— Хто це був? Ти знаєш їхні імена?
Джек заперечно похитав головою.
— Як ти почуваєшся? Нам варто викликати поліцію.
— Я хочу сісти, — відповів Джек, і чоловік відступив на крок.
— Хочеш, щоб я викликав поліцію? — запитав він, і Джек знову заперечно похитав головою.
— Не можу в це повірити, — сказав чоловік. — Ти живеш неподалік? Я ж бачив тебе раніше, правда?
— Я Джек Сойєр. Мій дім ось там.
— А, той білий будинок, — кивнув чоловік. — Ти син Лілі Кавано. Я проведу тебе додому, якщо хочеш.
— А де інший чоловік? — запитав Джек. — Темношкірий, ну, той, що кричав.
Він незграбно відступив від чоловіка в костюмі сафарі. Якщо не зважати на них двох, вулиця була порожньою.
Саме Лестер Спіді Паркер був тим чоловіком, що біг до нього. Джек усвідомив, що Спіді тоді врятував йому життя — і хлопчик чимдуж побіг до готелю.
— Ти поснідав? — запитала матір, випускаючи з рота хмарки диму.
Вона огорнула волосся шарфом, ніби тюрбаном, і тепер, коли кучерів не було видно, її обличчя видалося Джекові особливо вразливим і кістлявим. Півдюйма цигарки тліли між її підмізинним і середнім пальцями. Помітивши, як Джек зиркнув на куриво, Лілі викинула сигарету в попільничку на туалетному столику.
— Та ні, майже, ні, — відповів хлопчик, застрягши біля дверей її спальні.
— Скажи чітко: так чи ні, — сказала вона, повернувшись до дзеркала. — Невизначеність убиває мене. — Вона накладала макіяж, і її рука та зап’ясток, відбиваючись у свічаді, здавалися тонкими, наче патички.
— Ні, — відповів він.
— Гаразд, тоді зачекай трішки, і коли твоя мама зробить себе гарною, то поведе вниз і купить усе, чого ти забажаєш.
— Добре, — відповів він. — Я просто вирішив, що це надто сумно — сидіти там самому.
— І чого б це тобі сумувати… — Вона нахилилася вперед і ретельно роздивлялася в люстерку своє обличчя. — Сподіваюся, ти не проти зачекати у вітальні, Джекі? Я б хотіла зробити це на самоті. Дамські секретики.
Джек мовчки розвернувся й пішов назад у вітальню. Коли пролунав телефонний дзвінок, він аж на фут підскочив.
— Мені відповісти? — гукнув він.
— Так, дякую, — сказала вона збентеженим голосом.
Джек підняв слухавку й привітався.
— Привіт, малий, нарешті я вас знайшов, — сказав дядько Морґан Слоут. — Що, заради Бога, коїться в голові у твоєї матусі? Господи, у нас могли би бути великі неприємності, якби хтось не почав звертати увагу на деталі. Вона є? Скажи, що вона мусить зі мною поговорити. Мені байдуже, що вона скаже — вона має зі мною поговорити. Довіряй мені, хлопче.
Телефон ледь не випав із Джекових рук. Йому хотілося покласти слухавку, стрибнути разом із матір’ю в машину та їхати до іншого готелю в іншому штаті. Але він не поклав слухавки, а крикнув:
— Мамо, телефонує дядько Морґан. Він каже, що ти маєш із ним поговорити.
З хвильку вона мовчала, і хлопчик пошкодував, що не бачить зараз її обличчя. Зрештою вона сказала:
— Джекі, я підніму слухавку в себе.
Джек уже знав, що має зараз зробити. Мама м’яко зачинила двері спальні. Він чув, як вона підходить до туалетного столика та піднімає рурку.
— Усе добре, Джекі, — гукнула вона крізь двері.
— Гаразд, — озвався він у відповідь.
А тоді знову приклав слухавку до вуха й затулив рот долонею, щоб ніхто не чув його дихання.
— Чудовий трюк, Лілі, — сказав дядько Морґан. — Неймовірний. Якби ти досі знімалася в кіно, ми могли б заробити на цьому. Щось на кшталт «Чому зникла ця актриса?» Але, може, варто було б знову почати поводитися розсудливіше?
— Як ти мене знайшов? — запитала вона.
— Думаєш, тебе так складно знайти? Не сміши мене, Лілі. Я б дуже хотів, аби ти притягла свою дупу назад у Нью-Йорк. Час уже припинити втікати.
— А хіба я втікаю, Морґане?
— У тебе лишилося не так багато часу, Лілі, та й у мене нема зайвого, щоб вистежувати тебе по всій Новій Англії. Гей, зачекай-но. Твій малий так і не поклав слухавку.
— Звісно ж, поклав.
Джекове серце завмерло кількома секундами раніше.
— Поклади слухавку, малий.
— Не будь смішним, Слоуте, — відказала мама.
— Це я тобі зараз розкажу, що насправді смішно, леді. Ти переховуєшся на якомусь дивному курорті, коли насправді мала би бути в лікарні, ось що смішно. Господи, хіба ти не знаєш, скільки ділових рішень нам потрібно узгодити? А ще я дбаю про освіту твого сина, і це хороша штука, повір. А ти, здається, плюнула на це.
— Я не хочу більше розмовляти, — сказала Лілі.
— Не хочеш, але мусиш. Якщо доведеться, я приїду туди й силою покладу тебе в лікарню. Нам потрібно підписати угоди, Лілі. Ти володієш половиною компанії, якою я намагаюся керувати — і Джек отримає цю половину, коли тебе не стане. Я хочу переконатися, що про Джека подбають. І якщо ти гадаєш, що те, що ти робиш у тому грьобаному Нью-Гемпширі, і є турботою про Джека, то ти хвора значно серйозніше, ніж я вважав.