— Ати ааааааєєєєє еееккк… ати аєєєєєє…
Мати вмирає, Джеку.
Чайка ще раз незграбно стрибнула до нього: лускуваті лапи рвали траву, дзьоб розтулявся і стулявся, чорні очі втупилися в Джека. Заледве розуміючи, що він робить, Джек підняв зелену пляшку та випив.
І знову огидний смак змусив його міцно заплющити очі, а коли він їх розплющив, то з’ясував, що він тупо витріщається на жовтий знак із чорними силуетами дітей, що бігли через дорогу, — маленький хлопчик і маленька дівчинка. «ОБЕРЕЖНО! ДІТИ!» — повідомляв напис. Чайка, цього разу абсолютно нормального розміру, з пронизливим криком полетіла геть. Вона, без сумніву, злякалася несподіваної появи Джека.
Хлопчик роззирнувся навколо, усе ще не розуміючи, де він. Шлунок, наповнений ожиною і «магічним соком» Спіді, перекочувався і буркотів. М’язи ніг неприємно затремтіли, та Джек миттю бухнувся на бордюр біля знака з такою силою, що віддача пройшлась по хребту і зуби клацнули.
Раптом він нахилився вперед, похиливши голову поміж розведених колін, і широко роззявив рот, переконаний, що зараз усе виблює. Натомість він двічі гикнув, мало не вдавився, а тоді шлунок заспокоївся.
«Це все ягоди, — подумав він. — Якби не ягоди, мене б достоту знудило».
Джек поглянув угору, і його знову охопило відчуття цілковитої нереальності. У світі Територій він пройшов путівцем не більше ніж шістдесят кроків. Він був певен цього. Припустімо, що його крок — це два фути. Ні, для певності — хай буде два з половиною. Це означало, що він пройшов лишень сто п’ятдесят футів. Але…
Джек озирнувся і побачив арку з величезними червоними літерами: «ДИВОСВІТ АРКАДІЯ». Напис тепер був так далеко, що він заледве міг його прочитати, попри чудовий зір. Праворуч від нього хаотично розкинулися будівлі готелю «Альгамбра», з англійськими садами попереду та океаном позаду.
У світі Територій він пройшов сто п’ятдесят футів. Тут якимось чином аж півмилі.
— Господи Ісусе, — прошепотів Джек Сойєр і затулив очі руками.
— Джеку! Джеку, хлопчику! Джеку-Мандрівнику!
Голос Спіді перекривав гуркіт шестициліндрового двигуна, що так нагадував звук пральної машини. Джек підвів погляд — голова в нього стала неймовірно важкою, а кінцівки від утоми налилися свинцем — і побачив, що старезний «Інтернешнл Ґарвестер» суне до нього. Прикручені до кузова пікапа саморобні борти хилиталися, мов негодящі зуби. Саму машину було пофарбовано в огидний бірюзовий колір. За кермом сидів Спіді.
Він повернув до бордюру, розігнав двигун на повну (Гум! Гум! Гум-гум-гум!), а тоді приспав його (Хаххххххх…). Негр швидко вистрибнув із кабіни.
— З тобою все гаразд, Джеку?
Джек простягнув пляшку Спіді.
— Твій магічний сік — справжня погань, — мляво сказав хлопчик.
Спіді ображено глянув на нього… а тоді всміхнувся.
— А хто тобі сказав, що мікстура неодмінно має бути смачною, Джеку-Мандрівнику?
— Мабуть, ніхто, — відповів Джек. Він відчував, що сили — повільно, у міру того як минає нудотне відчуття дезорієнтації, повертаються до нього.
— Тепер ти віриш мені, Джеку?
Хлопчик кивнув.
— Ні! Так не піде. Скажи це вголос.
— Території. Вони існують. Вони справжні. Я бачив… пташку… — Тут він замовк і весь затремтів.
— Яку ще пташку? — різко перепитав Спіді.
— Чайку! Величезну, чорти б її забрали, чайку. — Джек затряс головою. — Ти просто не повіриш у це. — Він замислився, а тоді додав: — Ні, ти якраз повіриш. Інші навряд чи, а от ти — повіриш.
— Вона говорила? Багато з них там уміють це. Говорять переважно безмозкі. І деякі з їхніх балачок мають сенс… але вони злі та майже завжди брешуть.
Джек кивав. Коли він слухав Спіді, який розповідав про всі ці речі так, наче вони були абсолютно зрозумілими та логічними, йому ставало легше.
— Та, гадаю, говорила. Але це було як… — він добряче замислився. — У Лос-Анджелесі, у школі, куди ми з Річардом ходили, був хлопчик на ім’я Брендон Левіс. У нього був якийсь дефект вимови, і коли він говорив, ми заледве його розуміли. Пташка була така сама. Але я знаю, що вона сказала. Вона сказала, що моя мама вмирає.
Спіді обняв Джека за плечі, і вони трохи посиділи на бордюрі, не зронивши ані слова. Худезний і блідий портьє «Альгамбри», що постійно підозрював усіх живих істот на планеті, вийшов на вулицю з великою пачкою конвертів. Спіді та Джек спостерігали, як він іде до рогу Аркадія-авеню та Біч-Драйв, щоб опустити листи в поштову скриньку. Чоловік повернувся, пильно зиркнув на Джека та Спіді, а тоді вийшов на головну дорогу до «Альгамбри». Маківка його голови ледь виднілася над густим прямокутним живоплотом.
Виразно почулося, як відчинилися і зачинилися масивні вхідні двері, і Джека вразила осіння спустошеність цього місця. Дикі, безлюдні вулички. Довгий пляж із порожніми цукрово-білими дюнами. Порожній парк розваг зі схованими під брезентом вагончиками «американських гірок» і зачиненими на замок кіосками. Йому спало на думку, що, можливо, мати привезла його сюди, щоб показати, який він — край світу.
Спіді закинув голову та заспівав своїм чистим, мелодійним голосом:
Він замовк і поглянув на Джека.
— Відчуваєш, що треба вирушити в мандри, Джеку-Мандрівнику?
Страх охопив хлопчика до самих кісток.
— Гадаю, що так, — сказав він. — Якщо це допоможе. Допоможе їй. Я можу їй допомогти, Спіді?
— Можеш, — серйозно промовив Спіді.
— Але…
— Ох, є ціла купа «але», — сказав Спіді. — Цілий вагон «але», Джеку-Мандрівнику. Я не обіцяю, що це буде безтурботна прогулянка. Я не обіцяю тобі успіху. Не обіцяю, що ти повернешся живим, а навіть якщо й вернешся, то не обіцяю, що голова в тебе триматиметься купи. Більшу частину шляху тобі доведеться брести через Території, бо вони значно менші. Ти ж помітив це?
— Так.
— Я так і подумав. Бо ж уся та катавасія закрутилася на дорозі, еге ж?
Питання, яке раніше хвилювало Джека, постало знову, і хоча воно не стосувалося їхньої розмови, він мав це знати.
— Я зник, Спіді? Ти бачив, як я зник?
— Ти пішов, — промовив негр і різко ляснув долонями. — Ось так от.