Берінг щосили кричав, як ніколи раніше — ніби насправді тікав у власний голос, шукав захисту у свого голосу… мовби власний крик і справді був значно стерпнішим — не таким пронизливим і різким, як гуркіт світу з відчинених вікон. Але ще задовго до того як крикун зробив свій перший крок у цей світ, він, здається, відчув, що милозвучні голоси птахів — це значно кращий прихисток, ніж грубий людський рик: проміжок від низів до верхів тваринного співу містив у собі всю захищеність і затишок, за якими можна було тільки тужити у «відкоркованому» домі.
Коли моравський біженець пішов із кузні, з побілених, ще не просохлих кімнат, там залишився запах гнилої води — і знову задоволений малюк. Мати Берінга, дослухавшись до поради моравця, купила в нього за дві чарки шнапсу воскові пробки, про які він сказав, нібито вони відлиті з цілющих свічок печерних монастирів Метеори! — і тепер, тільки-но її син починав кричати, вона затикала йому вуха.
Моорський коваль прибув додому у зараженому дизентерією вагоні на свято врожаю. В руїнах вокзалу біля озера на звільнених нетерпляче чекав цілий натовп. На залізничних насипах панував похмурий неспокій. Чутки, що далеко ширились приозерними просторами, стверджували, що цей ешелон — останній у Моорі поїзд, залізницю буде демонтовано.
День видався хмарний, на землю ліг перший іній, і холод пахнув спаленою на полях стернею. У жовтневій тиші ритмічний стук паротяга, що наближався, чути було вже досить довго, коли нарешті над тополями біля ставка, де розводили карпів, з'явився і поповз у напрямку озера жаданий димовий шлейф.
Берінг, худенький півторарічний хлопчик, міцно тримався за мамину руку, в густому натовпі геть непомітний серед багатьох ніг, пальт — і плечей, які то змикалися над ним, то знову розступалися; проте він раніше за інших вирізнив удалині надсадне пахкання потяга і нашорошив вуха. А звук лише наближався, це було химерне, нечуване раніше дихання.
Поїзд, який нарешті мало не в пішому темпі в'їхав до розбомбленого вокзального дебаркадера, складався із закритих «телятників» і на перший погляд скидався на ті жалюгідні поїзди, які у роки війни, забиті під зав'язку підневільними робітниками та полоненими ворогами, вповзали, зазвичай на світанку, до моорської каменоломні: такі самі стогони долітали з нутра вагонів, коли такий поїзд підтягували до берега, на запасну колію, і там він із металічним брязкотом зупинявся біля тупикового буфера. Такий самий сморід, коли нарешті розсувалися двері. Тільки цього разу ані важкоозброєні наглядачі в одностроях, ані криклива польова поліція не стояли вздовж насипів, лише декілька знудьгованих піхотинців з роти майора Елліота, які мали наказ лише спостерігати за цією виставою — прибуттям ешелону.
Вагони зупинились і натовп тієї ж миті ожив. Сотні людей, скинувши тягар багаторічного чекання, роїлися довкола цього потяга, немов біля здоровенного, тільки-но впольованого звіра. З їхнього невиразного бурмотіння постало лунке багатоголосся, гучний крик. Більшість із них була не менш виснажена й обдерта, як і ті вільновідпущені, які вилізали з вагонів без багажу, похитуючись і прикриваючи очі від світла. Ліс рук, однакові плями облич, невпізнаваних у засліпленні. Пом'яті квіти та фотографії зниклих безвісти — немов козирі у грі в карти зі смертю, вигукування імен, прохань, заклинань:
… ґвалт, штовханина, а тим часом ті, що вже знайшли одне одного, обіймаються, пестливо шепочучи щось або без жодних слів, нарешті роблять перші спільні кроки, йдуть з війни — і тут знову починають штовхатися, щоб серед перших дістатися зали очікування, яка стоїть без даху. Кажуть, там можна дістати хліба.
У цьому залі просто неба стоїть, витягнувши руки по швах, майор Елліот поруч з моорським секретарем, за ними — духовий оркестр у цивільному, який за сигналом секретаря грає спочатку мелодію старовинної повільної пісні, а вже потім — марш. На слух помітно, що в оркестрі чимало відсутніх. Лише один-єдиний кларнет. Жодного флюгельгорна.
Потім западає тиша. Хто саме є тим промовцем під двома прапорами, з перону вже не розгледіти. Два гучномовці на дерев'яних стовпах розносять його слова над коліями та головами аж далі, до озера.
Ласкаво просимо… Батьків щипав руїнах… Майбутнє… і будьте мужніми!
Хто зараз слухатиме ці промови. Берінг відчуває тільки біль від безладних пронизливих звуків, що вилітають з динаміків і здаються йому суцільним огидним виттям.
Після того як оратор замовкає — знову музика, писклявий голосок цитри і за ним акордеон, як у довоєнних тавернах; потім співачка, яка двічі збивається, оскільки чи то плаче, чи то чхає — незрозуміло.
Музики, співаки, промовці і сам майор Елліот розчиняються в натовпі. Святкування зустрічі завершено. Аж тепер ешелонних бідолах наділяють хлібом та сухим молоком (тижневий раціон); секретар веде облік і підписує накладні. Дехто з обдарованих уже не в змозі стояти на ногах і зсутулено осідає на коліна. Кожен може йти куди забажав, вперше за багато років — куди забажав. Але куди?
Розгублено стоїть серед цього тлуму ковалиха, за одну її руку чіпляється Берінг, за іншу — його брат, який як завжди злиться, але мовчить, побоюючись погроз матері. Берінг також не розтуляє рота. Дихання потяга все ще гуде йому в вухах.
Ковалиха не вимахувала світлиною. Натовп тягнув і штовхав її з синами то в один бік, то в інший, і кожен із цих напрямів здавався їй правильним. Тому що вона була певна, тому що як ні в що інше у світі вірила, що цього разу її чекання у стінах моорського вокзалу не буде марним. Вона прийшла з квітами, Берінгів брат стискає їх в кулаці. Цикламени, зірвані на березі біля запруди.
З дітьми в кожній руці ковалиха не може, як інші, пробиватися крізь натовп. Вона і він взагалі ніколи не поспішали назустріч одне одному, підходили нерішуче, а незрідка й соромливо та збентежено. Потім війна намела між ними піщані дюни Північної Африки, розлила між ними ціле море. Вони були ледь знайомі.
Але як раніше, так і тепер ковалисі доводиться чекати на нього. Чекати у гущавині натовпу, витягуючись навшпиньки аби роззирнутись навкруги, аж поки на холодному озерному вітрі не починає колоти в очах і сльози течуть обличчям.
Вона не знає, що плаче, не чує, що повторює ковалеве ім'я, як замовляння, як формулу. Берінг тулиться збоку, приголомшений першим у своєму житті натовпом і тим бурхливим пульсом, який він відчуває в руці, що тримає його долоньку.
Після роздачі хліба метушня довкола прибульців стала менш напруженою, навіть повеселішала; невеликі гурти, обнявшись, один за одним покидали натовп, чувся сміх, під'їжджали фіри і навіть вантажівка. Елліотівські солдати відібрали в якогось кучера-горлопана заборонений прапор і заштовхали його до свого джипа. На це майже ніхто не звернув уваги. Лише перемазаний глиною кудлатий собака, що належав арештанту, з гавкотом метався довкола машини, огризаючись на ворогів свого хазяїна, відставши тільки тоді, коли один із солдатів лупонув йому по черепу кольбою свого автомата.
Незмірний,
незмірний час мусив минути, поки голови та плечі високо над Берінгом розсіюються і натовп рідшає. Немов судомне дихання, що тепер заспокоїлось, розчистило простір — мати раптово тягне геть Берінга разом з його братом.
Нарешті і ковалиха може пройти наперед, туди, де багато сірих постатей стоять сірою когортою, так і не змішуються з тими, хто чекає. Двічі їй здається, що вона віднайшла втрачене обличчя, і двічі це обличчя виявляється чужим; аж через цілу вічність вона бачить коваля, що стоїть зовсім поруч, за якихось три метри від неї. Серце в неї калатає так, що відбирає всі сили, і вона відчуває, що вже ладна була примиритися з марністю пошуків.
Коваль — виснажений худий чоловік — зупинився так різко, що той, хто йшов за ним, наштовхується на його спину. Втримавшись на ногах, він дивиться на неї.
Заріс бородою. На обличчі чорні плями. Він і схожий, і несхожий на того, що жив у її спогаді. Про шрам на лобі вона дізналася з польової пошти. Але тільки тепер її це лякає. Що ж це була за війна, на якій він так довго пропадав і з якої тепер ось так повертається? Цього вона вже не знає. Півсвіту згинуло разом з Моором, це вона пам'ятає; пам'ятає і те, що з полькою Целіною та чотирма коровами її власного обійстя зникла у землі та у вогні й половина людства, пресвята Діво Маріє! Але він один серед усіх зниклих колись тримав її в обіймах. І він повернувся додому.
Сини ніяковіють. Брат уперто не бажає пригадати цього чоловіка, а Берінг його ще ніколи не бачив. Сини чіпляються за матір, руки ж у неї тепер зайняті, як і в усіх щасливців на руїнах вокзалу.
Так і дивляться вони одне на одного, сини — на страшного незнайомця, незнайомець — на матір, і на брата, і на Берінга. Кожен мовчить. А потім незнайомець робить крок, який вириває в Берінга крик жаху. Виснажений чоловік показує на нього, повільно робить два кроки, хапає його обіруч, забирає від мами — собі на руки.
Берінг відчуває: в цьому чоловікові напевно живе той подих, який він відчув здалеку. А зараз перед очима — шрам на ковалевому лобі, рана, через яку цей, мабуть, і дістав таку худобу й задишку, і Берінг кричить на висоті батькових очей, вигукує слова, які мають сказати матері — вона в нього за спиною, — чим цей так його лякає, він кричить Кров! кричить Смердить!
і брикається на руках у худого чоловіка, і знає, що слова йому не допоможуть. Мама — лише тінь далеко за спиною. Так минає секунди три, на четверту Берінг відчуває, як щось смикає, рве його крик і немовби молотком вбиває уривки голосу в маківку голови, і нарешті він чує з власних вуст той, інший, рятівний голос, який проніс його крізь пітьму першого року, — і квокче, квокче на руках у батька! Квокче несамовито — перелякана курка, що стріпує руками-крилами, до смерті переляканий птах, якого виснажений чоловік не може більше втримати. Сіпаючись, він падає додолу.
Через три тижні після повернення коваля додому поїзд свободи все ще так само стояв у тупику. З розсунутих настіж дверей «телятників» штиняло сечею та гівном, у прілій соломі воркували голуби, на яких полювали біженці, що мешкали у наметах коло залізничного насипу, — стріляли з рогаток, ловили сітями. Глибокі колії дороги до озера поблискували в ці дні першою кригою, спекулянти стукали у вікна та двері, але навіть за опущеним залізним ролетом колоніальної крамниці хиталися на протязі самі лише сухі жмутки лаванди — і майор Елліот задовольнив ковалеве прохання і видав з армійського майна на якийсь час цьому «вільновідпущеному» зварювальний апарат.
Перші спалахи та вогняні відблиски зі знову відчиненої кузні, а незабаром після них — оглушливі удари молота по важких дишлах, сітчастих огорожах хлівів та флюгерах; і розпечена до червоного, залізна дубова гілка — перше замовлення новозаснованої Спілки ветеранів — також стрибала ковадлом. Коваль розмовляв сам із собою, жалібно стогнав уві сні, але серед шуму своєї праці час від часу починав раптом наспівувати куплети солдатських пісень або просто ля-ля-ля, а Берінг тим часом ще не оклигав після падіння з батькових рук. Тюрбан з бинтів робив його обличчя крихітним і зовсім пташиним.
Утім, ковалеві цей вкритий плямами тюрбан на синовій голові нагадував тільки про час, проведений в пустелі, і він розповідав історії про сипучі бархани, під якими гинули вкрай стомлені конвойні, говорив за столом у кухні про летючі піски — буревісники, які сотнями фонтанчиків водномить злітали в повітря і зразу опадали із дзенькотом, немов багато голок сипалося на скляну землю… Описував він і оази, в яких знаходили притулок каравани, перед тим як тьмяне сонце гасло в піщаних хмарах.
Проте попри всі старання батька розтлумачити своїй родині, що таке пустеля, всі спроби зобразити гримаси дромадера чи регіт гієн, Берінг так боявся худого чоловіка в ліжку своєї матері, що тижнями з його вуст не злітало не тільки слово, а й пташині крики.
Потяг, на якому прибув схудлий чоловік, — дев'ять вагонів та локомотив з тендером — усе так само стояв у руїнах моорського вокзалу, немов випавши з розкладу, забутий всіма владами й комендатурами, і напевно не судилося йому вже покинути свою кінцеву станцію.
Безхмарним морозним днем з рівнини прибула американська інженерна колона і почала демонтаж залізниці. Немов знак особливої кари, перші удари кувалди впали на централізаційний пост, який серед підневільних робітників моорської каменоломні був сумно відомим як моорське роздоріжжя. Це роздоріжжя — стрілка, захована в глухих заростях кропиви, м'яти та ожини, — ділило в роки війни усі потяги, що наближалися до берегів Моору, на білі та сліпі.
Білі потяги і під час війни привозили на озеро тих самих пасажирів, що і в мирні часи: курортників зі свистячим диханням, товстих пацієнтів, що страждали на подагру, покупців на щовівторковий рибний ринок і приміських гендлярів-«човників» з долини. Десь далеко тривали бої, а в Моорі більшало й більшало відпускників з фронту й важкопоранених офіцерів, які проводили останні дні свого життя на смугастих шезлонгах під тентами Ґранд-готелю. Для білих поїздів стрілку завжди переводили праворуч, і вони котилися пологим спуском до кінцевої — моорського вокзалу.
Сліпі поїзди до цього вокзалу ніколи не добиралися. Сліпі — означало без вікон, без табличок, із нізвідки в нікуди. Сліпими були замкнені товарні вагони й «телятники» ешелонів з військовополоненими. Тільки на платформах, у гальмівних будках, а іноді на закіптюжених дахах виднілися люди — наглядачі, солдати. Для таких потягів стрілку з брязкотом переводили ліворуч. Потім вони також котилися вниз, до вкритого пилом берега, що лежав у тьмяній далині. До берега каменоломні.
З опорного каркаса розбомбленої наглядової вишки, що знаходилася біля роздоріжжя, відкривався чудовий краєвид озера. Десятиліття потому Берінг, бранець Бразилії, згадає цей краєвид як образ рідних місць: здавалося, там, унизу, лежав зелений фіорд, морський рукав, що виблискує на сонці. Або це був потік, що за довгі еони пробив собі русло в камені і тепер, приборканий, повз каньйонами власної впертості? Між порослих лісом і голих схилів зміїлося це озеро далеко-далеко в гори, аж поки не впиралося у скелясті крутосхили і глушину з її бездоріжжям.
Якщо дивитися на це з іншого берега водного дзеркала, за ясної погоди тераси каменоломні здавалися лише величезними світлими сходами, що вели з хмар униз, до води. А вгорі, десь над вершиною цих величезних гранітних сходів, високо над хмарами пилу від підривних робіт, над прогнилими дахами барачного табору біля каменедробарки і над слідами всіх мук, вистражданих на Сліпому березі, починався дикий край.
Могутнішими за все, що відкривалося погляду з Моору, були гори, що височіли над каменоломнею. Кожен потічок, що струменів рінню, збігав з льодовиків і губився в туманному мареві, кожне провалля та ущелина каньйону, над якою кружляли зграї галок, вели в глибину кам'яного лабіринту, де будь-яке світло перетворювалося на тіні — сірі як попіл, і сині, і забарвлені всіма кольорами неорганічної природи. На великій, на всю стіну, мапі, що висіла в комендатурі, назва цих гір, написана над позначками висот і химерними лініями ізогіпсів, була обведена червоним: Кам'яне Море. Заборонене, бездоріжнє і заміноване на своїх перевалах, розкинулося це Море між зонами окупації — гола, похована під глетчерами нічийна земля.
Коли дощові шквали атлантичного циклону затуманювали панораму озера, гори з їхніми снігами, що не танули навіть у розпал літа, часом неможливо було відрізнити від грозового фронту. У такі дні Кам'яне Море ніби розпливалося, постаючи нечітким бар'єром зі скель, хмар і льоду, — і незгасно у пам'яті Берінга закарбувався виведений на цьому бар'єрі напис:
На п'яти незасипаних сходинках гранітного кар'єру, на п'яти нерівних монструозних рядках за наказом майора Елліота було поставлено — споруджено! — цей напис, над яким примусово працювали і каменотеси, і будівельники; кожна літера — заввишки з людину. Кожна літера як окрема, скріплена цементом скульптура з уламків таборових бараків, з опор сторожових веж і залізобетонних уламків підірваного бункера… Так Елліот перетворив на пам'ятник не тільки закинутий кар'єр приозерної каменоломні, але й цілі гори.
Звісно, мешканці Моору, Ляйсу, Гаагу та всього приозерного узбережжя намагалися боротися з цим написом у кар'єрі — листами протесту, запевненнями у власній невинуватості, навіть провели на набережній нечисленну демонстрацію і вдалися до саботажу: двічі падали підпиляні нишком опори літер, а одного разу вночі розлетівся на уламки довгий, майже сорокаметровий у довжину рядок, що повідомляв про кількість жертв — несила було на нього дивитись.
Але Елліот був комендантом. І Елліот був достатньо злим та сильним, аби не кидати слів на вітер: він пригрозив, що за кожен наступний акт саботажу він накаже зробити на урвищах, пагорбах та стінах будинків інші написи-звинувачення, ще гірші за теперішній. І врешті-решт величезні літери в кар'єрі стали на повен зріст, кострубаті, пофарбовані вапном, помітні здалеку, стали пліч-о-пліч, немов зниклі безвісти моорські солдати, як вишикувані підневільні робітники на перевірці, як переможці під знаменами свого тріумфу. І хоч би яке жахливе число було закарбоване в них, ніхто не піддавав сумніву, що в кам'яних осипах та у пророслій корінням ялин та сосен землі біля підніжжя напису лежали мерці з барачного табору біля каменедробарки.