- Я вам дуже вдячний, Станку, — сказав я. — І будьте певнені, у вас не буде підстав скаржитися на мене до дирекції.
Із цими словами я пішов, повторюючи подумки адресу. Я повернувся у спорожнілу їдальню, бо подітися мені було нікуди, доводилося чекати, поки там, внизу, згадають про мене. Добрі дві години я просидів за одним з покритих цератою столиків, не дозволяючи собі жодних виявів нетерпіння, курив свої сиґарети і розмірковував. Стінний годинник в їдальні показував уже десяту, коли я почув у коридорі чийсь голос, що гукав мене на ім'я. Не встиг я підійти до дверей, як посланий за мною хлопець уже їх відчинив.
- Фелікс Круль — до генерального директора.
- Це я, друже. Дозвольте мені піти з вами. І навіть якби йшлося про президента республіки, я готовий постати перед ним.
- З чим вас і вітаю, — досить зухвало відповів він на моє люб'язне звернення і зміряв мене холодним поглядом.
- Ходіть за мною, якщо бажаєте.
Ми спустилися на четвертий поверх, де були набагато ширші коридори, встелені красивими червоними доріжка ми; він викликав ліфт, якого нам довелося трохи зачекати.
- Як це так вийшло, що носоріг бажає особисто з тобою розмовляти? — запитав він мене.
- Ви маєте на увазі пана Штюрцлі? Знайомство. Особисті зв'язки. Але чому ви називаєте його носорогом?
- C'est son sobriquet. Перепрошую, не я його вигадав.
- Нема за що! Навпаки, я вдячний за будь-яку інформацію, — відповідав я.
У ліфті, освітленому електрикою і гарно оздобленому дерев'яними панелями, була навіть червона оксамитова лавка. Ліфт обслуговував молодик у лівреї пісочного кольору з червоними галунами. Спершу ліфт опинився занадто високо, потім дуже низько, так що нам довелося вистрибувати з нього ніби з великої сходинки.
- Tu n'apprendras jamais, Eustache, — зауважив йому мій провідник, — de manier cette gondole.
- Pour toi je m'echaufferai! — грубо відповів той.
Мені це не сподобалося, і я не втримався, щоб не сказати:
- Людям підлеглим не слід ставитись один до одного з презирством. Це навряд чи може зміцнити їхню позицію в очах можновладців.
- Tiens, — вигукнув осмикнутий мною ліфтер, — un philosophe!
Ми вже спустилися вниз. Проходячи вестибюлем, повз приймальню й далі, я звернув увагу на те, що мій провідник скоса позирає на мене. Мені завжди було приємно, коли я справляв враження не тільки своєю гарною зовнішністю, але й своїми духовними якостями.
Кабінет генерального директора був позаду приймальні; двері навпроти нього вели, як я встиг помітити, до читальні та в більярдну. Хлопець несміливо постукав; у відповідь зсередини почулося рохкання, він прочинив двері й, притискаючи шапку до стегна, з поклоном упустив мене.
Пан Штюрцлі був надзвичайно огрядний, мав сиву гостру борідку, яка ніби не знайшла собі надійного притулку на його величезному подвійному підборідді; він сидів за письмовим столом, гортаючи якісь папери, й спочатку не звернув на мене жодної уваги. Зовнішність пана Штюрцлі відразу пояснила мені те глузливе прізвисько, яким нагородив його персонал готелю, бо його спина аж до потилиці утворювала могутню випуклість, здавалося, він був до краю нашпигований салом, а кінчик його носа прикрашала бородавка, що стирчала догори ніби ріг, що остаточно переконало мене у влучності прізвиська. Проте його руки, що ними він підрівнював папери, збираючи їх в акуратний стос, то з вузького, то з широкого боку, були напрочуд витончені й маленькі порівняно з усією громадою його постаті, яка, незважаючи на об’єм, була досить таки зграбною і, як це часом можна спостерегти навіть у найвідчайдушніших товстунів, не позбавленою певної елеґантности у поставі.
- Отже, ви, — сказав він по-німецькому з легким швейцарським акцентом, все ще займаючись упорядкуванням паперів, — той самий рекомендований мені юнак, Круль, якщо не помиляюся, Це той, що висловив бажання в нас працювати?
- Саме так, пане генеральний директоре, — відповів я, шанобливо зробивши крок уперед, що дало мені можливість — не вперше й не востаннє — спостерегти своєрідний феномен. Після того як пан Штюрцлі поглянув на мене, на його обличчі з'явився вираз бридливости, що, безперечно стосувалося моєї тодішньої юнацької вроди. Чоловіки, яких хвилюють лише жінки, — а пан Штюрцлі зі своєю заповзятливою борідкою і ґалантною доладністю, безперечно, належав до таких — відчувають мимовільну образу, коли чуттєво привабливе постає перед ними в чоловічій подобі, а це, очевидно, пояснюється тим, що межу між чуттєвістю загального характеру й чуттєвістю у вужчому її значенні провести дуже нелегко, тоді як природа такої людини всіма силами опирається впливові цього другого значення й пов'язаних із цим асоціацій, ось чому на обличчі такої людини й з'являються згадані рефлекторні ґримаси. Певна річ, тут йдеться про досить поверховий рефлекс, і людина справедлива, яка вже знає за собою таке збурення чуттєвих уявлень, звинувачуватиме скорше саму себе, ніж того, хто став мимовільною причиною її короткого збентеження, й не буде штрафувати свого візаві.
Саме так і вчинив пан Штюрцлі, тим паче, що з поваги до його рефлексу я відразу скромно опустив очі. Він поставився до мене прихильно й запитав:
- Що поробляє мій старий приятель Шіммельпрістер, ваш дядько?
- Перепрошую, пане генеральний директоре, — відповів я, — пан Шіммельпрістер мені не дядечко, а хрещений, що, мабуть, ще більше. Дякую вам, наскільки мені відомо, хрещений цілком здоровий. Як художник він має велику популярність у всій Райнській області й навіть за її межами.
- Так, так… Цікавий тип… Справді? Має успіх? Тим краще, тим краще… Свого часу ми були щирі приятелі.
- Не варто й казати, — провадив я далі, — який я вдячний професорові Шіммельпрістеру за те, що він замовив за мене слівце перед паном генеральним директором.
- Авжеж! Так він до всього ще й професор? Як це так вийшло? Mais passons. Він мені писав про вас, і я не хотів засмутити його відмовою, адже ми разом з ним немало погуляли свого часу. Але мушу вам сказати, мій друже, що все не так просто. На яку посаду вас прилаштувати? Ви, наскільки я розумію, не маєте жодного поняття про роботу в готелі й нічому ще не навчилися…
- Гадаю, з мого боку не буде самовпевненістю, — заперечив я, — запевнити пана генерального директора, що завдяки моїм природженим здібностям я швидко надолужу відсутність спеціальної підготовки і здобуду належний успіх.
- Хіба що в гарненьких жінок, — озвався він.
І це він сказав, як мені здалося, з таких трьох причин. По-перше, кожен француз, а пан Штюрцлі давно вже ним став, обожнює вираз «гарненька жінка», який приносить задоволення і йому, й усім навколишнім. «Une jolie femme» — найбільш уживане жартівливе слівце у Франції, промовивши яке кожен певний, що воно знайде веселий відгук у співбесідника. Приблизно такий самий ефект викликає у Мюнхені згадка про пиво. Досить сказати «пиво», щоб збурити загальне пожвавлення. Це по-перше. По-друге, жартівливо згадавши про гарненьких жінок і про мій передбачуваний успіх у них, Штюрцлі прагнув подолати своє сум'яття, у певному сенсі здихатися мене й, так би мовити, здати мене на руки прекрасної статі. Це я чудово зрозумів. Але по-третє, й, мабуть, усупереч цьому прагненню, він хотів примусити мене усміхнутись, що, звичайно, призвело б до повторного нападу бридливости. Проте у своєму замішанні він саме цього й домагався. Я не міг відмовити йому в усмішці, хоча знав, що з цього вийде, і поспішив супроводити її словами:
- Гадаю, що в цій сфері, як, проте, і в будь-якій іншій, я сильно відстаю від вас, пане генеральний директоре.
Мені не варто було вдаватися до настільки чемного звороту, тому що пан Штюрцлі пропустив його повз вуха, він бачив тільки мою усмішку, і його обличчя знову скривилося в ґримасі невдоволення. Але раз він уже своє отримав, мені залишалося лише знову цнотливо похнюпитися.
- Усе це добре, юначе, — сказав він, — але ж ви жодною мірою не підготовлені до майбутньої кар'єри. Ви зненацька з’явилися в нас у Парижі, упали як сніг на голову. Ви, принаймні, французькою розмовляєте?
Це лило воду на мій млин. У душі я зрадів, розмова явно поверталася на мою користь. Тут буде цілком доречно сказати декілька слів про мою здібність до мов, здібність майже неймовірну й таємничу. Мені не треба було вивчати іноземних мов, бо, як космополіт за самою своєю природою, я носив у собі можливості всіх народів, і варто було чужоземній мові лише торкнутися мого слуху, як я вже міг створити враження, що вільно нею володію, причому завжди говорив з такою підкреслено національною манерою, що це вже межувало з комедіантством. Цей дар наслідування, який не тільки не змушував засумніватися в моїх мовних здібностях, але навпаки, надавав їм щонайбільшої правдо-подібности, пояснювався тим, що я натхненно, ледь не екстатично вживався в дух чужої мови, чи скорше цей дух вселявся у мене, і мене охоплювало натхнення, що спонукало до ще зухвалішого пародіювання; й слова, на мій власний подив, буквально зліталися до мене, бозна звідки. Проте щодо моєї французької мови, то тут спритність моєї вимови була не такого містичного походження.
- Ah, voyons, monsieur le directeur general, — афектовано заторохтів я, — vous me demandez serieusement, si je parle francais? Mille fois pardon, mais cela m'amuse! De fait, c'est plus ou moins ma langue maternelle — ou plutot paternelle, parce que mon pauvre pere — qu'il repose en paix! — nourrissait dans son tendre cur un amour presque passionne pour Paris et profitait de toute occasion pour s'arrкter dans cette ville magnifique dont les recoins les plus intimes lui etaient familiers. Je vous assure: il connaissait des ruelles aussi perdues comme, disons, la Rue de l'Echelle au Ciel, bref, il se sentait chez soi а Paris comme nulle part au monde. La consequence? Voilа la consequence. Ma propre education fut de bonne part francaise, et l'idee de la conversation, je l'ai toujours concue comme l'idee de la conversation francaise. Causer, c'etait pour moi causer en francaise et la langue francaise — ah, monsieur, cette langue de l'elegance, de la civilisation, de l'esprit, elle est la langue de la conversation, la conversation ellemкme…
Pendant toute mon enfance heureuse j'ai cause avec une charmante demoiselle de Vevey — Vevey en Suisse — qui prenait soin du petit gars de bonne famille, et c'est elle qui m'a enseigne des vers francais, vers exquis que je me repete des que j'en ai le temps et qui litteralement fondent sur ma langue —
- Та замовкніть ви, — обірвав він мій бурхливий потік красномовности. — І щоб я більше не чув віршів! Не терплю поезії, від неї у мене шлунок зводить. У нас у великій залі під час файв-о-клок іноді виступають французькі поети, ті, у кого є що вдягнути. Дамам це подобається, але я намагаюся заховатися кудись подалі. Від віршів у мене холодний піт виступає.
- Je suis desole, monsieur le directeur general. Je suis violemment tente de maudir la poesie.
- Годі. Do you speak English?
Чи розмовляв я англійською? Ні, звичайно, але хвилини три міг прикидатися, що розмовляю: на цей час вистачало того, що вловив мій слух від тональности англійської мови в Ланґеншвальбаху і Франкфурті, й тих крихт словникового запасу, які я підібрав то тут, то там. Зараз було важливо з нічого зробити щось засліплююче, хоча б на одну мить. Тому я промовив напівпошепки, самими лише кінчиками губ, і майже не артикулюючи ротом, як то невігласи уявляють справжню англійську, ще й при цьому гордовито задер носа:
- I certainly do, Sir. Of course, Sir, quite naturally I do.
Why shouldn't I? I love to, Sir. It's a very nice and comfortable language, very much so indeed. Sir, very. In my opinion, English is the language of the future, Sir. I'll bet you what you like, Sir, that in fifty years from now it will be at least the sec ond language of every human being…
- Навіщо ви крутите носом у повітрі? Це зайве. І ваші теорії мені теж не потрібні. Я цікавлюся тільки, наскільки ви володієте мовами. Parla italiano?