Неля мовила серйозно:
— Вони у фінансах тямлять краще за нас. Я їм вірю.
І їх, звісно ж, надурили.
Доти Ярка не надто переймалася проблемами віри. Вона була занадто малою, аби захопитися ідеалами комунізму; нові ж ідеали, хоча й викликали симпатію, були занадто розмитими унаслідок численних викривлень та зловживань. У Ярки були її мрії, вона вірила мамі і татові; потребу у вірі глобальній, екзистенційній, вона розвинути просто не встигла. Того, проте, не можна було сказати про старших сучасників.
Щойно впали твердині матеріалізму, нові та старі віровчення палахнули, як пожежа на сірниковій фабриці. Іще свіжими були спогади про апокаліптичне буйство Білого Братства, раптову переконаність та паніку людей дорослих, зрощених на раціональних, нібито, ідеях. Навіть у Ярчиній школі велися розмови, аж керівництво змушене було кликати правоохоронців для духовної профілактики. Потреба у вірі набувала чудернацьких втілень — множились та репали, мов порхавки, всілякі трастові фонди, на сеанси гіпнозу самовільно збиралися стадіони, а дівчатка вирушали за незнайомцями, що обіцяли їм закордон.
Мама Ярчина, на щастя, не пристала до пастви Марії Деві, не спокусили її і велемовні Свідки Єгови; потреба у вірі, проте, таки змусила її шукати розради в храмі. Товаришки-продавчині якось покликали її до церкви, і там нарешті пропаща фея знайшла те, чого бажала найбільше — захист, чи то, бодай, віру у нього. Бог став її оборонцем, її чоловіком та лицарем, і вже ж такого не спіткає ані зажура, ані бистра автівка.
Ярка чесно намагалася зрозуміти нове материне захоплення. Вона читала Біблію, ходила до церкви, однак старі тексти полишали її байдужою, а у храмі їй швидко робилося зле через кадильний дим та задуху. Мама, проте, стала щасливішою, і те одне уже тішило дочку, хоча прагнення їхні розбігались чимдалі більше.
Одного дня Ярка застала маму за молитвою. Вона завмерла на порозі, споглядаючи світле видиво: Неля стояла навколішки коло ікони, її погляд був, як колись, піднесений, усміхнені вуста безшумно ворушилися, а лицем танцювали сонячні блиски. Ярці перехопило подих від суперечних чуттів: їй втішно було бачити матір щасливою, однак те, як вона говорила до ікони, сяйво сонця на обличчі — усе це мимохіть нагадало її власні бесіди з уявними принцами. Вона тоді швидко відступила з порогу, а по тому чкурнула надвір; незатишно, навіть страшно зробилося вдома.
Того вечора Ярка на дрібні клаптики порізала свій альбом для малювання. А відтоді, наче вчарована, ревно взялася до науки. Їй раптом забаглося опинитись деінде, а хоч би навіть у тому світі із білими стінами та штучними пальмами; адже там, десь, уявне могло стати дійсним, а тут, вдома — уже, очевидячки, ні.
Дарма, що білизна була свіжою, а кімната вперше вільною від порохні — Ярка довго не могла заснути, вовтузячись та раз по раз визираючи у віконечко, повне рясних, наче спіла шовковиця, південних зір. Вже починало сіріти, коли її зборов урешті сон, але з тим, що їй наснилося, краще було би й далі милуватися зоряним небом.
Марилося, їде вона зі своїм вихователем на його розкішному чорному авто, нічне місто зазирає до вікон, зрідка блимаючи тьмяними вогнями реклам. Вона знає, що у бардачку — зброя, а у багажнику — мрець. Дивно, але довкіл уже не столиця — її маленьке містечко, яким воно було п’ятнадцять літ тому; ось і гастроном «Україна» на розі і овочевий ринок неподалік… «Він би тобою пишався», — каже водій. Машина спиняється у темному підворітті за гастрономом. «А тепер позбудься тіла». Ярка виходить з машини, відчуваючи, як її охоплює паніка. Але вона мусить бути сильною — завжди, інакше не можна, інакше він зрозуміє! Вона змушує себе іти; багажник, тихо теленькнувши, прочиняється. Торкнувшись холодного металу, вона уже знає, що побачить усередині — чиє мертве лице, загорнуте в прозорий пластик… Попри власний жах, вона піднімає покрівець, і звісно, бачить те, що… І лише тут насилу прокидається.
Серце калатає, як дурне, страшно, аж хочеться скавуліти, — а минуло, схоже, всього кілька хвилин: небо за час її марень не стало відчутно світлішим. Ярка перевертається на другий бік — так можна, казав колись тато, позбутися лихого сну… Згадка про нього, втім, не тішить, але скликає сльози. Ярка ридає ридма, як уже давненько не бувало, проте плач її виснажує, занурюючи врешті в глибокий сон без сновидінь.
Зранку вона прокидається розбитою та спустошеною, наче перекинутий глек. Ця її втеча, намагання сховатися — усе нині здається даремним, таким безглуздим, що аж смішним. Вставати немає ані снаги, ані бажання, і коли б не Галя з рушниками, може б Ярка так і лишилася нидіти в розколошканім ліжку.
— Я вас розбудила? — чудується Галя.
— Тебе, — похмуро виправляє Ярка.
— А… Ага.
Молода жінка виглядає нині свіжішою, проте нервова її непевність, мовби хтось недобрий безугавно чатує за рогом, ніде не пропала. Насилу фокусуючи погляд, Ярка бере з її рук пару запраних, проте чистих рушників.
— А як тут на предмет кави? Можна десь роздобути?
Галя роззирається.
— Ну, я не п’ю. Але… магазин, може там.
Ярка уважніше роздивляється свою гостю. На ній довга полотняна спідниця і симпатична маєчка з кицькою; лише от видніють на світлій тканині свіжі червонясті плями. Уся Галя зібрана, охайна, і дуже вже недоречні ті цятки; помітивши Ярчин погляд, жіночка знічено спалахує.
— Та це… бризнуло… — зайво пояснює вона.
Ярка щільно замружується, відганяючи сновидчі спогади. Їй потрібно, їй конче необхідно відволіктися, поговорити хоч би з ким. Головне — не лишатися зараз на самоті.
— Проведеш мене? До магазину? Бо не хочу никати селом, лякаючи малих дітей та полошачи кіз.
— Кіз?! — пирхає Галя.
— А он у Федори, — киває Ярка. — Іще доїтися перестане — негарно вийде, ні?
Молода жінка ніяково сміється.
— Ну ходім. Тут всього — крок дороги.
Удвох вони виходять на вулицю, і Галя веде гостю вздовж Пролетарської, котра за кілька подвір’їв припинається до тутешнього «бродвею» — вулиці Вірної. Тут уже можна бачити безпомильні ознаки цивілізації: цілий подекуди асфальт та бетонні паркани, мальовані на рожеве. Невдовзі двоє жінок минають будову офіційного вигляду — вона більша за довколишні хати, і містить навіть певні ознаки архітектурного стилю; от, правда, вікна її надійно забиті дошками. На невеличкому майданчику навпроти — фарбований срібним пам’ятник, занадто метафоричний, утім, аби зрозуміти, що саме він уособлює. Сонце, бодай і вранішнє, припікає уже не на жарт, і Ярка шкодує, що не накинула щось на плечі; довкіл не видно ні душі, лише пливе над селом радійне бубоніння та шугають чайки.
За кілька хат Вірна зустрічається з вулицею Крайньою, аби утворити розлоге перехрестя. Тут, очевидячки, і є справдешній центр: бовваніє автобусна буда-почекальня, на стінах хатин видніються вивіски «Продукти», «Кафе» та «Телефон». Неподалік кафе — кілька торгових яток, нині вживаних, як літня тераса: попри ранковий час тут уже скніє кілька похмурих пик. Ярка рішуче прямує до крамниці, лише краєм ока помічаючи, як Галя сахається від ранкових п’яниць.
У крамниці темно й задушно, однак на полицях — справжня скарбівня, тут є все — від розсипного цукру до шурупів. Вибір, правда, не надмірний, кава — лише та, що в ностальгійній бляшанці з індійськими візерунками; Ярка, утім, перебирати харчами не наміряється, мимоволі прийнявши тутешні правила гри.
Навантажена клунками, Ярка виходить на перехрестя, мріючи хіба про кухлик розчинного індійського щастя. Галя, проте, і далі настрахано стежить за генделиком — і то нині не дурно, бо звідти вже долинає відгомін якоїсь неприязної полеміки.
— Іще хоть раз до неї подойдеш — уб’ю нахрін! — вибухає акурат за дверима кафе, а у відповідь на протестне бурмотіння двері прочиняються навідмах і надвір вилітає чиєсь інертне тіло.
Ярка спиняється мимохіть; ця сцена, нехай і потворна, містить якусь розважальну складову — телевізора в хаті не передбачено, і таки цікаво, чим то все завершиться. Тіло, між тим, пролітає коротку відстань від дверей до яток і з розгону вганяється у котрогось завсідника, вибиваючи з рук у того пляшку з пивом. Тіло падає коло лавки, пиво пирскає водограєм, і було би те навіть кумедно, якби пияк, позбавлений питва не зреагував аж так злостиво: підхопившись, він починає бити поваленого ногами, люто примовляючи «сука-сука-сука!». Присутні вражено завмирають; череватий здоровань із неголеним писком, що викинув був опонента з дверей, отетеріло споглядає події, не знаючи певно чи втрутитись, чи приєднатись.
Галя полотніє, скрушно шепочучи «Нестор!», поривається на поміч, але Ярка хапає її за руку.
Тоді, відпустивши, швидко кидає клунки і заходиться вереском.
Верещати, слід зауважити, Ярка вміє. У школі іще, коли зчинялися бійки через безумовно смертельні в тому віці образи, їй випадало часом запобігти каліцтвам та збиткам, вчасно привернувши увагу класної керівнички. Нині ж, збагачена літами та ще й свіжим сновиддям, утікачка вкладає у своє верещання такий справдешній жах, що аж лякається сама. Полохаються і решта присутніх, мимоволі обертаючись до джерела неприємного звуку. Нападник припиняє гамселити жертву та люто витріщається на Ярку.
— Па… вук, — схлипнувши, пояснює та. — Он, он він!
Жертва тим часом користається нагодою і спритно відповзає подалі від лав. За кілька кроків побитий підводиться, і можна уже бачити, що то — худорлявий дядечко з короткою борідкою. Він шкутильгає, зігнувшись, однак погляд його затятий і чути що він стиха лається, не наважуючись, імовірно, висловити накипіле вголос. Галя підхоплюється до нього, підтримує за руку.
— Сс-скотина, — бурмоче він, обертаючись.
— Нестор! — смикає молода жінка. — Ходімо додому.
Той зітхає і дозволяє відвести себе геть із поля бою. Коло Ярки він зупиняється, позирає скоса.
— Ну ти… артистка… — бурмоче він.
Ярка смикає губами, удаючи посміх. Нині їй зовсім не весело.