— Це я пофарбувалася під свій власний колір.
— Свій власний?! — форкає чорнява. — Це в сенсі — під рябу кобилу?
— Коні не винні, Катря, — сміється та. — Сідай!
Катруся обережно підходить до лавки і мацає долонею вологе дерево. Тоді, тяжко зітхнувши, дістає з дорожньої сумки мистецький журнал, кладе його на лаву і по тому лише всідається поряд.
— Але ж ти, Ярка, і знаходиш місця… — несхвально мовить вона. — Просто якась тобі Грімпенська трясовина.
— Ти сама визвалася приїхати.
— Так! — сердито відказує Катря. — Боялася, ти знову десь втечеш! Зникнеш на місяць, а мені, значить, відбріхуйся!
— Я не тікала — цього разу, — сумно всміхається Ярка. — Сказала ж тобі, де їду.
— Не сказала нащо!
— Та я і сама не знаю точно… — Ярка озирається на озеро, на руїни туристичних будиночків. — Колись дуже давно ми з батьками тут відпочивали. Турбаза «Затишок», хоч як це нині смішно звучить… Так от, мені здається, що тут сталося щось… щось важливе, от тільки я не годна згадати що.
Катруся гмукає, не повіривши, очевидячки. Позирає зі співчуттям.
— Якісь, може, новини від твого упиря?
Ярка стискає губи і відвертається.
— Останнє, що я чула — він виїхав з країни. Така була умова нового власника.
— Теж результат, хіба ні? — з робленою бадьорістю підхоплює подруга.
Ярка киває. Мовчить. Катря зітхає.
— Ну але принаймні всі знають, що він вчинив. От я навряд чи змогла би… — вона мерзлякувато смикає плечима. — Скажи, Ярка, а коли тобі було найстрашніше?
Подруга обертається до неї, позираючи своїми дивними світло-карими очима. Вона усміхається, але десь на самому денці тих очей — не вичерпаний іще криничний холод.
— А знаєш, в кінці… — легко мовить вона. — Тоді, як сказала Франкові про його дружину. Це ж була вигадка, розумієш? Якби у нас і справді були її свідчення, то нічого іншого уже й не знадобилося б. Якби він тоді здогадався — то все, подруго, капці… Але на щастя, він відволікся на інше.
Ярка опускає очі, одразу розгубивши той холодний ореол.
— Ну, з твоїми талантами… — здригнувшись, мовить Катря. — То — не просто щастя!
— Звісно, не щастя! — люто відказує Ярка. — Та мене з моїми талантами ізолювати треба від людей! Як подумаю, скільки всього я наробила під його орудою… Бідолашну Ладу Ер згадати хоча б…
Катря сумно киває.
— Так, Лада, звісно… Але вона вже вийшла з клініки. Як почула про твого Франка, так і вийшла. Про це писали в новинах.
Ярка зітхає, відкидаючи миском черевика купку вологої глиці.
— Та пісня, що в рекламі крутили… — тихо мовить Катря. — Там же тільки половина приспіву. Знаєш, як далі?
Подруга її хитає головою.
— Забула.
— Умм… зараз, — супиться Катря. — «Дівчинко, вийди з власної тіні — Це дивосвіту контурна лінія». А тоді… «Раз перекреслене, серце воскресне, бо — Б’ється луною справжнього імені».
Ярка гмукає, тоді знову озирається.
— Знати б, яке воно… — неуважно мовить вона, — справжнє.
— В цьому наша біда, хіба ні? — відсторонено зітхає Катря. — Ми ладні будь-що вигадати, аби лишень не зізнаватися в тому, хто ми є насправді.
Ярка слухає уважно, а тоді різко хитає головою, мовби витрушуючи воду з вух.
— Пам’ятаєш, я казала тобі про свій внутрішній голос?
— Ну?
— Так оце щойно мені здалося, що це не ти, а він промовляє до мене. Такі ж марудні інтонації.
Катруся показує подрузі кулак — не надто грізний, утім, п’ястучок. Та сміється, підводячись.
— Не знаю як ти, але я вже замерзла. Ходімо звідси. Скоро буде автобус.
Катря також підводиться, оббиває багнюку з чобіт.
— Провісниця! — пирхає вона. — Ну, ходи!
Дівчата простують стежиною, переступаючи калюжі та острівці лопухів. Невдовзі доріжка минає старий будиночок з терасою; його дошки просіли і покосилися, синя фарба добряче облущилась від сонця та негод, проте і досі видно на ній видряпаний дитячою рукою малюнок: загадкову істоту, накреслену настільки незграбно, що не збагнеш — то людина з пташиними крилами, чи пташка з людським обличчям.
Втім, дівчата йдуть, і навряд чи хто тепер завважить різницю.
Хода землевласника (англ.)
Збіса добре (англ.).