Хоча шлях його втечі з вічевого майдану назад до кузні склав декілька сотень метрів, у темряві, дорогою, всіяною вибоїнами, але в пам'яті весь цей шлях пригадувався Берінгу як один стрибок із беззахисності до озброєної всемогутності.
Зарослий травою майдан стрімко летить під ним, пастки вибоїн він перестрибує із упевненістю тварини, яка тікає. Але біжить він не до кузні, укриття, нори, тільки за зброєю.
Коли Берінг підбігає до двору, до сходів на горище, він уже чує скрип і тупіт по дошках важких чобіт переслідувачів. Далі! Вгору східцями! Зрештою він починає задихатись, давлячись повітрям, перед очима стрибають різнокольорові кола — і от нарешті він біля залізних дверцят димоходу, різким ударом збиває засувку, зриває зі шнурка полотняний згорток. За мить промаслена ганчірка летить у темряву.
Тепер він стискає в руці пістолет. Який він дивовижно легкий цієї миті, як пір'їнка. У таємних забавах з його механікою він був важким у кулаці, як молот.
За чотири, за три кроки від нього, впритул біля себе він нарешті на власні очі бачить переслідувача, освітленого своїм похідним ліхтарем: той регоче. Наздогнав здобич і відчуває за спиною чисельну перевагу своїх дружків, з тріумфальним воланням змахує ланцюгом, що свистить у повітрі, — як раптом його голос зникає у нечуваному громі.
Перший постріл підкидає Берінгову руку вгору, ніби ланцюг — він із брязкотом зникає у темряві — і справді уразив його. Гуркіт мало не рве барабанні перетинки, угвинчується в мозок, завдає болю, як жоден інший звук дотепер. Блискавка дулового полум'я гасне, погасла цілу вічність тому, а він усе ще бачить перед собою освітлене спалахом обличчя ворога — розверстий рот, невимовний подив.
Коли це обличчя меркне і також загрожує згаснути, Берінг зовсім не бажає, щоб воно втекло в темряву — і вдруге тисне на гачок. Лише тепер зброя раптом набирає колишньої ваги. Рука опускається. Здригаючись, він стоїть посеред ночі.
Дивно, що тепер у голові б'ється одна-єдина фраза, знов і знов лише ця фраза, яка стрімко обплутує його, яку він шепоче, викрикує, волає вниз, углиб, де щось тупотить геть, щось тікає, щось зникає… Поки життя просто-напросто йде собі своїм ходом, тут шурхотить, там зчиняє гуркіт, ще десь снує майже нечутно, а він лише кричить як дурний невідомо кому: Ось воно як, ось воно виходить як, ось як воно… — і не може зупинитись.
Потім, невідомо в який саме момент, він бачить матір, яка піднімається сходами з лампою, що чадить; чує батька, який хапає його за плече й надсадно кричить. Він не розуміє, про що його питають. Потім ніби щось рветься всередині і виливається геть, він більше не може стримати тілесну вологу: гарячий струмінь тече по ногах, сльози збігають обличчям, сорочка наскрізь промокла від поту; вся волога до краплі струменить з нього і випаровується у повітрі, яке пахне холодною смолою і стало зовсім крижаним. Але сам він палає жаром мов у лихоманці і стоїть, обіпершись об димохід. І говорить. Просить води.
Він дозволяє відвести себе униз, на кухню, починає відповідати на запитання, сам не знаючи, що саме говорить. П'є і вибльовує воду. П'є ще і ще, і знову вода витікає геть перш ніж він встигає її проковтнути.
Як тільки засірів ранок, старі та нащадок уперше за багато років разом сидять на кухні. Батькова голова звісилась на плече, щелепа відвисла; довга нитка слини повзе з кутика вуст на груди, коли він судомно похропує. Мати обплела руки чотками і спить із напівзаплющеними очима. Піч холодна. Берінг сидить біля вікна, втупившись у залізний сад навпроти, і кожен удар його пульсу озивається в ньому колючим болем, ніби кров у його серці й жилах кристалізувалась і стала дрібним піском, схожим на скло.
Уночі випав сніг. Сніг на квітучих деревах, сніг на високому вже чортополосі, на продавлених дахах лімузинів, на всьому цьому залізному мотлохові навколо кузні. Сніг у травні. Ніхто в Моорі не пригадував, щоб за двадцять три повоєнні роки хоч раз о такій порі, майже влітку, випадав сніг.
Навіть на токарний верстат біля вікна майстерні пориви вітру північноатлантичного холодного фронту намели маленькі снігові замети; з одного стирчав напилок, а поруч — клешня струбцини. І це при тому, що рік цей почався теплою, як ніколи, погодою: кущі рокитника зацвіли за десять днів до свята Сорока мучеників!
Але цього травневого дня навіть снігова буря не змогла перемогти радісне збудження у селах коло дороги на Моор і до озера. Під тінню тополь і каштанів, уздовж розкислих узбіч у селах ще з раннього ранку гуртувалися селяни та робітники у святковому вбранні, а то й особливі комітети зустрічальників та хори товариств буряківництва або кам'яних млинів, з букетами квітів, паперовими прапорцями, — чекали Доставки.
Тріумфальні арки з ялинових гілок красувалися над гравійними дорогами, які встигли більш-менш підлатати — гравієм, уламками кори та стружками. Тільки хворі й старі залишалися цього сніжного ранку по домах. Усі, хто міг іти, сповнені сподівань, висипали на вулиці, найбільш нетерплячі — ще до світанку, щоб не пропустити жодної миті тієї грандіозної процесії, яка непрямо дала про себе знати ще кілька місяців тому: в Моорі розширили й замостили зворотний поворот дороги, зміцнили спершу міст біля запруди, потім — віадук, і врешті-решт летючий будівельний загін зніс, спиляв, вирубав усі справжні та вигадані перешкоди на запланованому маршруті прямування.
Там, де ані дерева, ані зарослі кропивою руїни часів війни не заступали огляд, червоні проблискові маячки процесії було видно здалеку. Під проводом військового патруля з обертальними маячками наближався транспорт — щось на зразок тих великовантажних потягів, що в перші роки Оранієнбурзького миру сотнями покидали країну, навантажені турбоагрегатами, сталевими валами прокатних станів й обладнанням цілих фабрик; від пилу цих колон країна ніби вицвіла й потьмяніла.
Цього разу, огорнутий хмарою дизельних вихлопів, за патрулем тягнувся всього один-єдиний тягач, увесь у плямах маскувальної фарби, і мотор в нього був явно заслабким — у горах і навіть на значно пологіших схилах моорських пагорбів потужність цього тягача доводилося раз по раз збільшувати, запрягаючи в нього селянських коней або десять-дванадцять пар яремних волів.
Так натужно і часом лишень зі швидкістю тяглової скотини рухав він уперед свій вантаж: закріплену сталевими ланцюгами й тросами велику обіцянку і водночас нечіткий спогад про довоєнне літнє пообіддя, коли пароплавний причал у Моорі загрожував упасти під вагою жвавих екскурсійних груп, а біля концертного павільйону в парку приозерного Ґранд-готелю юрмилися курортники… на низькій платформі тягача лежав корабель — пароплав з гребними колесами й чорно-смугастою трубою! Він різко пахнув свіжою фарбою і смолою, а нижче ватерлінії все ще був у гірляндах з мушель; краї ілюмінаторів, роз'їдені сіллю Адріатики, замальовані білим; поручні з червоного дерева відшліфовані долонями незчисленних пасажирів… Старезний, але гордовито сяючий, він, похитуючись, рухався до прісних вод Моорського озера.
У сповнених очікуванням селах говорили, що цей пароплав є подарунком однієї верфі з Істрії, символ примиренння і дружби у третьому десятиріччі окупації. Мовляв, один колишній в'язень, інженер, якому вдалося втекти з табору біля каменоломні, по війні дослужився до старшого керівника цієї верфі й вислав сюди корабель з доків Пули. Ніби як дещо запізнілу подяку тим селянам приозер'я, які свого часу сховали утікача від пошукових команд і собак-нишпорок з каменоломні. Говорили іще багато всякого…
Проте моорський секретар, каменяр-пенсіонер, який після жорсткого побиття під час недавнього нальоту міг ходити ще тільки на милицях, знав усе значно краще. Сьогодні вранці він, звісно, дав розпорядження прикрасити прапорами і прапорцями держав-переможниць і свою контору, і навіть клени довкола вічевого майдану, проте, як і всі інші посередники й агенти Армії, мовчав про те, що корабель цей зовсім не подарунок і не символ примирення давніх ворогів, а просто-напросто розвалюха, списана, знята з рейсів ветха посудина адріатичного каботажного пароплавства… І селяни у приозер'ї, принаймні старі, що живуть на висілках, також добре це знали, як і те, що жоден із них ніколи не ховав каторжника-утікача, і чітко пам'ятали, що страх перед польовою поліцією та догами з каменоломні свого часу був значно більшим за співчуття.
Але кому захочеться псувати такими спогадами найбільше свято повоєнних років? Захват з приводу цього пароплава, доправленого з Адріатики через Альпи, не залишав місця для сумнівів. Дунайські верфі, що будували озерно-річкові судна, давно демонтували й вивезли, а ті, що були зруйновані, так і лежали в руїнах невідбудованими. Жодна з верфей рівнини не змогла б забезпечити Моорське озеро настільки великим пароплавом.
«Спляча грекиня», колісний пароплав, який красувався на довоєнних листівках як символ озерного краю, згорів у ніч моорського бомбардування під градом палаючих уламків, серед лісу водяних фонтанів, і відтоді лежав під віялом з водоростей та мулу в зеленій глибині коло причалу, добре помітний у штиль при спокійній воді.
Тривалий час моорський секретар наполегливо, але марно просив нове судно. Копії прохань та відмов складали не багато не мало дві папки в його канцелярії. І хоча врешті-решт матеріал для розв'язання корабельного питання знайшовся просто-таки під боком, у тому місці, яке заплямувало історію Моору як жодне інше: у приозерній каменоломні.
Одна з адріатичних страхових компаній, маючи бажання відновити колишню пишність своєї контори у Трієсті, стала досліджувати походження розколотих облицювальних плит і в результаті встановила, що вони привезені з батьківщини Берінга. Такий граніт, темно-зелена корінна порода, добувався лише у двох кар'єрах планети Земля. Перший, більший, був розташований біля атлантичного узбережжя Бразилії, другий — на Моорському озері.
Після довгого листування і докладних переговорів регіональне командування дозволило доставку на Адріатику зеленого граніту — звідти й повз тепер до Моору цей пароплав, основна частина виторгуваної компенсації.
Пароплав у горах схвилював усю округу, і не тільки тому, що подолав альпійські перевали; справжньою сенсацією було інше: він пройшов крізь рогатки торгівельних обмежень, що набагато складніше, і тепер через огорожі з колючого дроту, під дулами автоматів прямував до озера. От у народі й спалахнула зненацька надія, що велика свобода Середземноморського узбережжя і квітуче багатство Півдня — і навіть Америка! — можливо, все-таки ближче, ніж це дозволяють думати здичавілість моорського краю, руїни, мертві залізничні насипи і спорожнілі, зупинені фабрики.
Села у своїх очікуваннях почали мріяти.
Серед шуму своїх духових оркестрів вони мріяли про вишукану красу Італії, про палаци й пальмові алеї, про невичерпні універсальні магазини Америки та далекі бездефіцитні краї, де після війни все тільки росло, розвивалося й ставало ще кращим. Цього сніжного ранку у розмовах тих, хто чекав, не інакше як постали в яскравих фарбах сподівання останніх років — сподівання, в яких майбутнє уявлялось у сяйві свободи й розкоші.
Цей пароплав, який до болю повільно підповзав до Моору слідом за допотопним військовим тягачем, за кіньми та яремними волами, був виміняний на дев'ять підвод каменю і все ж коштував набагато більше… Звісно, він не дуже-то й великий, звичайний старий прогулянковий пароплав, який і в кращі свої дні возив з рієкської гавані до скелястих островів затоки Кварнер не більше трьох сотень пасажирів. Не було в ньому і якоїсь особливої краси, жодного порівняння з тим легендарним латунним блиском «Сплячої грекині», до якої й досі на роковини її загибелі наввипередки пірнали, щоб прикрасити затягнутий мулом остов букетами квітів та вимпелами. Той з пірнальників, хто першим вискакував на поверхню зі шматком зогнилих торішніх прикрас, отримував як призу право на поїздку до Відня або до ще більш віддалених та екзотичних окупаційних зон — до Гамбурга, Дрездена або Нюрнберга.
Усі довгі роки зубожіння, коли спалена «Спляча грекиня» лежала в глибинах, озеро тримало на своїх хвилях хіба що торпедні катери армійських маневрів та дерев'яні плоскодонки рибалок, котрі вдень коптили в глиняних печах свій улов і розвішували сіті на прибережних луках. З вікон Ґранд-готелю ріс дикий овес і трава, а обвалений дах концертного павільйону прикривав хаос розбитих стільців та парасоль від сонця, полотно яких давно зітліло.
Ні, це не був якийсь особливо солідний корабель, але однак найбільший з тих, які доводилося бачити повоєнному сільському поколінню, адже про блиск світу молодь знала переважно з чужомовних журналів, які користувалися на чорному ринкові значно більшим попитом, ніж цитрусові та кава.
Це був чудовий корабель. Гігант, таємничий океанський монстр! чий безцінний фрахт зміцнював надію, що тепер усе можливо, як це й було до війни.
У сніговій тиші гуркіт удару був чутним аж у кузні. Берінг зі своїм конем, довгогривим битюком, саме підтягнув волоком до майстерні важке, вагою мало не в тонну, зубчасте колесо кам'яного млина і вже почав було відпрягати тварину, коли цей гуркіт докотився з берега, розбився об стіни садиби й затих. Тільки дзвін скла тривав на мить довше — лунке подзенькування дощу з уламків.
Зляканий кінь різко підвів голову й відважив своєму господареві дуже несподіваного стусана — не встоявши на ногах, Берінг перелетів через зубчасте колесо й гепнувся додолу, у перемішане зі снігом болото на подвір'ї. Без жодного слова лайки через цей прикрий випадок, так само стискаючи в одній руці кінський мундштук і налобник, а другою тримаючись за забитий бік, він пошкутильгав до воріт.
Безлюдна набережна пролягала глибоко внизу; розорана корабельним транспортом, витолочена ногами роззяв, вона була лише темною рискою між зимовою сушею і свинцево-сірими водами озера. Ця дорога йшла уздовж названої іменем Стелламура каштанової алеї — її суцвіття перетворилися на сніжні кулаки, — перетинала шурхотливий очеретяний півострів, потім круто повертала до бухти зі зруйнованим готелем «Бельвю» — і ось там її перегороджувала якась раптова, блискуча перепона: біля прикрашеного гіллям та гірляндами спуску до готельного пляжу, де на вечір було призначено спускання на воду та «хрещення» корабля, стояв розбитий лімузин. Капот виглядав як химерна скульптура, відірваний бампер погнувся і стирчав угору, немов хромований сигнал лиха… брудний слід на снігу описав хід цієї метаморфози у вигляді суцільної, красиво вигнутої лінії: машина не вписалася у поворот коло Бельвю, титанічна відцентрова сила викинула її з дорожнього полотна, біля води вдарила об нову кам'яну стінку, змуровану для зміцнення берега, і відкинула знов на дорогу. Два колісні диски, що відлетіли, поблискували серед снігу цілими та неушкодженими.
Навіть з такої відстані Берінг з першого погляду впізнав розбиту машину. Комендантська — синьо-білий «Студебекер», потужний шосейний легковик, з тих, що були йому знайомі переважно з картинок у запліснявілих журналах, залишених солдатами серед іншого казарменого сміття, восьмициліндровий, з куленепробивними колесами, двоколірним лакуванням, бездоганно відполірованими оздобами та фарами, які могли одразу вихопити з темряви цілу низку будинків!
Ще хлопчаком Берінг бігав за цим дивом разом зі зграйкою інших захоплених підлітків, коли Елліот на малій швидкості роз'їжджав селами і, бувало, кидав з вікна чорний шоколад і лакрицю. У пам'яті Берінга ці інспекційні поїздки залишили ще глибший слід, ніж на моорських битих шляхах: нестримно, як танк, лімузин їхав по вибоїнах, осідаючи в будь-яку западину місцевості, і виринав звідти ще красивішим, ніж раніше.
І хоча сам майор після великої прощальної церемонії в кар'єрі уже багато років тому відбув разом зі своєю частиною на рівнину, «Студебекер» час від часу несподівано з'являвся на сільських дорогах як заблуканий, примарний символ влади. Адже Елліот на прощання подарував найбільш вражаючий знак своєї могутності єдиному моорському мешканцю, який за роки окупації заслужив на його довіру.
Цей чоловік — у глухих селах на нього, улюбленця Армії, поглядали і заздрісно, і вороже — завдячував комендантові не тільки безцінним подарунком, але і взагалі всім, що розпалювало проти нього ненависть: своїм достоту аристократичним становищем начальника гранітної каменоломні, реквізованим будинком (де був навіть радіоприймач!), а також хай і обмеженою, але попри це нечуваною свободою пересування і, нарешті, навіть іменем. Усе тому, що в останній промові перед своїм від'їздом комендант із майже лагідною посмішкою назвав свого фаворита мій Собачий Король.
І тепер, по роках, лишень поодинокі люди у приозер'ї пам'ятали, що справжнє ім'я Собачого Короля — Амбрас.
Поза всяким сумнівом, Амбрас був непересічною людиною. У минулому в'язень табору, він мав на лівому передпліччі шрам завширшки з палець. То був відбиток розжареного напилка, яким він після звільнення навзажди знищив ганебне татуювання, арештантський номер. Свої дні він проводив на терасах кар'єру або в запилюженому бараці начальника каменоломні, а ночі — в особняку, що звався «Вілла Флора», який потроху занепадав на узгір'ї серед здичавілого парку. Він був єдиним мешканцем цього двоповерхового фахверкового будинку з дерев'яними верандами, еркерами, галереями та салонами, але попри це йому було досить однієї кімнати — колишнього музичного салону, вікна якого виходили на озеро: тут він спав на дивані, розшитому пейзажами райського саду; обтягнутий зеленим сукном гральний стіл правив йому за кухонний та робочий одночасно, за ним він на смерканні з'їдав свою холодну вечерю і перед сном кидав свій одяг на закритий рояль. Решта приміщень у цьому будинку, меблі в чохлах, плямисті від плісняви шпалери та діряві штори з парчі, гіпсові фавни і розікрадена бібліотека були залишені на дюжину напівдиких собак.
Довгі роки вілла «Флора» залишалася безлюдним місцем. Її господар, готельєр на прізвище Ґольдфарб, володів свого часу готелем «Бельвю» і прилеглими до нього пляжами та купальнями, де було влаштовано щось на зразок санаторію, який вічно балансував на межі банкрутства, і одного разу туди навідалися уповноважені державної таємної поліції, заштовхали його разом із жінкою та глухонімою дочкою до автомобіля без знаків розрізнення і вивезли у невідомому напрямку. У Моорі тоді казали: до табору, в Польщу, або ще: який там табір, яка там Польща, завезли до найближчого лісу та й по всьому.
Їхня кухарка, дочка теслі з гірської долини неподалік від Ляйса, згадувала на повоєнному допиті в майора Елліота, як господарі колінкували на підлозі салону, у повному спантеличенні складали до валізи зимовий одяг, потім знову все розпакували, а врешті дістали з величезної валізи і склали до двох сумок всього-на-всього плюшеву жирафу і шерстяні дитячі речі, тому що уповноважені наказали взяти з собою мінімум багажу; особливо ж їй запам'яталося, що один з цих уповноважених, той, що був без пальта, курив цигарки у хазяйському кабінеті — у кабінеті милостивого пана Ґольдфарба! — де до цієї години взагалі ніколи не курили.
Так чи інакше, від господарів жодної звістки не було — ані з Польщі, ані з будь-якого іншого табору, — назад вони також не повернулись, ані під час війни, ані в роки Оранієнбурзького миру.