Отак провели ми всю ніч посеред кошмарного розгулу стихій, а коли настав ранок, то увіч переконалися, в якому жахливому становищі ми перебуваємо. Бриг перетворився на звичайну колоду, яку хвилі підкидали, наче скіпку, шторм посилювався, переходячи в справдешній ураган, і, здавалося, для нас не було жодної можливості порятунку. Ми мовчки трималися ще кілька годин, кожної миті чекаючи, що або порвуться наші мотузки, або хвилі доламають і змиють за борт рештки брашпиля, або котрийсь із височенних бурунів, що з ревом котилися у всі боки через нас і навколо нас, так глибоко занурить судно під воду, що ми захлинемося, перш ніж воно підійметься на поверхню. Але ласка Господня врятувала нас від усіх небезпек, і близько полудня нас зігріли перші живодайні промені благословенного сонця. Незабаром став помітно вщухати вітер, і раптом уперше після вчорашнього вечора озвався Оґастес – він запитав у Петерса, який лежав до нього найближче, чи є, на його думку, можливість урятуватися. Відповіді на це запитання не було, і ми вже подумали, що напівіндіанець захлинувся, але потім, на нашу превелику радість, він заговорив, хоч і дуже слабким голосом, поскаржившись на нестерпний біль від мотузок, які врізалися йому в живіт; мовляв, якщо він не знайде способу їх послабити, то неминуче пропаде, бо далі він уже нездатний терпіти такі пекельні муки. Ми страшенно засмутилися, слухаючи Петерса, бо нічим і ніяк не могли йому допомогти, адже хвилі й далі накочувалися на нас. Ми умовляли його потерпіти, пообіцявши полегшити його страждання, як тільки буде змога. Він відповів, що незабаром буде пізно; що він віддасть Богові душу, перш ніж ми зможемо прийти йому на допомогу. Ще кілька хвилин Петерс стогнав, а потім затих, і ми вирішили, що він сконав.
Коли настав вечір, хвиля почала спадати, і за п’ять хвилин лише один бурун перекочувався через палубу з навітряного боку; почав ущухати й вітер, хоча шторм усе шаленів. Ось уже кілька годин ніхто з моїх товаришів не зронив і слова. Я покликав Оґастеса. Він відповів дуже кволим голосом, і я не розчув, що він сказав. Потім я звернувся до Петерса й Паркера, але обидва мовчали.
Незабаром після цього я майже втратив тяму, і в моїй уяві почали виникати різні приємні видіння: зелені дерева, лани золотавої пшениці, що колихалася на вітрі, хороводи дівчат, кавалькади вершників та інші фантастичні картини. Тепер я розумію, що в усіх тих образах, які пропливали перед моїм внутрішнім зором, було щось спільне – а саме, ідея руху. Жодного разу не привидівся мені нерухомий предмет, такий, як будинок, гора або щось подібне; зате нескінченною процесією проносилися вітряки, кораблі, величезні птахи, повітряні кулі, люди верхи на конях, карети, що мчали з карколомною швидкістю, та всяка всячина, яка перебувала в постійному русі. Коли я очуняв, було, судячи з висоти сонця, близько першої години дня. З величезними труднощами став пригадувати я, де я є і що зі мною діється, і якийсь час мені здавалося, ніби я досі перебуваю в трюмі, поблизу свого ящика, і ніби поруч мене лежить не Паркер, а Тигр.
Коли я остаточно прийшов до тями, віяв помірний бриз, і море було відносно спокійне; лише вряди-годи хвиля мляво перекочувалася через палубу. З моєї лівої руки мотузка сповзла, залишивши криваве садно біля ліктя; права рука цілком затерпла й нижче передпліччя розпухла, натерта мотузкою, яка з’їхала від плеча до ліктя. Друга мотузка, та, якою я обв’язав себе навкруг пояса, завдавала мені нестерпного болю, бо туго натяглася і глибоко вдавилася в живіт. Подивившись на своїх товаришів, я побачив, що Петерс живий, хоча товстий мотуз, обмотаний навколо крижів, здавалося, перетяв його надвоє; коли я заворушився, він зробив кволий жест, показавши на свої пута. Оґастес не подавав жодних ознак життя, скорчившись біля уламків брашпиля. Побачивши, що я ворухнувся, Паркер заговорив і запитав, чи вистачить у мене снаги визволити його від пут – мовляв, якщо я зберуся на силі й допоможу йому розв’язатися, ми, можливо, і врятуємося; якщо ж ні, то загинемо. Я порадив Паркерові набратися мужності і сказав, що спробую допомогти йому. Сунувши руку до кишені штанів, я намацав там свій складаний ножик і після кількох невдалих спроб зумів нарешті відкрити лезо. Потім лівою рукою я примудрився звільнити праву від пут і перерізав ножем мотузку, обмотану навкруг мого тулуба. Спробувавши підвестись, я, проте, виявив, що ноги мене не тримають; не міг я також підняти праву руку чи бодай ворухнути нею. Коли я сказав про це Паркерові, він порадив мені кілька хвилин спокійно полежати, тримаючись лівою рукою за брашпиль, щоб кров знову почала циркулювати. Так я й зробив, і незабаром оніміння стало проходити, і я зміг поворушити однією ногою, потім другою; а трохи згодом став поволі володіти і правою рукою. З великою обережністю поповз я тепер до Паркера, не спинаючись на ноги, і незабаром перетяв усі його пута. Після короткого перепочинку він теж зміг рухати руками й ногами. Далі, не гаючи часу, ми заходилися визволяти Петерса. Мотузка прорвала пояс вовняних штанів, дві сорочки і так глибоко врізалася йому в пах, що як тільки ми її зняли, звідти полилася кров. Одначе Петерсові відразу полегшало, він заговорив і став рухатися з меншими зусиллями, ніж я або Паркер – безперечно, йому допомогло вимушене кровопускання.
Ми майже не надіялися, що Оґастес оклигає, бо він не подавав жодних ознак життя; але, підійшовши до нього, ми з’ясували, що він просто знепритомнів від утрати крові, бо пов’язку, яку ми наклали йому на поранену руку, давно зірвало хвилями; а мотузки, якими він прив’язався до брашпиля, не були настільки натягнуті, щоб заподіяти йому смерть. Визволивши мого друга від пут та від дерев’яних уламків брашпиля, ми перенесли його на сухе місце з навітряного боку, і всі троє заходилися розтирати йому руки й ноги. Через чверть години він опритомнів, але тільки наступного ранку почав нас упізнавати і спромігся заговорити. Поки ми отак звільнялися від своїх пут, зовсім споночіло, почали збиратися хмари, і нас опанував моторошний страх, що знову налетить шторм, і тоді вже ніщо не врятує нас від загибелі – адже ми були вкрай виснажені і змучені. Проте нам пощастило, і всю ніч погода стояла помірна, хвиля спадала, і це вселило нам надію на порятунок. З північного заходу все ще віяв бриз, але було зовсім не холодно. Оґастеса ми обережно прив’язали біля навітряного борту, щоб під час гойданки він не скотився в море, бо ще був дуже кволий і не міг триматися сам. Нам прив’язуватися не було потреби, і ми тільки всілися впритул один до одного біля брашпиля і, тримаючись за уривки такелажу, стали міркувати, як нам вибратися з нашого жахливого становища. Ми відчули велику полегкість, поскидавши з себе свої лахи і викрутивши їх. Одіж швидко висохла, і коли ми знову вдяглися, вона здалася нам теплою, приємною і додала бадьорості. Допомогли ми роздягтися й Оґастесові, самі викрутили його вбрання, і він теж ожив і підбадьорився.
Тепер нас найдужче мучили голод і спрага; ми боялися навіть подумати, що з нами буде без їства й води, і навіть жалкували, що уникнули менш страшної смерті в морській безодні. Правда, ми втішали себе думкою, що нас підбере який-небудь корабель, і закликали один одного мужньо витерпіти випробування, які пошле нам доля.
Нарешті настав ранок чотирнадцятого липня. Погода була ясна й тепла, з північного заходу віяв сталий, але легкий бриз. Море зовсім заспокоїлося, бриг, невідомо з якої причини, трохи вирівнявся, палуба підсохла, і ми могли вільно по ній ходити. Минуло вже понад три доби, відколи ми не їли й не мали в роті жодної краплі води, і конче треба було роздобути що-небудь із припасів. А що бриг був затоплений, то за цю справу ми взялися з невірою в душі, мало сподіваючись на успіх. Насмикавши цвяхів з уламків люка, що вів до кают-компанії, ми позаганяли їх у дві дощечки, які збили хрестом, і в такий спосіб спорудили щось на зразок драги; цю штуку ми спустили на вірьовці через люк у кают-компанію і стали волочити дошки із цвяхами туди-сюди в слабкій надії зачепити що-небудь їстівне або предмет, за допомогою якого ми змогли б роздобути харчі. Цим ділом ми займалися майже весь ранок, проте вивудили лише кілька простирадл, які легко чіплялися за цвяхи. Зрештою, наш прилад був настільки примітивний, що сподіватися на більший успіх і не випадало.
Потім ми перейшли на бак і спробували нашу драгу в кубрику, але також марно і майже впали в розпач, коли Петерс запропонував, щоб ми обв’язали його вірьовкою, і він спробує щастя, пірнувши в кают-компанію. Цю пропозицію ми зустріли з таким захватом, який може спричинити лише відроджена надія. Він негайно роздягся, залишивши на собі одні панталони, а ми дбайливо закріпили в нього на поясі міцну вірьовку, обв’язавши її через плечі, щоб вона не зіскочила. Здійснити те, що задумав Петерс, було важко й дуже небезпечно, адже в самій кают-компанії навряд чи можна було розжитися якоюсь провізією, і нирець мав би, досягши дна, звернути праворуч, подолати під водою відстань у десять-дванадцять футів, проникнути у вузький прохід, який вів до комори, узяти там що-небудь їстівне і повернутися назад – і все на одному вдиху.
Коли ми добре обв’язали Петерса, він спустився по трапу, аж поки вода досягла йому підборіддя, а тоді пірнув уперед головою, намагаючись завернути праворуч, до комори. Перша його спроба виявилася, проте, цілком невдалою. Не минуло й півхвилини, як вірьовка рвучко смикнулася (ми домовилися, що ривком він повідомлятиме нам, коли його витягувати). Ми витягли його нагору вмить, але так необережно, що він добряче вдарився об трап. Повернувся він з порожніми руками, не зумівши проникнути в прохід і до половини, бо всі сили витратив на те, щоб утриматися на глибині, не дозволяючи воді виштовхнути його нагору, до палубного настилу. Вибрався він на поверхню геть знесилений і чверть години мусив відпочивати, перш ніж зважився пірнути знову.
Друга спроба мала ще менший успіх. Він так довго залишався під водою, не подаючи сигналу, що ми стривожилися і витягли його на власний розсуд, причому він мало не захлинувся, бо, за його словами, смикав за вірьовку вже кілька разів, а ми нічого не відчули. Сталося це, мабуть, тому, що вона заплуталася між поручнями в нижній частині трапа. Ці поручні справді так заважали, що ми вирішили зламати їх, перш ніж удатися до нових спроб. Оскільки нам доводилося розраховувати лише на свою фізичну силу, то ми всі спустилися по трапу, і, стоячи по шию у воді, дружно налягли на поручні й повалили їх униз.
Третя спроба, як і перші дві, завершилася нічим, і тоді ми зрозуміли, що нічого не доб’ємося, поки не прилаштуємо вагу, яка утримувала б нирця на підлозі кают-компанії, поки сін провадитиме пошуки. Ми довго не могли знайти нічого такого, що відповідало б нашій меті; але нарешті, на свою превелику радість, натрапили на ланцюг, кільця якого були з’єднані нещільно, і ми легко відокремили від нього необхідний нам уривок. Обмотавши його навколо литки й міцно закріпивши, Петерс учетверте пірнув до кают-компанії й цього разу добрався аж до дверей у комору. Та на його гірке розчарування, двері виявилися замкнені, й він мусив повернутися, навіть не спробувавши їх виламати, бо при крайній напрузі міг пробути під водою щонайбільше хвилину. Тепер наші справи справді виглядали препогано, і ні Оґастес, ні я не змогли втриматися від сліз, коли подумали, які труднощі чатують на нас попереду і як мало залишається надії на порятунок. Але то була лише хвилинна слабкість. Упавши навколішки, ми звернулися з молитвою до Господа, благаючи, щоб Він допоміг нам здолати всі небезпеки, які випали на нашу долю; а коли піднялися, то відчули в душах нову надію і з новою рішучістю стали міркувати, які ще земні засоби можна застосувати для нашого вибавлення.
Незабаром після того сталася подія, яка розбудила в мені такі глибокі переживання, викликала такі суперечливі почуття, – від невтримної радості до моторошного жаху, – які потім мені не довелося спізнати жодного разу, хоча за дев’ять довгих років доля постачила мене безліччю пригод, багатих на дивовижні, а іноді й загадкові та незбагненні події.
Ми лежали на палубі біля трапа, що вів у кают-компанію, й обговорювали можливість проникнути в комору, коли я глянув на Оґастеса, який лежав обличчям до мене, і побачив, що раптом він смертельно зблід, а губи в нього якось по-дивному затремтіли. Стривожений до глибини душі, я запитав у нього, що сталося, але він не відповів, і я вже був подумав, що він несподівано почув себе дуже зле, але в ту саму мить я помітив його палахкотючий погляд, спрямований на щось позаду мене. Я обернув голову, і я ніколи в житті не забуду, яка нестямна радість пронизала кожну клітинку мого єства, коли я побачив великий бриг, що йшов прямо на нас і був уже не далі як милі за дві. Я підхопився на ноги, так ніби в груди мені вдарила куля, і, простерши руки в напрямку корабля, завмер, нерухомий і нездатний промовити бодай слово. Паркер і Петерс були збуджені не менше, хоч і по-різному. Петерс пішов у якийсь божевільний танець, вигукуючи чудернацькі слова впереміш із виттям та прокльонами, а Паркер від радості заплакав, мов мала дитина.
Корабель, який ми помітили, виявився великою бригантиною, збудованою в Голландії, пофарбованою в чорний колір і з якоюсь недоладною позолоченою фігурою на носі. Він, мабуть, добре потерпів від негоди, і шторм, який для нас виявився фатальним, завдав і йому чималої шкоди: фор-стеньгу було зірвано, частину правого фальшборту – теж. Коли ми вперше його побачили, він був, як я вже сказав, на відстані двох миль з навітряного боку і йшов просто на нас. Вітер віяв слабенький, але, на наш превеликий подив, на незнайомому бригові підняли лише фок та грот із летючим клівером – отже, йшов він повільно, а ми нетямилися від нетерпіння. Попри наше збудження, всі ми також помітили, що бриг іде якось по-дивному. Двічі або тричі він настільки відхилявся від курсу, що можна було подумати, на незнайомому кораблі взагалі не помітили “Дельфіна” або, не бачачи на борту людей, вирішили повернути на інший галс і відійти. В таких випадках ми починали кричати й репетувати не своїм голосом, і корабель знову змінював курс і наближався до нас – так повторилося кілька разів і, не бачачи цьому іншого пояснення, ми кінець кінцем вирішили, що стерничий просто п’яний.
Спочатку ми не побачили на борту незнайомого корабля жодної живої душі, та коли він наблизився до нас на чверть милі, ми роздивилися, що там було троє матросів, судячи з одягу – голландців. Двоє лежали на старій парусині на баку, а третій, що, здавалося, роздивлявся нас з неабиякою цікавістю, сперся на правий фальшборт біля самого бушприта. То був високий і кремезний чоловік з дуже темною шкірою. Всією своєю поведінкою він, здавалося, закликав нас трохи потерпіти, приязно, хоч і трохи дивно, кивав нам головою, показуючи два разки сліпучо-білих зубів. Коли судно підійшло зовсім близько, ми побачили, як з його голови впав у море червоний фланелевий кашкет; але він на це не звернув уваги чи звернув дуже мало й далі кивав та всміхався на свій дивний манір. Я описую те, що відбувалося, з усіма подробицями, але описую точно так – це слід узяти до уваги, – як нам воно здавалося.
Бриг тепер наближався до нас повільно, але впевненіше, ніж раніш, – о, я не можу розповідати про це спокійно! Наші серця мало не вискакували з грудей, і ми виливали душу в криках та у хвалі Господу за повний, несподіваний, чудесний порятунок, який от-от мав прийти. І раптом з незнайомого корабля (а він був уже зовсім близько) океанський вітер приніс дивний запах, звідти війнуло неймовірним сопухом, що для нього в цілому світі не знайти назви... Таке годі собі уявити... щось диявольське... задушливе... незбагненне, нестерпне. Задихаючись, я хапнув ротом повітря і, обернувшись до товаришів, побачив, що вони білі, як мармур. Та для запитань чи здогадів часу вже не лишалося – бриг був від нас за півсотні футів і, здавалося, хотів упритул підійти до нашої корми, щоб ми могли перебратися на його палубу, не спускаючи шлюпки. Ми кинулися на корму, але в цю саму мить корабель раптом відхилило від курсу, яким він ішов, румбів на п’ять або шість, і він пройшов повз нас не далі як за двадцять футів, давши нам змогу побачити все, що діялося на його палубі. Поки я житиму, з моєї пам’яті не вивітриться той жах, що опанував мене, коли я все роздивився. Між кормою і камбузом лежало двадцять п’ять або тридцять трупів – серед них і кілька жіночих, – які майже цілком розклалися. В цю мить ми зрозуміли, що на цьому проклятому небом кораблі не лишилося жодної живої людини! І все ж ми не могли втриматися, щоб не заволати, кличучи на допомогу. Атож, ми просили допомоги в мерців! У ті трагічні хвилини ми зверталися до мовчазних і бридких тіней з палким благанням, ми довго й голосно просили їх не кидати нас напризволяще, адже й ми скоро перетворимося на таких, як вони, ми благали їх прийняти нас у своє спорохнявіле товариство! Ми нетямилися від жаху й розпачу, ми втрачали глузд від гіркого розчарування.
І тільки-но з наших горлянок вихопився зойк жаху, як від бушприта незнайомого корабля долинув у відповідь крик, такий схожий на людський, що міг би збити з пантелику навіть людину з найвитонченішим слухом. У цю мить судно знову рвучко відхилилося від курсу, відкривши нам носову частину, й ми відразу збагнули, звідки долинув крик. Ми побачили, що високий кремезний чоловік, як і раніше, стоїть, схилившись на фальшборт, що він і досі киває головою, але його обличчя тепер не було видно. Його руки звісилися через поручень, і долоні були вивернуті назовні. Коліна впиралися в туго натягнуту між шпором бушприта і кат-балкою товсту линву. На спині в нього, там, де було видерто клапоть сорочки й тіло оголилося, сиділа величезна чайка; глибоко вгородивши пазурі в мертву плоть, вона жадібно довбала її дзьобом і поглинала шматки. Її біле пір’я було забризкане кров’ю. Коли бриг ще раз відхилився від курсу, наблизивши до нас ніс, чайка, мовби через силу, підняла закривавлену голову, якийсь час дивилася на нас ніби в отупінні, потім ліниво відірвалася від тіла, на якому бенкетувала, й пролетіла просто над нашою палубою, ширяючи в небі зі шматком кров’янисто-брунатної маси в дзьобі. Зрештою цей бридкий кусень із глухим ударом ляпнувся під самі ноги Паркерові. Нехай мені Бог простить, але саме в ту мить у мене вперше промайнула одна думка, – втім, краще я змовчу про неї, – і я, мов зачарований, ступив крок до кривавої калюжки. Піднявши голову, я зустрів напружений і промовистий погляд Оґастеса, який негайно повернув мені самовладання. Я швидко кинувся вперед і, затремтівши від огиди, викинув бридкий кавалок у море.
Отже, дзьобаючи мертве тіло, що повисло на канаті, хижий птах розгойдував його – цей рух і навіяв враження, що перед нами жива людина. Коли чайка звільнила тіло від своєї ваги, воно розігнулося і трохи повернулося, відкривши нам обличчя мерця. Ніде й ніколи не бачив я нічого жахливішого! Замість очей зяяли чорні провалини, плоть навколо рота зогнила, повністю оголивши зуби. Так ось вона, та усмішка, що вселила нам радісну надію! Так ось... а втім, утримаюся від дальших висновків.
Незнайомий корабель, як я вже сказав, пройшов мало не впритул до нашої корми і повільно, але впевнено рушив за вітром. З ним та з його страшною командою відходили всі наші світлі надії на порятунок. Судно проминало нас дуже повільно, і, мабуть, ми зуміли б у якийсь спосіб перебратися до нього на борт, якби несподіване гірке розчарування та приголомшливе відкриття не паралізували нашу волю і нашу здатність діяти. Ми все бачили, все відчували, але не могли ні думати, ні ворушитися, аж поки – гай-гай! – було вже пізно. Наскільки затьмарився наш розум після цієї пригоди, можна судити з того, що хтось серйозно запропонував пуститися навздогін за кораблем плавом, коли той уже зникав за обрієм.
Відтоді я не раз марно намагався знайти ключ до страшної таємниці, яка огортала долю незнайомого брига. Конструкція корабля та його вигляд, як я вже згадував, навели нас на думку, що то було голландське торговельне судно; про те саме свідчив і одяг команди. Ми легко прочитали б назву на борту й помітили б якісь характерні ознаки, що могли б прояснити для нас таємницю невідомої катастрофи, але ми були такі збуджені, що пустили все це повз увагу. З шафранового кольору шкіри на трупах, які не зовсім розклалися, ми виснували, що команда загинула від жовтої пропасниці або іншої не менш страшної пошесті. Якщо причина в цьому (а іншої я собі не уявляю), то слід відзначити ще одне: судячи з положення трупів, смерть заскочила їх зненацька, причому всіх водночас, тобто все відбулося зовсім не так, як буває навіть за найжахливіших епідемій, які відомі людству. Можливо, причиною нещастя стала отрута, яка випадково потрапила в їхні харчові припаси, або вони всі попоїли якогось невідомого різновиду отруйної риби, чи морської тварини, чи птаха, – а втім, марно будувати здогади та припущення в тій царині, де все огорнуте і назавжди лишиться огорнутим жаскою, незбагненною таємницею.
Решту дня ми перебули в тупому заціпенінні, дивлячись навздогін бригові, що віддалявся і віддалявся, аж поки темрява, сховавши його від наших очей, повернула нас до реальності. Нас знову почали мучити голод і спрага, заглушивши інші турботи та міркування. До ранку, проте, годі було щось удіяти, і, якомога надійніше прив’язавшись, ми спробували бодай трохи подрімати. Попри всі сподівання, мені це вдалося, і я проспав до світанку, коли мої товариші, яким пощастило менше, розбудили мене, щоб поновити спроби добути харчів із трюму або з комори.
Стояв мертвий штиль, поверхня моря була зовсім гладенька, погода тепла і сонячна. Брига не було видно. Почали ми з того, що не без мороки відірвали ще один уривок від ланцюга й обидва прикріпили Петерсові до ніг. Він знову хотів добратися до дверей комори, маючи надію, що зможе їх виламати, якщо в нього вистачить на це часу, а він тепер розраховував дістатися туди значно швидше, оскільки вага на ногах була більша, та й судно не гойдало, як раніш.
Він і справді дістався до дверей дуже швидко, зірвав з ноги один ланцюг і з його допомогою спробував вибити двері, але марно – рама виявилася набагато міцнішою, аніж він гадав. Тривале перебування під водою геть виснажило Петерса, і треба було, щоб замість нього тепер пірнув хтось із нас. Паркер зголосився перший, але, пірнувши тричі, не зумів навіть дістатися до дверей. Оґастесові через поранену руку взагалі не було сенсу пірнати, бо він не зміг би виламати двері, навіть якби до них добрався, а отже, настала моя черга послужити для загального добра.
Петерс загубив один з ланцюгів десь біля входу до кают-компанії, і, пірнувши, я виявив, що мене виштовхує вгору через недостатню вагу. Тому я вирішив, що на перший раз лише дістану з води ланцюг. Шарячи по підлозі, я натрапив на твердий предмет і схопив його, не маючи часу з’ясувати, що то є, бо вже пора було виринати. Моєю здобиччю виявилася пляшка, і можна уявити собі нашу радість, коли ми побачили, що це пляшка портвейну. Подякувавши Богові за приємний і своєчасний дар, ми за допомогою мого складаного ножика негайно витягли корок і, зробивши кожен по ковточку, відчули неймовірну полегкість: вино зігріло нас, підбадьорило і додало нам сили. Потім ми дбайливо закоркували пляшку, обв’язали її носовичком і підвісили так, щоб за жодних обставин вона не могла розбитися.
Трохи відпочивши після щасливої знахідки, я знову пірнув і відразу натрапив на ланцюг, з яким і піднявся нагору. Прив’язавши ланцюг до ноги, я пірнув утретє й переконався, що жодними зусиллями двері під водою не відчинити. На палубу я вибрався геть зневірений.
Здавалося, нашим надіям настав кінець, і з виразу облич товаришів я побачив, що вони вирішили байдуже ждати загибелі. Мабуть, усе-таки вони сп’яніли від випитого вина, чого мені пощастило уникнути завдяки тому, що я відразу пірнув у воду. Говорили вони не до ладу і мололи щось несосвітенне. Кілька разів Петерс запитав у мене щось про Нантакет. Я добре пам’ятаю, що Оґастес підійшов до мене і з найсерйознішим виразом попросив гребінця – мовляв, у волосся йому набилося повно риб’ячої луски, і він хоче вичесати її, перед тим як зійти на берег. На Паркера вино подіяло начебто менше, і він став умовляти мене, щоб я знову пірнув у кают-компанію і дістав, що трапиться під руку. Я погодився, пірнув і, пробувши під водою рівно хвилину, видобув на поверхню невеличку шкіряну валізку, яка належала капітанові Барнарду. Ми негайно її відкрили, плекаючи слабку надію знайти що-небудь їстівне. Одначе там були лише коробка з бритвами і дві лляні сорочки. Я знову пірнув і повернувся з порожніми руками. Коли моя голова з’явилася на поверхні, я почув брязкіт і, піднявшись на палубу, побачив, що мої невдячні супутники скористалися з моєї відсутності й допили вино, причому розбили пляшку, бо надто поспішали крадькома повісити її на місце, поки я не випірнув з води. Я дорікнув їм за безсердечність, і Оґастес розплакався. Двоє інших сміялися, намагаючись перевести все на жарт, але при цьому їхні обличчя так жахливо кривилися, що не доведи Господи мені знову стати коли-небудь свідком таких веселощів. Було очевидно, що випите на порожній шлунок вино негайно проявило свою згубну дію – усі троє були смертельно п’яні. Мені насилу пощастило вмовити їх лягти, і незабаром вони поринули в тяжкий сон, супроводжуваний жахливим хропінням.
Тепер, можна сказати, я залишився на кораблі сам-один і віддався похмурим і безрадісним роздумам. Я не бачив для нас іншого виходу, як повільна смерть від голоду або, в кращому випадку, загибель у морській безодні під час першого шторму, з яким ми зустрінемося, бо нам, виснаженим і змученим, боротися зі стихією буде не до снаги.
Голод мов пазурями роздирав мені шлунок, і я не міг далі терпіти ці муки, я відчував, що здатний на що завгодно, аби вгамувати їх. Ножиком я відрізав трохи шкіри від валізи і спробував з’їсти, але не зміг проковтнути жодного шматочка, хоча начебто відчув полегкість, пережовуючи невеличкі клаптики, а потім випльовуючи. Надвечір мої супутники пробудилися один за одним, усі в стані жаскої пригніченості та кволості, спричиненої алкоголем, випари якого вже, правда, розвіялися. Їх тіпало, немов у лихоманці, й вони жалібними голосами просили пити. Їхній стан мене страшенно засмутив, і водночас я зрадів, що завдяки щасливому збігу обставин не випив зайвого і тепер так не мучуся. Одначе своєю поведінкою вони неабияк мене стривожили; адже було очевидно, що поки їм не стане краще, вони не зможуть допомагати мені в зусиллях, спрямованих на полегшення нашого становища. Я аж ніяк не відмовився від думки знайти що-небудь їстівне в кают-компанії, але не міг зважитися на нову спробу, поки хтось із них не очуняє настільки, щоб бути здатним тримати кінець вірьовки, коли я пірну. Мені здалося, що Паркер трохи більше володіє собою, ніж інші, і я вдався до всіх можливих заходів, аби його розворушити. Подумавши, що купання в морській воді може справити благодійний ефект, я обв’язав Паркера мотузкою, відвів до трапа (весь цей час він лишався цілком пасивним), штовхнув його у воду й відразу витяг. Я мав право привітати себе з результатами цього експерименту, бо Паркер умить ожив, підбадьорився й, вибравшись на палубу, цілком усвідомлено запитав, навіщо я з ним таке втяв. Я пояснив йому, в чому річ, і він щиро мені подякував, сказавши, що після купання почуває себе значно ліпше, а потім ми з ним обговорили, як нам бути далі й вирішили застосувати такий самий метод і до Оґастеса з Петерсом, після чого вони відразу прийшли до тями. На думку про раптове занурення у воду наштовхнула мене прочитана колись медична книжка, в якій говорилося, що в тих випадках, коли хворий страждає на mania a potu, дуже допомагає водяний душ.
Упевнившись, що тепер я можу довірити своїм супутникам тримати кінець вірьовки, я пірнув ще три або чотири рази в кают-компанію, хоча вже геть споночіло, з півночі накочувалася слабка, але довга хвиля, і судно почало гойдати. На дні кают-компанії мені пощастило знайти два ножі у футлярах, порожній глек на три галони і ковдру, але нічого їстівного. Витягши на поверхню ці предмети, я знову подався на пошуки і пірнав, аж поки геть знесилився, але нічого більше не знайшов. Уночі по черзі спускалися під воду Паркер та Петерс але їхні пошуки теж ні до чого не призвели, і тоді ми облишили ці спроби, остаточно зневірившись і вирішивши, що тільки марнуємо сили.
Важко собі уявити, в яких тілесних та душевних муках перебули ми решту ночі. Настав і ранок шістнадцятого липня, і ми почали жадібно оглядати обрій – але дарма! Море було гладеньке, тільки з півночі, як і вчора, котилася довга хвиля. Вже шостий день ми жили без їжі й без води, якщо не рахувати випитої пляшки портвейну, і було очевидно, що коли ми нічого не роздобудемо, то протягнемо дуже мало. Ні раніше, ні згодом не бачив я таких виснажених людей, якими видалися мені в той день Оґастес і Петерс. Якби в їхньому теперішньому стані я зустрівся з ними на суходолі, мені б і на думку не спало, що я цих людей знаю. Вони цілком перемінилися на обличчі, і я не міг повірити, що саме з ними я був лише кілька днів назад. Паркер, хоч і схуд неймовірно і так ослаб, що не підіймав з грудей голови, виглядав краще, аніж ті двоє. Він терпів страждання з великим смиренням, не нарікаючи і намагаючись підбадьорити інших, як тільки міг. Щодо мене, то, незважаючи на мою тендітну статуру й на те, що на початку подорожі я мало не вмер від спраги й задухи в трюмі, я мучився не так, як інші, менше схуд, аніж вони, а головне, в дивовижній мірі зберіг ясність думки, тоді як мої товариші перебували в своєрідній розумовій прострації і, здавалося, здитиніли, по-ідіотському посміхалися й верзли казна-що. Правда, вряди-годи вони нібито приходили до тями й починали усвідомлювати, що з ними відбувається, і тоді жваво підхоплювалися на ноги і протягом короткого часу говорили цілком розумні речі, але їхні слова були сповнені гнітючої безнадії. Хоча, можливо, мої товариші думали про мій стан те саме, що я думав про їхній, не виключено, що і я був без вини винний у тих самих екстравагантних витівках, що й вони, що і я тимчасово западав у нестяму, – ніхто й ніколи про це не довідається.
Пополудні Паркер несподівано заявив, що бачить землю ліворуч по борту, і я насилу зміг його втримати, бо він хотів стрибнути в море й пливти туди. Петерс та Оґастес майже не звернули уваги на його балачку, обидва занурені в похмуре заціпеніння. Я довго вдивлявся туди, куди показував Паркер, але нічого схожого на берег не помітив – власне, я надто добре знав, як далеко ми відійшли від суходолу, щоб плекати подібні ілюзії. Мені, одначе, довелося довго переконувати Паркера, що він помилився. Він заридав, він похлинався слізьми, він плакав, мов дитина; ридання та схлипування тривали години зо три, поки він украй знесилився й заснув.
Петерс та Оґастес марно намагалися проковтнути клаптики шкіри. Я порадив їм жувати шкіру й випльовувати, але в них не було сили навіть сплюнути. Щодо мене, то час від часу я жував шкіру і відчував певну полегкість; тепер мене найдужче мучила спрага, і я тільки тому не напився морської води, що знав, які жахливі муки випадають на долю тих, хто, опинившись у нашому становищі, вдається до подібного засобу.
Так тягнувся цей день, коли раптом на сході, ліворуч від нас, я побачив вітрило. Якийсь великий корабель ішов майже перпендикулярно до нашого курсу на відстані дванадцяти-п’ятнадцяти миль. Ніхто з моїх товаришів його не побачив, і я вирішив поки що мовчати, аби знову нам не зневіритися в своїх надіях. Але судно наближалося, вітер наповнював його вітрила, і я виразно бачив, що воно прямує до нас. Більше я не міг стримуватися і показав на корабель товаришам по нещастю. Вони вмить попідхоплювалися на ноги, виражаючи свою радість у досить-таки чудернацький спосіб: вони плакали, по-дурному реготали, стрибали, тупотіли ногами по палубі, рвали на собі волосся, молилися й лаялися по черзі. Їхній буйний захват вплинув і на мене, я теж нарешті повірив у скорий порятунок, тому й мене опанувало їхнє божевілля, тому й мене переповнював екстаз щастя та почуття вдячності, і я впав на палубу, і я почав качатися по ній, плескаючи в долоні, горлаючи та витинаючи всілякі штуки, коли зненацька отямився і вдруге спізнав усю глибину людського горя й розпачу, побачивши, що невідоме судно вже повернулося до нас кормою і повним ходом іде в протилежному від нас напрямку.
Потім мені ще довго довелося переконувати бідолашних товаришів, що доля й справді знову від нас відвернулася. Вони лише тупо дивилися на мене й усім своїм виглядом показували, що не бажають слухати мою брехню. Особливо стривожила мене поведінка Оґастеса. Він пускав повз вуха всі мої слова, він запевняв, що невідомий корабель швидко наближається, і вже наготувався перейти на його палубу. Якісь морські водорості біля нашого борту видалися йому шлюпкою з того судна, і він хотів стрибнути в неї, а коли я силоміць утримав його на палубі, він гірко й тужно заридав.
Майже змирившись з утратою останньої надії, ми довго проводжали невідомий корабель поглядами, аж поки втратили його з виду, бо повіяв легкий бриз, і обрій заволокло імлою. Коли він зник за видноколом, Паркер раптом обернувся до мене з таким дивним виразом на обличчі, що я затремтів. У його погляді була рішучість, якої я раніше в ньому не помічав, і він ще не встиг розтулити рота, як я серцем збагнув, що він скаже. А сказав він лише кілька слів: аби інші могли вижити, один з нас мусить померти.
Я вже не раз замислювався над тим, що скоро ми дійдемо до цієї останньої жахливої крайності, і подумки постановив прийняти смерть у будь-якій формі й за будь-яких обставин, але не погоджуватися на такий вихід. І моєї рішучості анітрохи не послаблював голод, який мучив мене нестерпно. Ні Петерс, ні Оґастес не почули пропозиції Паркера. Тому я відразу відвів його вбік, подумки попросивши Бога надати мені силу переконати його відмовитися від свого страхітливого наміру; я став благати в ім’я всього святого, я наводив безліч аргументів, яких вимагали практичні обставини, я умовляв його, щоб він викинув з голови цю думку і нічого не казав двом іншим нашим товаришам.
Паркер вислухав мене, не висунувши жодного заперечення, і я вже почав надіятися, що мої слова дійшли до його душі. Та коли я замовк, він заявив, що все мною сказане – справедливе і що вдатися до такого засобу означає зробити найтрагічніший вибір, який тільки може постати перед людиною, але що він терпів стільки, скільки здатне витримати живе створіння, і що нема ніякої потреби гинути всім, коли смерть одного, можливо і навіть дуже ймовірно, врятує решту, і дарма я намагаюся його умовити, він однаково не відступиться, бо остаточно зважився ще до появи невідомого корабля, і тільки вітрила на обрії змусили його стриматися й поки що не повідомляти про свій намір.
Тоді я став просити його відкласти здійснення цього задуму бодай на один день, якщо вже він не хоче відмовитися від нього зовсім, і зачекати, чи все-таки не прийде нам на порятунок яке-небудь судно, я знову вдався до всіх можливих доводів, які тільки спадали мені на думку і які – так мені здавалося – могли вплинути на його грубу натуру. У відповідь Паркер заявив, що й так не озивався до найостаннішого моменту, що без їжі він не протягне й години, а тому завтра буде запізно – принаймні для нього.
Бачачи, що він не піддається лагідним умовлянням, я змінив поведінку й тон. Йому, мовляв, має бути відомо, що я легше за інших витримав усі випробування, й отже, я почуваю себе куди краще, ніж він, чи то Петерс, або Оґастес, і, коротко кажучи, я просто можу вдатися до сили, аби вчинити по-своєму, і викину його за борт, якщо він надумає розповісти нашим товаришам про свій кровожерливий, людоїдський план. Тоді Паркер схопив мене за горло й, діставши ніж, кілька разів спробував штрикнути мене в живіт, але був надто кволий, і спроба вбивства йому не вдалася. Не на жарт розлютившись, я тим часом відтіснив його до борту й уже хотів скинути в море. Від негайної загибелі його врятувало лише втручання Петерса, який, підійшовши, розборонив нас і запитав, у чім причина сварки. Перш ніж я встиг йому перешкодити, Паркер усе пояснив.
Його слова призвели до ще жахливіших наслідків, ніж я сподівався. І Оґастес, і Петерс нишком уже давно плекали ту саму диявольську думку, яку чисто випадково першим висловив уголос Паркер, і тепер вони стали на його бік, наполягаючи на негайному здійсненні кривавого задуму. Отже, дарма я сподівався, що принаймні в одного з них вистачить сили духу виступити проти такого жахіття, і тоді, маючи спільника, я з його допомогою, поза всяким сумнівом, не допустив би до кровопролиття. Мої надії не справдилися, і тепер я мусив подбати про власну безпеку, оскільки мої товариші знавісніли від спраги й голоду, і якби я й далі чинив опір, вони могли б позбавити мене за це права брати участь на рівних у трагедії, яка наближалася невідворотно.
Я сказав, що пристаю на їхню пропозицію і прошу тільки зачекати ще годину, нехай розвіється туман, який нас огортає, і, може, ми знову побачимо вчорашній корабель. Мені довелося довго їх умовляти, поки вони погодилися відкласти справу на цей короткий час. Незабаром повіяв бриз, туман – як я й думав – розвіявся менше ніж за годину, але обрій був чистий, і ми наготувалися кидати жереб.
З великою нехіттю зупиняюся я на драмі, яка відбулася потім. Багато довелося мені пережити згодом, але ця драма, у всіх її найменших подробицях, ніколи не зітреться у мене з пам’яті і гіркий спогад про неї до кінця моїх днів затьмарюватиме кожну хвилину мого існування. Нехай читач не нарікає, якщо я викладу цю частину оповіді дуже коротко – настільки, наскільки дозволять описувані події. Щоб розіграти фатальну лотерею, яка мала вирішити долю кожного з нас, ми не могли придумати нічого іншого, як тягти жереб. Отож ми вистругали чотири тоненькі скалочки, і було вирішено, що їх триматиму я. Я відійшов на один кінець судна, а мої безталанні товариші мовчки всілися на другому, повернувшись до мене спинами. Найпекельніші муки під час цієї драми я пережив тоді, коли почав складати скалочки в рядок. Хоч би в які обставини потрапила людина, вона скрізь і всюди палко прагне зберегти життя, і це бажання тим бурхливіше, чим тонша ниточка, яка пов’язує її із земним існуванням. Але тепер, коли потаємна, чітко означена й грізна справа, яку я робив (така несхожа на боротьбу зі штормом чи з нестерпними муками голоду), дала мені змогу подумати про те, як уникнути найстрашнішої зі смертей, смерті задля людожерської мети, самовладання, завдяки якому я так довго тримався, відлетіло, мов пір’їнки за вітром, і я почув себе безпорадною жертвою огидного, неподоланного жаху. Спочатку я не знайшов у собі навіть сили обламати й скласти скалочки – мої пальці не слухалися мене, а коліна в мене так тремтіли, аж боляче стукалися одне об одне. Подумки я перебрав безліч способів – один безглуздіший за інший, – як уникнути участі в кривавому розиграші. Я хотів упасти перед товаришами навколішки і благати, щоб звільнили мене від жорстокого обов’язку, хотів кинутися на них і вбити когось одного, зробивши жеребкування непотрібним – одне слово, я думав про все що завгодно, тільки не про справу, яку мені доручили. З цього тривалого запаморочення мене пробудив голос Паркера, який зажадав, щоб я поклав край їхньому болісному чеканню. Але й тоді я все ніяк не міг примусити себе розкласти скалочки, а й далі думав, якою хитрістю спонукати котрогось зі своїх товаришів по нещастю витягти найкоротший жереб, бо між нами було погоджено, що задля порятунку інших помре той, хто висмикне в мене з руки найкоротшу скалочку. Якщо хтось захоче звинуватити мене в жорстокості, хай спершу опиниться в моєму становищі.
Далі баритися було неможливо, і хоча серце в мене мало не вискакувало з грудей, я рушив на бак, де мене чекали мої супутники. Я простяг руку, і Петерс, не вагаючись, потяг свій жереб. Смерть його обминула – він висмикнув не найкоротшу скалочку. А мої шанси вижити зменшилися на один. Зібравши всю свою мужність, я повернувся до Оґастеса. Він теж відразу потяг свій жереб, і йому теж пощастило. Тепер імовірність того, що я житиму, зменшилася до п’ятдесяти відсотків. У цю мить мене заполонила просто-таки звіряча лють, і я відчув до бідолахи Паркера, до свого товариша по нещастю, глуху сатанинську ненависть. Але це почуття швидко розвіялось, і, весь тремтячи й заплющивши очі, я простяг йому дві скалочки, які в мене лишалися. Минуло не менш як п’ять хвилин, перше ніж він набрався рішучості потягти свій жереб, п’ять хвилин болісної напруженої невідомості, які я простояв із заплющеними очима. Аж ось одну зі скалочок рвучко висмикнули з моєї руки. Жереб було кинуто, але я ще не знав, у чию користь він випав: за мене чи проти мене. Всі мовчали, а я не наважувався глянути на скалочку, яка лишилася у мене в руці. Нарешті Петерс узяв мене за руку, я примусив себе розплющити очі і з виразу Паркерового обличчя побачив, що смертний вирок ухвалено йому, а я житиму. Хапнувши ротом повітря, я впав непритомний на палубу.
Коли я прийшов до тями, то побачив розв’язку трагедії – смерть спостигла того, хто її й накликав. Паркер опору не чинив; Петерс ударив його ножем у спину, й він упав мертвий. Не стану розповідати про кривавий бенкет, який відбувся зразу по тому. Такі речі можна лише уявити, але жодні слова не донесуть до свідомості витончений жах їхньої реальності. Скажу лише, що насамперед ми втамували кров’ю забитого пекельну спрагу, а потім з обопільної згоди відрубали в нього голову, руки та ноги і разом з нутрощами викинули в океан, а решту їли по шматочку протягом наступних чотирьох днів, яких я ніколи не зможу забути, – сімнадцятого, вісімнадцятого, дев’ятнадцятого і двадцятого липня.