— І що це означає?
— Ми тепер будемо сидіти в темряві. Зможемо грітися лише біля каміна та грубки в кухні.
— Погано, — сказав Зарецький, відклав лопату і закурив, — ми мусили це передбачити. Мабуть, сніг обірвав десь дроти і це навряд чи скоро відремонтують.
— Мабуть, так, — погодилася вона.
— Розморозимо холодильник, — сказав він.
— А як же заморозка? Де її зберігати?
— Де її зберігати? — запитав він і взяв лопату. — А ось де, — він почав вирубувати в стіні траншеї невелику нішу.
— У мене духовка електрична.
— Будемо їсти сире м’ясо, як англійці.
— Тобі, бачу, весело, — сказала Людмила.
— Газ є. Чого ти переживаєш?
— Так, але я люблю більше пекти в духовці.
— Ну, тоді можемо взагалі не їсти. Скоро і ми перетворимося на кригу.
— Добре, так і буде, — незадоволено відповіла вона й пішла в будинок.
Людмила принесла у великому пластмасовому тазику пакети із замороженим м’ясом, декілька туш рибин, філе кролика, курячі ніжки, а також морожені овочі й фрукти, розфасовані по пакетах. Зарецький поглибив лопатою нішу в сніжній стіні траншеї і запхав у неї цей тазик. Він накрив траншею довгими дошками — метрів десять від будинку, але дотягнути накриття до воріт уже не було матеріалу. Людмила сказала, що в гаражі є старий лінолеум — кілька згортків, які після ремонту будинку так і не викинули. Богдан постелив лінолеум зверху на дошки. Він дивився на свій сховок із задоволенням — вийшов майже військовий бліндаж, коли його ще присипле снігом — узагалі буде непомітно.
— Але я ще не зробив головного.
— Чого саме?
— Я не вийшов на зовнішні комунікації. Нам треба зв’язатися з іншими траншеями.
Людмила зареготала і сказала:
— Псих!
— Я такий, — усміхнувся він.
— Може, не сьогодні?
— Це і справді не горить, — поцілував він Людмилу в губи.
На її світле волосся плавно й тихо лягав лапатий сніг, важкі сніжинки чіплялися навіть за вії. Зарецький обережно збирав їх устами, а Людмила тремтіла в його обіймах.
— Нам треба передзвонити всім потрібним людям — поки не сіли наші телефони.
— Так, — сказала вона, — я вже розмовляла з донькою і попередила її, що на зв’язку мене може не бути декілька тижнів.
— Хоча це не страшно. Будемо заряджати мобільні в моїй машині.
— І слухати новини!
— Теж слушно.
Зарецький відчинив хвіртку й натикнувся на суцільну білу стіну снігу — вищу навіть за його ріст. Він погладив її рукою і думав, як йому бути. Богдан так замахався за цей день працювати лопатою, що вирішив узятися за прохід до траншеї в провулку наступного дня. Людмила підійшла й іронічно з ним спостерігала.
— Ну чого ти такий непосидючий?
— На тому світі відпочинемо.
— Навіщо тобі цей сніг?
— А, може, я хочу з тобою прогулятися центральною площею?
Вона розсміялася. Раптом він підніс пальця до губ і сказав: «Тс-с-с!» Вони замовкли і слухали: з товщі снігу було ледь-ледь чути голоси.
— Там є люди! — захоплено сказав Зарецький.
— Звісно ж, є. А куди вони мали подітися? — здивувалася Людмила.
— Ні. Ти не розумієш! Там є люди і вони рухаються. А якщо вони рухаються, значить, у них є така потреба.
— Ну то й що?
— Як це «ну то й що»? Люди ходять у гості, спілкуються, бухають, обмінюються новинами. І не зарилися, немов кроти, у свої нори.
— Значить ми — як кроти?
— Я такого не говорив. Добре, пора мені знову працювати.
Його очі блищали, ніби від азарту, і він потягнувся за лопатою.
— Тільки не сьогодні! — сказала Людмила, — я тебе минулої ночі всього розтирала, думала, що від болю м’язів здурієш.