближче.
І тоді темна тінь спалахує вогнями! Величезні — наче блюдця, наче тарелі, наче вежі! — два великих жовтих ока! Світять, немов ліхтарі! Дівчинка завмирає, зустрівши той погляд, напрочуд спокійний, байдужий погляд… такий, що може належати тільки тому, хто звідав усе на світі. Хто знає усе, крім сумніву.
Лише одна довжелезна мить і птах, розправивши величезні крила, важко здіймається у повітря. Але Ярка і далі стоїть нерухомо, несучи у собі відсвіт тих дивовижних нелюдських очей.
А просто за розлогою гілкою блимає раптом блакитний ліхтар. Хтось гукає до неї, кличе… Тато! Сам, наче казковий велетень із блакитною зіркою в долоні! Він вибігає на галявину, кидається до малої, витирає сльози з очей… Проте Ярка уже не плаче. Вона хоче розказати татові про птаха, про те, що відбулося… але не може, не знає як — їй просто бракує потрібних слів.
Цікаво, що вся та пригода невдовзі зітреться з Ярчиної пам’яті. Майже уся. Окрім, може, нічної пітьми та вітру у верховітті.
Вона зібрала речі ще звечора — не любила робити цього вранці. Неодмінно забудеш те чи інше спросоння, та і ранкова метушня справляє на загал неприємне враження: адже зранку поспішає лише той, хто мусить, чи то радше, змушений це робити. Утім, Ярка дурила себе, і вже вкотре — вибору в неї не було жодного. Тож лишалося хіба тримати фасон і не метушитись.
Невідомо як саме, але скоро усі в селі дізнались про те, що вона розказала Галі. Певно, що з купюрами — мама пророчиці навряд чи була зацікавлена у наглій погибелі такої корисної, як не крути, легенди. Однак, про обставини Ярчиного приїзду, схоже вістівчани таки довідались; і не те, щоби зразу ж нагодилися з вилами, а все ж погляди кидали навскісні, такі, мовби, зверхні — знаємо, мовляв! Не надуриш! І вітатися перестали, всі як один. Ярка і не прагнула спілкування — однаково нічого б тим тепер не досягла. «Не давай нікому влади над собою, — застерігав колись її шеф, — бо влада потребує втілення». І на загал Ярка була із тим згодна. Вона могла б хіба додати: «не давай — всього і надовго», ну та на довго лишатись вона й не наміряється.
Вона уже відчуває себе деінде, мовби мандрівець, який щойно придбав омріяний квиток. От лише на відміну від нього, Ярка й гадки не має, де опиниться невдовзі, і від того почувається привидом — тим, кого насправді немає ніде. А все ж, деякі ритуали іще тримають її порогу — зранку належить випити кави; на денці бляшанки якраз лишається іще на повну кружку.
Накалатавши терпкого каламутного напою, Ярка сідає якраз на приступці, коло зібраного наплічника. Так дивно… вона вже так звикла до цього подвір’я, що й не помічає його порохнявих принад: брукованої доріжки, рядку чорнобривців коло кухні, падалиць у щербатій мисочці… Всього три тижні, а вже почувається тут, як вдома!
Утім подвір’я не таке і порохняве, як було ще, скажімо, позавчора. Нічна злива змила усю ту передчасну сивину, ненадовго втамувавши спрагу рудих бескидів. Уже зараз чутно — спека невдовзі повернеться, але віє іще легенький вітерець, раз-у-раз куйовдячи волосся блаженною остудою.
Гарно було сидіти так, з гарячою кавою в долонях, підставляючи боки прохолодному вітру. Однак, жодна втіха не триває подовгу, і Ярчине кавування перерване тихим, відчайдушним деркотінням мотору — о цій порі звуки летять далеко, і Ярка вже знає: хтось нетутешній невдало розвернувся на Вірній, втрапивши якраз у знаменитий вибій біля колишньої сільради. Ярка гмукає, проте кави не відставляє: відомо ж — останні ковтки найсмачніші.
Аж раптом значно ближче, на Тупиковій лунає інший звук. Підвівши очі, Ярка бачить: дріботить вулицею Білянка, за нею — баба Федора з патичком; і враження таке, що квапляться обоє. Відчувши немовби її погляд, Федора спиняється і пильно зиркає на Ярку. Дивний такий погляд, примружений, неспокійний.
— Ет-те-те-те… — дорікаючи, немовби, промовляє стара, розвертається тут-таки та блискавично ховається за власною хвірткою.
Ярка усміхається мимоволі. Молочко з грушки, певна річ… А де в нас грушки нічийні ростуть — окрім як у шкільному садочку? Того, що поряд із сільрадою?
Далі чекати, втім, уже немає сенсу. Лишивши чашку і наплічник на приступці, Ярка зводиться і прямує на вулицю. Гарно би востаннє глянути на вежу і лиман… Слід обирати прекрасне — надто ж, як ідеться про останній спогад.
За кілька хвилин вона виходить до урвища коло вежі; внизу тихо шумить верболіз, куйовдяться короткі каламутні хвилі. Далі, ген-ген, де глибше, танцює на синій хвилі біла зграя вітрильних човнів: вітер сьогодні, бодай і уривчастий, але цілком сприяє перегонам. Татко любив човни; Ярка пригадує, розказував: під вітрилом можна іти проти вітру, майже проти вітру, значно гірше, як вітер спить… Тоді це здавалося Ярці дивним, тепер же вона знає — цілковита правда, дарма, що зроду не тримала в руках стерна.
Відгукнувшись мовби на те мовчазне замовляння, вітер дмухає їй в лице, майже одночасно з тим позаду лунає шум мотора. Сюди на машині не проїдеш, хіба на ровері, розмірковує Ярка; муситиме підніматись. І певно ж, тутешні сказали йому куди йти. Вона умовляє себе не показувати виду, однак за хвилю-другу не витримує і таки обертається.
Високий, владний, неприязний — дарма, що не в чорнім костюмі, а у простій полотняній сорочці, а так само виглядає на упиря. На вельможного упиря, примхливо розлюченого потребою вийти на лови о денній порі. Ярка глибоко зітхає, втамовуючи нервовий дрож. Ненависний, звичайно, і все ж таки — незрівнянний.
— Ти не прийшла, коли звали.
— Боялася.
— Правильно.
Спиняється поряд, ліниво позирає на водну гладінь.
— Думала, не знайду?
— Ромко збрехав?
— Аякже.
— Він хоч листа мамі відвіз?
— Відвіз. Усе гаразд.
Ярка дивиться на нього незмигно. Невже — посміхається? Тішиться розмовою?
— Ви не мусили приїздити особисто.
— Тобто?