— Н-ні, звісно… Слухай, ти впевнений, що це не містифікація?
— Упевнений. На жаль, упевнений.
— Чому ж — на жаль? — здивувався Олексій Т.
— А тому, любий друже, що я не літератор, а слідчий прокуратури, і я не люблю в житті нерозв’язних задачок.
Приятелі помовчали. За вікном зробилося зовсім ясно, небо очистилося над будинком навпроти і стало блідо-блакитним. І тихо було, тихо виразною тишею червневої білої ночі.
— Гаразд, — сказав Олексій Т. — Ти свого добився. Ти мене вразив. Можеш бути задоволений. Тепер, якщо дозволиш, по порядку. Можна питання?
— Будь добрий, — сказав слідчий міської прокуратури Варахасій Щ. — Будь-які. Навіть такі, на які мені не відповісти.
Неозброєним поглядом було видно, що він задоволений. Олексій Т. зібрався з думками.
— Так, — вимовив він. — По-перше. Хто такий цей Микита Воронцов? Чи ні, розкажи спочатку, як цей зошит потрапив у прокуратуру. Так буде цікавіше.
— Гаразд, — погодився Варахасій і розповів.
Пізно ввечері восьмого червня минулого року на проспекті Грановського сталося вбивство. Свідки, пенсіонерка ім’ярек і літній артист ім’ярек же, що прогулювали собак неподалік, описали цю подію так. На тротуарі під вікнами одної з шістнадцятиповерхових громадин п’ять дорослих молодих людей возилися з мотоциклом. Мотоцикл ревів жахливо, і вже у вікна стали висовуватися та обурено кричати напівголі громадяни й громадянки, і вже свідки, за їх словами, зовсім зібралися було підійти до цих молодих людей і покартати їх за порушення тиші й спокою, як раптом до мотоциклетної компанії підійшов звідкись літній чоловік у білому полотняному костюмі та з тростиною і щось сказав. Напевно, з приводу шуму, який робила компанія. Зараз же всі п’ять дорослих молодих людей загрозливо зімкнулися навколо літньої людини. Як там у них ішло з’ясування відносин — свідки не чули, гуркіт мотоцикла все заглушав. Вони побачили тільки, як літній чоловік упер тростину в груди одного з молодих людей, що особливо напирав на нього, послідував обмін нечутними репліками, після чого літній чоловік опустив тростину, а молодик розвернувся й з великою силою штовхнув його кулаком в обличчя. Тут, як навмисно, мотоцикл замовк. Перекинутий поштовхом літній чоловік прямо, як палиця, впав навзнак, і в тиші, що настала, було виразно чутно, як його голова з тріском ударилася об край тротуару. На цьому, власне, усе й закінчилося. Дорослі мерзотники постояли з півхвилини в нерішучості, а потім, переконавшись, що жертва їхня не рухається, без жодного слова кинулися врізнобіч, за винятком одного, який забарився біля злощасного мотоцикла. Через хвилину скажено терзаний мотоцикл завівся, і той, що залишився теж помчав геть. Тільки свідки, що тоді остовпіли від несподіванки й жаху, водночас підбігли до літнього чоловіка. Він лежав на асфальті витягнувшись, розкинувши руки, з широко розплющеними очима. Він був мертвий. І тільки тоді підсліпувата пенсіонерка впізнала в убитому сусіда по під’їзду, що жив у двокімнатній квартирі на шістнадцятому поверсі.
— Це був… він? — напівствердно вимовив Олексій Т., постукавши пальцями по щоденнику.
— Так, це й був Микита Сергійович Воронцов, — сказав Варахасій. — Цікава подробиця, курйоз, якщо хочеш. Свідчиця показала, що її собака, королівський пудель Кінґ, за кілька хвилин до події скиглив і рвався на поводку, тягнув хазяйку до місця майбутньої трагедії. А свідок, навпаки, згадав, що його собака, безпородний дворняга Агат, так само тягнув хазяїна геть. Але це, звичайно, справи не стосується.
— Мерзотники, — промовив прагнучий відплати Олексій Т. — Але їх хоч упіймали?
— В ту ж ніч, — охоче відповів Варахасій. — І вони тут же розкололися. Все-таки не закоренілі злочинці, а так, погано виховані телепні… Можливо, тебе ще щось цікавить?
— Пробач, будь ласка, — спохопився Олексій Т. — Продовжуй.
— Ну, ось, — продовжував Варахасій. — Справу цю дали мені, я тоді ще працював в тому районі…
Справа представлялася ясною, як скельце. Свідчення свідків і смертельно переляканих дружків обвинуваченого повністю співпадали зі свідченнями самого звинувачуваного, що розмазував величезним кулаком соплі й сльози по перекошеній від горя й жаху неголеній морді. Необережне вбивство, стаття 106 КК РРФСР, до трьох років таборів або до двох років виправробіт. Залишалося виконати деякі формальності.
Оскільки вбитий жив один, Варахасій, як годиться, передусім оглянув його квартиру на предмет опису речей, обстави та іншого. При огляді, між іншим, виявилося дещо, що вбитому явно не належить: у передпокої — жіночі черевички і капці тридцять четвертого розміру; у ванні — кокетливий жіночий халатик на гачку, духи, лосьйони та різний жіночий мотлох на піддзеркальній полиці; у спальні — пара жіночих нічних сорочок. Але найважливіше — в одній із замкнутих на ключ шухляд письмового столу, похований під пластами посвідчень, дипломів, свідчень, орденських книжок та інших важливих документів, виявився ось цей самий щоденник в наглухо заклеєному конверті зі щільного паперу. Там же, біля столу, Варахасій нашвидку проглянув, а потім двічі уважно прочитав вміст цього зошита, що тхнув пліснявою, знову вклав його в конверт і засунув собі в портфель.
Він опечатав квартиру й повернувся до себе в районну прокуратуру. На столі у нього вже лежав висновок медекспертизи. Варахасій прочитав і охнув. Ясна, як скельце, справа скаламутилася. Впавши від сильного поштовху в обличчя, Микита Сергійович Воронцов дійсно вдарився потилицею об край тротуару та проломив собі череп, і це справді могло послужити причиною миттєвої смерті, коли б не одна обставина. А саме: навіть поштовх в обличчя (у праву вилицю, дорослий телепень був лівшею), не кажучи вже про удар головою об бетонну закраїну, мав місце принаймні через п’ять-шість секунд після настання клінічної смерті Воронцова. Дорослий телепень ударив уже мертвого.
— Як же так? — уражено промовив Олексій Т. — Якщо я правильно тебе зрозумів, Воронцов же стояв…
— Ну й що з того, що стояв? Помер, але не встиг упасти. Чи не таке ще буває! Не в цьому річ…
— А чому він помер?
— Не пам’ятаю, — нетерпляче сказав Варахасій. — У висновку було сказано, але я вже забув… Щось подібне до гострої сердечної спазми. Не в цьому річ, я тобі кажу.
— Так-так, пробач. Продовжуй, будь ласка.
— Продовжую. Ти уявляєш собі мій стан?
— Дуже навіть уявляю. Одна справа — якщо чоловіка збили з ніг, він упав і забився. І зовсім інша справа — якщо вдарили мерця. Теж, звичайно, негарно, але чи є такий злочин? Так?
Варахасій реготнув.
— Приблизно, — сказав він. — Коротше кажучи, мене чекала найнецікавіша і найнудніша писанина. За неї я й узявся, не втрачаючи ні секунди дорогоцінного часу. І ось, коли я дійшов до кругленького такого періоду… м-м… «Зіставляючи свідчення свідків та висновок медекспертизи, можна досить упевнено стверджувати, що клінічна смерть настала о 23 годині 15 хвилин…»
— Стривай-стривай! — скрикнув Олексій Т. і схопив із столу зошит. — Коли, ти кажеш, це сталося?
— Восьмого червня минулого року, одна тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року, — відповів, посміхаючись, Варахасій.
Олексій Т. відшукав у зошиті потрібну сторінку й прочитав уголос здавленим голосом:
— «Я помру восьмого червня тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року о двадцять третій годині п’ятнадцять хвилин за московським часом».
— Ось і я тоді так само схопився за цей самий зошит, — сказав Варахасій. — Цікаво, правда?
— Ще б пак! Ну а далі що?
— Далі… Що ж, я — служака добрий, у мене від начальника секретів немає. Показав я цей зошит на пробу прокуророві. Усе було, як я й чекав: «Підробка, божевільний, випадковий збіг, не мороч мені голову, що в тебе справ інших немає»? І я вирішив спробувати розмотати цю загадку на свій страх і ризик. Приватним, так би мовити, способом, але з сугубим використанням службового стану.
— Правильно! — захоплено видихнув Олексій Т.
— Правильно чи неправильно — не знаю. Але було, було в мене таке відчуття, немов би відкривається справа ця в таку безодню, куди ще жодне людське око не заглядало. А почав я, сам розумієш, із біографії покійного.
Микита Сергійович Воронцов народився в Москві тисяча дев’ятсот двадцять третього року. Батьки його померли, коли йому були три роки, і він залишився на руках у старшої сестри (по першому шлюбі батька) Серафими, якій сповнилося тоді двадцять років, робітниці заводу «Серп і молот» (колишній завод Гужона). І добра, напевне, дівчина була ця Серафима: хоча трирічний хлопчак здорово ускладнював її життя, вона його не збула в притулок, а віддала в ясла, а потім, коли підріс, у гуртожиток при заводі.
Рік потому Серафима вийшла заміж за Федора Кривоносова, що працював в одному з нею цеху, а через ще три роки у них народилася дочка Світлана. Судячи з усього, Микита племінницю любив, і з Федором у нього теж були відмінні стосунки.
Сімейство займало дві кімнати у величезному цегляному будинку на Андроніївській, в комунальній квартирі неймовірних, як на наш час, розмірів. Там досі ще проживають двоє людей похилого віку, які пам’ятають і Серафиму з Федором, і Микиту, і Світлану, проте з’ясувати в них про Микиту щось визначене не вдалося: занадто все перемішалося в їх бідній пам’яті за минулі бурхливі роки.
У сороковому році Микита закінчив десятирічку, але хоча вчився прекрасно і ледве не натягнув на «золотий атестат», вчитися далі не побажав, а поступив він на славний завод «Серп і молот», під керівництво Феді, який на той час зробився вже майстром.
Тут і війна вибухнула.
Микита відразу ж пішов добровольцем. Воював він, мабуть, прекрасно, себе не жалів: два поранення, контузія, орден Слави, три Червоні Зірки, дві медалі «За відвагу». Кінчив війну в Мукдені…