— А самі ви як думаєте, Віро Хомівно? Адже я його живого в очі не бачив, а ви з ним як-небудь майже два десятки років пліч-о-пліч в одній установі, напевно спілкувалися, розмовляли. У вас яке склалося враження?
— Не знаю навіть, що сказати… Сказати правду, ми більше й не спілкувалися ніколи. Хіба що по роботі. А так зустрінемося в коридорі або у буфеті — «добридень», «привіт», — тільки й усього. Хоча, звичайно… Дійсно, два десятки років пройшли, чого тільки не сталося за цей час! Багато що забулося, а я його на тій вечірці як зараз бачу.
— І він відтоді так жодного разу з вами і не заговорив?
— Жодного разу. Напевно, відчував…
— Що?
— Та ж боялася я його, товаришу слідчий! Як чуми боялася. Як діти хоху бояться. Коли Валька розповіла мені, що зійшлася з ним, я тиждень тряслася від горя і страху. Зараз смішно згадати, але рвалася навіть заявити в партком, в міліцію, ще бозна-куди. Добре ще, що чоловік мене утримав. Здорово б це вийшло: старий лиходій спокусив бідну дівчинку, а бідній дівчинці двадцять третій рік минув…
— До речі, а як Валя сприйняла смерть Воронцова?
— Ви знаєте, напрочуд спокійно. Ні слова, ні сльозинки… Можливо, не так уже й кохала.
— Можливо… Скажіть, Віро Хомівно, вас ніколи не прозивали таким слівцем — Неко-тян?
— Неко-тян? Ні, уперше чую. Що це таке?
— Це слово японське. «Кішечка» означає.
— Кішечка… Мене мама в дитинстві звала Кішечкою…»
. . . .
— Ось усе по Самохінй, — сказав Варахасій. — Вражає?
— Вражає, — промовив Олексій Т. — Цікаво, де це була в неї родимка?
— Соромітник, — з огидою сказав Варахасій.
— Вибач. Я пожартував. Читай далі.
Варахасій пошелестів паперами.
— А далі у нас піде дочка Самохіної, — сказав він. — Валентина Мирленівна. Чарівна особа, доповім я тобі. Ну, з нею я розмовляв з першою, вона сама вийшла на мене — з проханням повернути її речі, що залишилися на квартирі у Воронцова. Тут ми й поговорили. Читаю:
«— Як ми з ним познайомилися? Дуже просто й узагалі-то досить випадково. У жовтні… ні, в листопаді минулого року начальство наказало мені терміново відрецензувати довідник з австрійської системи патентування. А я німецькою ні в зуб ногою, в інституті вчила англійську, але це було перше мені серйозне завдання на роботі, та й самолюбство грало. Ну, обклалася словниками, поповзла за текстом, день скнію, другий, і все на першій сторінці… Ні, думаю, нічого в мене так не вийде. Стала думати, що робити. Перебрала всіх друзів і знайомих — як на зло, нікого з німецькою. Хто з англійською, хто з іспанською, один навіть з есперанто, а з німецькою жодного. Тоді вирішила я підключити батьків: можливо, у них є хто-небудь. Вийшла до них, а в мами — пам’ятається, була субота — гості, дві пари з її інституту. Так і так, кажу, товариші, допоможіть бідній дитині, терміново потрібен знавець німецької мови. Та нічого простіше, кричать, у нас Воронцов відмінно німецький знає, Микита Сергійович… І тут же дядько Сєва дістає записник і дає мені його домашній телефон. Мама було на диби, не смій, мовляв, турбувати людину, але вони її заговорили, що Воронцов — мужик добрий, що йому нічого не варто та інше. Ну а я — в передпокій, до телефону. Подзвонила, назвалася, сказала, в якій справі вторгаюся в його домашній спокій. Він помовчав кілька секунд і дуже спокійно, неголосно так сказав: «Із задоволенням допоможу вам, Валя. Я вільний, можете приїхати хоч зараз…» — і продиктував адресу. І я тут же до нього поїхала.
— І допоміг він вам?
— Не допоміг — сам усе зробив. Коли я через два дні після роботи до нього поїхала, як ми умовилися, рецензія була готова — надрукована у двох екземплярах, усе честь по честі. Я йому дякувати, а він головою похитав і сказав: «Не треба, Валю, це я в своїх інтересах, щоб нам з вами сьогодні не працювати, а шампанське пити…» І очі у нього були в той момент незвичайні — сумні і якісь сяючі, я таких ні в кого ще не бачила. Напевно, в той момент я в нього й закохалася. Що ж, я — людина рішуча. Прямо при ньому зняла слухавку й подзвонила додому, що ночуватиму у подруги.
— Любов з першого погляду, так би мовити…
— Це що, іронія»?
(Варахасій перервав читання.
— Я вже доповів тобі, — сказав він, — що ця дівиця виявилася чарівною особою. І говорила вона зі мною охоче, немовби тільки й чекала випадку виговоритися. А коли я сказав дотеп щодо любові з першого погляду, обличчя її спотворила лють. Тобто це я говорю — спотворила, насправді воно залишилося прекрасним, це обличчя, тільки іншим, чи що…)
«— Це що — іронія?
— Яка вже тут іронія, Валентино Мирленівно, боже борони…
— Ви його не знали… Та й ніхто його не знав, навіть найближчі приятелі. Одна тільки я знала, тому, напевно, що він був першим в моєму житті чоловіком. Я його любила без пам’яті. Хоча з самого того вечора знала, відчувала, що не надовго мені це щастя…
— Він вам сказав, що скоро помре?
— Нісенітниця! Не міг він мені цього сказати. Він був здоровий, він був абсолютно здоровий і невимовно ніжний… Мати ніколи не була зі мною такою ніжною, як він. Тільки одного разу…
— Що?
— Незадовго до… Ну, тижнів зо два до смерті він раптом сказав мені ні з того ні з сього, вночі, я вже задрімала… Голосно й виразно сказав: «Скоро нам розлучатися», а я спитала крізь дрімоту: «Чому»? І він відповів: «Тому що тобі далі, а мені назад, Неко-тян…»
— Пробачте… як він вас назвав?
— Неко-тян. Він мене так називав іноді. Колись він був у Маньчжурії й закохався там в одну японочку, і вона навчила його так її називати. Пестливе прізвисько. Неко-тян. Мені дуже подобалося, коли він так мене називав…»
. . . .
— Тепер у нас піде чоловік, — сказав Варахасій. — Костянтин Пантелійович Шерстобитов, колишній однополчанин Воронцова. Розповів він багато цікавого, і багато чого я з його оповідань виписав, але всього читати не стану, а зачитаю лише невеликий уривок. Слухай.
«— …Ось там-то, за Друттю, мене й накрило. Друть ми з ходу перескочили, а як на обрив виперлись — трах-бах, і нічого не пам’ятаю. Опритомнів уже в санбаті. Півноги як не бувало, ломить — сил немає, ллю сльози, а що поробиш? Гаразд. І ось за годину, як мене в тил відправляти, являється Микитка. Живий-здоровий, весь у пилюці, рот до вух, ліва рука на перев’язі, теж його зачепило, але легенько, залишився в строю. Як уже він до мене прорвався — не знаю, не скажу. Ну, квапливо перекинулися про те про се, виявляється, комбата у нас знову вбило, поцілувалися на прощання, а потім суне він мені в руку складений папірець і говорить мені: ти, каже, як я тобі написав тут, так і зроби, та не забудь, каже, а то після Перемоги сам тебе знайду і, незважаючи що ти тепер інвалід, рило набік виверну по старій дружбі. І побіг. Ну, розгорнув я папірець, читаю. Зараз уже не пам’ятаю в точності, як там було написано, років-бо багато пройшло, але суть була ось яка. Щоб восени в сорок сьомому році, коли одружуватимуся на Любаші з Медведкова, щоб неодмінно покликав на весілля. Он як.
— І що ви тоді подумали, Костянтине Пантелійовичу?
— Що подумав… Я тоді ні про яку Любашу ні з якого Медведкова чутки не чув. Перше, що я тоді подумав, — що Микита в такий спосіб просто підбадьорити мене хоче: нічого, мовляв, життя триває, ти й без ноги мужик хоч куди, не тушуйся, після війни зустрінемося… Але потім згадав всякі з ним випадки, ну, що я вам уже розповів, і знаєте, товаришу слідчий, приховувати не стану, повеселішав. А потім, поки по госпіталях валявся, усе це, признатися, якось підзабулось. І записку ту я десь загубив, і мучитися дуже-таки довелося, адже мені ще дві операції робили… Словом, згадав я про це тільки через чотири роки, влітку сорок сьомого.
— Розкажіть, будь ласка.
— Розповім. Це цікаво вийшло. Я вже працював на Митищинському. Раз затримався я в майстернях допізна, халтурку одну робив, а діло в кінці серпня було, вечори вже темні, та ще й дощі весь час ішли. Ну, шкандибаю я собі додому, а темінь, а грязюка, а вся вулиця — вибоїна на вибоїні! І тротуар дерев’яний, з до війни нелагоджений. І бебехнувся я в якусь яму. І куксою своєю прямо сторчма в землю. Світ замакітрився. Сиджу, піднятися не можу, тільки стогну. І раптом ніжний такий наді мною голосок: «Ви що, громадянине, розбилися»? Дивлюся — поруч біля хвіртки сукенка біліє. «Розбився, — кажу, — дівчино, та й як не розбитися, коли ви біля свого будинку вовчих ям нарили, а в мене всього одна нога»! Коротше, допомогла вона мені піднятися, завела до своєї кімнатки, всадовила на кушетку, запоралася. І між іншим каже: вулиця, каже, тут і вірно нехороша, тільки, каже, це дім не мій, я тут тільки кімнату знімаю, а живу, каже, я в Медведкові. А звати, запитую, як? Люба мене кличуть. Он як! У мене в голові немов блискавка гахнула — разом усе пригадав.
— І одружилися?
— Звісно, одружився. Куди діватися? Та й то сказати: тридцять років живемо душа в душу, двох синів виростили…