У відповідь пролунало хворе бурмотіння. Джек гучно штовхнув двері й зазирнув усередину. Мама намагалася відірвати голову від подушки та дивилася на нього напівзаплющеними очима.
— Джекі. Ще ж ранок. Котра година?
— Приблизно восьма.
— О Боже. Ти голодний? — вона сіла, притиснувши долоні до очей.
— Трохи. Мені зле від сидіння тут. Просто було цікаво, чи не плануєш ти прокидатися.
— Тільки не цього разу. Ти не проти? Сходи в їдальню й поснідай. Погуляй на пляжі, гаразд? Твоя мама виглядатиме значно краще, якщо ти даси їй ще годинку поніжитися в ліжку.
— Звісно, — відповів хлопчик. — Гаразд, до зустрічі.
Її голова вже знову впала на подушку.
Джек вимкнув телевізор і пішов із номера, попередньо переконавшись, що ключі лежали в кишені його джинсів. У ліфті тхнуло камфорою та аміаком — пляшечка випала з возика покоївки. Двері розчинилися, і сивий портьє похмуро зиркнув на малого й демонстративно відвернувся. Синку, те, що ти виплодок кінозірки, нічого не означає… і чому це ти не в школі? Джек повернув і пройшов через прохід, обшитий панелями, до їдальні під назвою «Бараняча полядвиця» і побачив ряди порожніх столиків у затіненому просторі. Певно, зайнятими були десь шість із них. Вбрана в білу блузку та червону мереживну спідницю офіціантка глянула на хлопчика, а тоді відвернулася. Двоє зморених людей похилого віку сиділи одне навпроти одного за столом у дальньому кутку зали. Інших охочих поснідати не було. Джек побачив, як старий перехилився через стіл і звичним рухом порізав яєчню дружини на квадратні шматочки по чотири дюйми кожен.
— Столик на одного? — Пані, що вдень відповідала за «Баранячу полядвицю», матеріалізувалася перед ним і вже знімала меню зі стійки біля книги замовлень.
— Вибачте, я передумав, — відповів Джек і втік.
Кав’ярня «Альгамбри», «Прибережний спочинок», простягалася вздовж вестибюля й довгого похмурого коридору, оздобленого порожніми вітринами. Бажання попоїсти зникло від самої думки про те, що він сидітиме за стійкою наодинці й споглядатиме, як знуджений кухар кидатиме смужки бекону на засмальцьований гриль. Він зачекає, доки мама прокинеться; або краще навіть піде на вулицю і з’ясує, чи можна роздобути пончик і маленький пакетик молока в якомусь із магазинів дорогою до міста.
Він прочинив великі й важкі готельні двері та вийшов на світло. На мить яскравий спалах ударив йому у вічі — і світ ураз став пласким, мерехтливим і сліпучим. Джек примружився, пошкодувавши, що забув узяти сонцезахисні окуляри. Він пройшов по вкритому червоною цеглою паркінгу та спустився чотирма крученими сходинками до головної доріжки, що пірнала в сади перед готелем.
А що трапиться, якщо вона помре?
Що трапиться з ним? Куди він піде, хто подбає про нього, якщо станеться найстрашніше у світі й вона помре, навіки помре там, нагорі, у готельному номері?
Він затряс головою, намагаючись відігнати моторошні думки, перш ніж панічний страх, що причаївся в охайних садах «Альгамбри», не вирвався й не збив його з ніг. Ні, він не плакатиме і не дозволить відбутися цьому — і не дасть собі думати про «Террітунс», про вагу, яку вона втратила, про впевненість, що вона зовсім безпорадна та втратила орієнтир. Він ішов дуже швидко та, коли зіскочив з кривої стежки на під’їзну доріжку готелю, запхав руки в кишені. Вона тікає, і ти тікаєш разом із нею. Так, але від кого? І куди? Сюди — саме сюди? На цей Богом забутий курорт?
Він дійшов до широкої дороги, що тяглася вздовж берега аж до міста, і весь пустельний безмір перед ним обернувся на вир, ладний щомиті заковтнути його та викинути в якомусь темному місці, де миру й безпеки не існувало ніколи. Чайка летить над порожньою дорогою, кружляє навколо широкою дугою й спускається назад, до пляжу. Джек дивився, як вона летить геть, зменшуючись у повітрі до білої плями над химерним вигином «американських гірок».
Лестер Спіді Паркер, темношкірий чоловік із кучерявим сивим волоссям і глибокими зморшками, що врізалися йому в щоки, був десь там, у «Дивосвіті», і Джекові конче потрібно було побачити саме його. Усвідомлення цього було настільки ж чітким, як і несподівана згадка про батька його друга Річарда.
Чайка скрикнула, хвиля вдарила в обличчя пронизливим золотом, і Джек побачив дядька Морґана та свого нового друга Спіді в алегоричній опозиції, наче статуї на постаментах, що втілювали в собі НІЧ і ДЕНЬ, МІСЯЦЬ і СОНЦЕ — ТЕМРЯВУ і СВІТЛО. Варто було Джекові збагнути, що Спіді Паркер міг би сподобатися його батькові, як він відчув, що колишній музикант не мав у собі нічого лихого. А ось дядько Морґан… Цей був зовсім іншої породи. Дядько Морґан жив заради бізнесу, заради угод і махінацій. Він був настільки амбітним, що оскаржував найменше сумнівне рішення судді під час тенісного матчу; настільки амбітним, що махлював навіть під час дитячої гри в карти, коли синові вдавалося вмовити його пограти. Принаймні Джек гадав, що дядько Морґан махлював під час кількох їхніх ігор… Він був не з тих, хто вмів гідно прийняти поразку.
НІЧ і ДЕНЬ, МІСЯЦЬ і СОНЦЕ; ТЕМРЯВА і СВІТЛО, і саме темношкірий чоловік був утіленням світла. Залишивши позаду охайні готельні сади, Джек начебто подолав свій страх, але варто було думкам зайти так далеко, як він знову заволодів ним… Джек відірвав ноги від землі й помчав.
Малий побачив Спіді за сірим і облупленим приміщенням з автоматами — Лестер сидів навпочіпки й обмотував ізоляційною стрічкою товстий дріт, схиливши сріблясту голову майже до самого пірса; його кістлявий зад випинався зі зношених зелених робочих штанів, а запилюжені підошви черевиків скидалися на двійко поставлених вертикально дощок для серфінгу. І тут Джек збагнув, що навіть гадки не має, що хотів би сказати доглядачеві, та й чи збирався він щось узагалі казати. Спіді ще раз обкрутив дріт чорною стрічкою, кивнув, дістав із кишені робочої куртки обшарпаний ніж фірми «Палмер» і з хірургічною точністю відрізав шматок липкої смужки. Джек утік би й звідси, якби міг — зрештою, він прийшов і заважає людині працювати, та й це справжнє божевілля: думати, що Спіді допоможе йому. Яку допомогу може запропонувати літній доглядач порожнього парку розваг?
І тут Спіді повернув голову — абсолютно щира гостинність відбилася на обличчі старого, коли той побачив Джека. На тлі глибоких зморшок засяяла привітна усмішка — і Джек відчув, що йому раді.
— Джеку-Мандрівнику, — мовив Спіді. — Я вже став бояцця, шо ти цураєшся мене, а ми ж тільки оце стали друзяками. Радий знову бачити тебе, синку.
— Ага, — відповів Джек. — І я радий тебе бачити.
Спіді сховав ніж назад у кишеню сорочки і випростав кістляве тіло так плавно й навіть атлетично, що, здавалося, був легким, як пір’їнка.
— Уся ця місцина, куди не глянь, розвалюєцця, — сказав він. — Я тіко час від часу підрихтовую теє все, аби воно могло працювати більш-менш ловко. — Він змовк посеред речення й уважно зазирнув Джекові в обличчя. — Шось мені здаєцця, шо старий добрий світ став не таким уже й добрим. Джека-Мандрівника тривожить купа клопотів. Еге ж?
— Угу, якось так, — почав був Джек, усе ще гадки не маючи, як розповісти про те, що його хвилює.
Він просто не міг укласти все у звичні речення, адже звичні речення завжди все раціоналізують. Один… Два… Три… А світ Джека більше не вкладався в ці чіткі класичні рамки. І все невисловлене важко тиснуло йому на груди.
Хлопчик безпорадно глянув на високого худого чоловіка. Спіді глибоко запхав руки в кишені, його густі сиві брови сходилися на глибокій вертикальній зморшці між ними. Очі Спіді — такі світлі, майже безбарвні — звелися від пухирчастої фарби пірса й зустрілися з поглядом Джека — і несподівано хлопцю знову покращало. Він і сам не знав чому. Спіді, здавалося, умів передавати емоції безпосередньо йому: ніби вони познайомилися не тиждень тому, а на багато років раніше; ніби між ними було щось вагоміше, ніж кілька слів у безлюдній галереї ігрових автоматів.
— Гаразд, годі вже роботи на сьогодні, — сказав Спіді, зиркнувши в напрямку «Альгамбри». — Перестараюся — і просто перепаскудю все. Певно, ти ще не був у моєму офісі?
Джек заперечно похитав головою.
— Час трохи освіжитися, хлопче. Слушний час.
Спіді рушив униз по пірсу своєю легкою ходою довгоногого, а Джек подріботів за ним. Вони вже перескочили сходи й брели по миршавій траві й потоптаній чорній землі до будівель у задній частині парку, як Спіді, добряче здивувавши цим Джека, заспівав:
«Не те щоб він зовсім співав, — подумав Джек, — радше в нього виходить щось між співом та речитативом». І, якби не ці думки, він міг би просто з насолодою слухати грубуватий і заспокійливий голос Спіді.
Спіді кинув на нього погляд через плече і підморгнув.
— Чому ти називаєш мене так? — запитав Джек. — Чому я — Джек-Мандрівник? Тому, що з Каліфорнії?
Вони дійшли до світло-синьої квиткової каси біля входу до «американських гірок», і Спіді витягнув руки з кишень своїх мішкуватих зелених робочих штанів, різко повернувся і обперся спиною на невисоку блакитну огорожу. Швидкість і вправність його рухів видавалися майже театральними — неначе, подумалось Джеку, він точно знав, що хлопчик поставить саме це запитання саме цієї миті.
співав Спіді, і Джекові здалося, що на його масивному обличчі з’явився смуток.
— Що? — запитав Джек. — Піти назад? Гадаю, мама вже навіть продала той будинок — чи то здала його в оренду, чи ще щось. Спіді, я не розумію, що ти, в біса, намагаєшся зробити.
На щастя для Джека, Спіді відповів йому не магічним ритмічним співом, а звичним голосом:
— Джеку, закладаюсь, ти не пам’ятаєш, як ми зустрічалися раніше, еге ж?
— Зустрічалися раніше? Де це було?
— У Каліфорнії. Принаймні я гадаю, що це трапилося саме там. Не дивно, що ти не пам’ятаєш про нашу зустріч, Джеку-Мандрівнику. Вона тривала всього кілька хвилин. Це було в… дай подумать… це було чотири-п’ять років тому. Тисяча дев’ятсот сімдесят шостого.
Джек вражено звів на нього очі. Тисяча дев’ятсот сімдесят шостого? Йому ж тоді було сім років.