- О, на додачу ви ще й художник, дуже приємно.
- А ви, пане професоре, певно, їздили до Парижа у справах вашого музею?
- Ви вгадали. Метою моєї поїздки було отримання в зоопалеонтологічному музеї кількох дуже важливих для нас частин кістяка, черепа, ребер і передпліччя давно вимерлого виду тапірів, від яких, пройшовши через безліч ступенів розвитку, походять наші коні.
- Як? Кінь походить від тапіра?
- І від носорога. Так, так, ваш верховий кінь, пане маркізе, пройшов найрізноманітніші стадії розвитку. У свій час; вже будучи конем, він мав ліліпутські розміри. О, у нас є безліч вчених назв для всіх його ранніх і первісних форм, назв з коренем «hippos», «кінь», починаючи з «Eohippos» — цього родоначальника тапірів, що жив в епоху еоцену.
- Еоцену? Обіцяю вам, професоре Кукук, запам'ятати це слово. Коли почалася ця епоха?
- Нещодавно. Це вже нові часи землі; нас відділяє всього декілька сотень тисячоліть від пори виникнення не парнокопитних. Вам як художнику буде цікаво дізнатися, що у нас працюють фахівці, великі майстри своєї справи, які за знайденими скелетами наочно й реалістично реконструюють вимерлі види тварин, а також і первісну людину того часу.
- Людину?
- Так, також і людину.
- Людину епохи еоцену?
- Ну, тоді людина навряд чи існувала. Не можна не визнати, що її виникнення для нас усе ще вкрите туманом. Науці точно відомо лише те, що її розвиток завершився значно пізніше, разом з розвитком ссавців. Тому людина, така, якою ми її знаємо, — істота пізнішого походження, й біблійна Книга буття правильно вбачає у ній вершину творіння. Тільки за біблією цей процес має дещо поквапний характер. Органічне життя на землі, за найскромнішими рахунками, існує і п'ятсот, і п'ятдесят мільйонів років. Треба визнати, що перш ніж виникла людина збігло чимало часу.
- Я вражений тим, що ви розповідаєте, професоре.
Я не брехав. Я справді був вражений і захоплений вже з першої хвилини, і що далі, то більше. Я з таким напруженим інтересом прислухався до слів цієї людини, що майже забув про їжу. Переді мною ставили металеві таці під ковпачками, я щось накладав собі на тарілку, навіть підносив шматок до рота, але, прислухаючись до слів Кукука, забував покласти його в рот, щелепи мої не рухалися, ніж і виделка у мене в руках залишалися зайвими, а я все дивився на його обличчя, в його зірчасті очі. Не знаю навіть, як визначити жадібність, з якою моя душа вбирала все, що він говорив, від першого до останнього слова. Якби я не слухав його з такою незламною витримкою і увагою, хіба міг би я ще сьогодні, після стількох років, відтворити ці застільні розмови в основних її пунктах майже дослівно? Та що там, цілком дослівно! Він говорив про цікавість і потяг до нового як істотний інґредієнт пристрасти до подорожей, і вже в цих його словах, наскільки я пригадую, для мене прозвучало щось дивно хвилююче, що розбурхало все моє єство. І ось це хвилювання почуттів, це заторкування всіх фібрів мого єства, в міру того як він говорив і розповідав, переростало в хмільну, безкраю завороженість, хоча сам оповідач увесь час залишався спокійним, сухуватим, стриманим, а іноді на його губах навіть мелькала усмішка…
- Чи має життя ще такий самий довгий термін, як воно вже залишило позаду себе, цього сказати ніхто не може. Щоправда, його чіпкість неймовірна, особливо на нижчих щаблях розвитку. Адже спори деяких бактерій протягом півроку витримують досить таки незатишну температуру світового простору — мінус двісті градусів — і залишаються живі.
- Це вражає!
- Проте виникнення й продовження життя пов'язане з певними і досить суворо обмеженими умовами, які не завжди були й не завжди будуть присутні. Час заселености зірки обмежений. Вона не завжди породжувала життя і не завжди його породжуватиме. Життя — це епізод, і в масштабі еонів епізод надто короткочасний.
- Це мене тим більше прив'язує до такого, — сказав я. Слово «такий» я вжив просто від хвилювання й тому, що мені хотілося в цьому випадку висловитися книжно, суто інтеліґентно. — Існує така пісенька, — додав я для пояснення, — «Життю радійте, згаса лампади світло!» Я її чув ще в дитинстві й завжди любив, але після ваших слів про «короткочасний епізод», вона, звичайно, набуває значно ширшого значення.
- А як органічне заквапилося, — вів далі Кукук, — розвивати свої види й форми, немов знаючи, що лампада горітиме не вічно. І перш за все це стосується ранньої пори. В Кембрії рослинний світ ще дуже мізерний: морські водорості — щось інше там годі зустріти. Життя, щоб ви знали, бере свій початок із солоної води, з теплого океану. Але тваринний світ з самого початку представлений там не тільки одноклітинними тваринами, але й устрицями, черв'яками, голкошкірими, — іншими словами, всіма видами, за винятком хребетних. Схоже, що з п'ятисот мільйонів років знадобилося всього близько п'ятдесяти мільйонів, для того щоб хребетні вийшли з води на суходіл, який місцями тоді вже виник. Тут уже еволюція і розгалуження видів пішли в такому темпі, що через двісті п'ятдесят мільйонів років Ноїв ковчег був цілковито набитий всілякою живністю, включаючи й плазунів; у ту пору не існувало лише птахів та ссавців. І все це завдяки єдиній ідеї, яку в первісні часи увібрала в себе природа і якій вона невідступно слідувала аж до людини…
- Прошу вас, поясніть же мені цю ідею.
- О, це всього лише ідея співіснування клітин. Інтуїтивно — не залишати на самоті прозоро-слизову грудочку праістоти, елементарного організму, а спочатку з небагатьох, а пізніше з мільйонів і мільйонів таких створювати вищі форми життя — багатоклітинних тварин, великі особини, що складаються з плоті й крови. Те, що ми звемо плоттю, а релігія принизливо іменує слабкістю, гріховністю, «відкритим до гріха», — не що інше, як таке собі скупчення органічно злагоджених малих індивідів, інакше кажучи — це багатоклітинна тканина. Із справжнім завзяттям здійснювала природа свою єдину, свою основну ідею, а іноді навіть і перестаралася. Тож вона декілька разів впадала в надмірність, хоча потім каялась. Так уже створивши ссавців, вона допустила те перебільшення життєвої форми, як синього кита завбільшки з два десятки слонів, — чудовисько, яке на землі не могло ні протриматись, ані прогодуватись, — тож природа відіслала його назад у море, де воно тепер, гігант з недорозвиненими задніми кінцівками, плавниками й маслянистими оченятами, навряд чи собі на радість править за здобич для китобійної промисловости, в незручному положенні живить молоком своїх дитинчат і заковтує дрібних рачків. Але ще набагато раніше, на початку середніх віків землі, в триасовий період, задовго до того, як перший птах розтинав крилами повітря або дерево розпускало своє листя, існували жахливі плазуни, динозаври — істоти вже зовсім неналежних розмірів. Такий індивід, заввишки з височенну залу й завдовжки з цілий потяг, важив сорок тисяч фунтів. Шия в нього була ніби пальма, а голова в порівнянні з таким тулубом — сміховинно маленька. Це тіло, що надмірно розрослося, треба гадати, відрізнялося безприкладною глупотою, але й добродушністю, притаманною безпорадності.
- Отже, він був не так вже грішний, незважаючи на надлишок плоті.
- Так, через свою глупоту… Що мені ще сказати вам про цього динозавра? Мабуть, ось що: у нього була схильність пересуватись у вертикальному положенні.
І Кукук звернув на мене свої зірчасті очі, під поглядом яких я відчув щось схоже на збентеженість.
- Так, — сказав я з удаваною недбалістю, — ці панове, що пересуваються у вертикальному положенні, на Гермеса не надто схожі.
- Чому ви раптом згадали про Гермеса?
- Прошу пробачення, але в моєму дитинстві міфології приділялася виняткова увага. Вчитель, який мешкав у нас у замку Монрефюж, відчував до неї таку пристрасть…
- О, Гермес! Елеґантне божество. Я не п'ю кави, — кинув він кельнерові, — принесіть мені ще пляшку віші.
Елеґантне божество, — повторив він. — І пропорційної статури, не надто великий, не надто малий, цілком людських розмірів. Якийсь старожитній зодчий говорив, що той, хто хоче споруджувати будівлі, насамперед має пізнати досконалість людського тіла, бо в ньому найглибша таємниця пропорцій. Поборники містичної відносности воліють стверджувати, що людина, — а отже, й бог в людській подобі, — за зростом тримається середини між світом титанів і пігмеїв. За їхньою теорією, найбільше матеріальне тіло всесвіту — червона зірка-гігант — настільки ж більше людини, наскільки найдрібніша частка атома — оте щось, яке має збільшитись в діаметрі в сотні більйонів раз, аби стати видимим, — менше за неї. — От і виходить, що даремно пересуватися у вертикальному положенні, якщо в тобі не дотримано пропорцій.
- Якщо вірити переказам, — вів далі мій співтрапезник, — то ваш Гермес з його еллінською пропорційністю мав бути добрим спритником: через це клітинна тканина його мозку, якщо дозволено припустити його наявність у бога, мабуть, мала особливо вигадливі форми. Але якщо уявити собі того ж Гермеса не з мармуру, гіпсу або амброзії, але як живу людську плоть, то й у нього ми виявимо безліч реліктів прадавньої природи. Вельми показово, наскільки первісними залишилися руки й ноги людини в порівнянні з її мозком. У них збережені всі ті кістки, які були вже у най простіших наземних тварин.
- Вражаюче, просто вражаюче, пане професоре. Це вже не перше захоплююче твердження, яке від вас чую, але, мабуть, одне з найбільш вражаючих. Отже в нас ті самі кістки, що й у доісторичних тварин! Не те щоб мені це було образливо, але мене це вражає. Вже не кажу про горезвісні Гермесові ноги. Але візьміть для прикладу чарівні ґраціозні руки жінки, які, коли нам пощастить, обвивають нас, і раптом, коли подумаєш…
- Мені здається, мій милий маркізе, ви схильні до певного культу крайнощів, — перебив мене Кукук. — Природна огида високорозвиненої істоти до безногого черв'яка, але щодо ґраціозної жіночої руки, то цю кінцівку нам слід вважати не чим іншим, як кігтистим крилом доісторичного птаха або плавцем риби.
- Добре, добре, тепер я завжди буду про це думати, запевняю вас, без найменшої гіркоти чи цинізму, а скорше навіть з теплим почуттям. Адже кажуть, що людина походить від мавпи?
- Милий мій маркізе, давайте краще скажемо: людина — породження природи і своїм корінням сягає в природу. Тож не треба, щоб нас так уже засліплювала подібність її внутрішніх органів з органами людиноподібної мавпи, через це і так здійняли надто багато галасу. У синіх очках свині, в її повіках і шкірі більше людського, ніж в якому-небудь шимпанзе, і голе людське тіло теж нерідко нагадує свиню. А ось мозок наш за складністю своєї будови най ближче до мозку щура. Та й фізіономічно звірине взагалі на кожному кроці проглядає в людях. Там ми бачимо рибу і лисицю, тут — собаку, тюленя, яструба або барана. З іншого боку, звичайно, якщо погляд наш здатний це помітити, то й тварини часто видаються нам людьми, яких воля злого чарівника прирекла жити під личиною звіра. О, звичайно, людина і звір — споріднені істоти! Але якщо говорити про походження, то людина походить від звіра тією ж мірою, що й органічне походить від неорганічного. Тут долучилося щось іще.
- Долучилося? Але що ж, дозвольте мені запитати?
- Приблизно те саме, що долучилося, коли з небуття виникло буття. Доводилося вам колись чути про празачаття?
- Принаймні, я прагну про нього почути.
Він швидко озирнувся навколо й довірчим тоном, явно тому, що він звертався не до кого-небудь, а до маркіза де Вености, повідомив мені таке:
- Створення світу відбулося не один раз, а тричі: виникнення буття з небуття, пробудження з буття життя й народження людини.
Цю свою заяву Кукук запив ковтком віші, причому склянку йому довелося тримати обома руками, оскільки вагон добряче трусонуло. Публіка до цього часу вже розійшлася. Більшість кельнерів стояло без діла. Хоча після обіду, що залишився майже неторканим, я замовляв одну чашку кави за одною, але своє збудження, яке щораз наростало, пояснюю не цим. Нахилившись уперед, я сидів і слухав свого незвичайного супутника, який розповідав мені про буття, про життя, про людину й про небуття, з якого все з'явилося і в яке все знову повернеться.
- Не підлягає сумніву, — говорив він, — що не тільки життя на землі є скороминущим епізодом, але й саме буття — це такий же епізод між двома небуттями. Не завжди існувало буття й не завжди існуватиме. Раз настав початок буття, настане і його кінець, а разом з ним кінець часу і простору, бо їхній зв'язок скріплений лише буттям. Простір, — говорив він, — це не що інше, як взаємопорядок або взаємовідносини матеріальних речей. Без матеріальних речей, які його займають, немає простору, як немає й часу, бо час — це послідовність подій, яка неможлива без наявности тіл, продукт руху причин і наслідків; змінюваність тіл задає часові напрям, без якого той не існує. Відсутність часу й простору є утвердженням небуття. Останнє в усіх сенсах позбавлене протяжности, — це застигла вічність, швидкоплинно перервана просторово-тимчасовим буттям. Буттю дано термін більший, ніж життю, більший на еони, але колись, безперечно, скінчиться й воно, і так само є безперечним, що кінець відповідатиме початкові. Коли почався час звершення? Коли ж перше здригання буття прорвалося з небуття завдяки якомусь «так буде» вже неминуче уві брало в себе «так минеться»? Можливо, «коли» цього «буде» відбулося не так давно і «коли» цього «пройде» вже недалеко, і не виключено, що їх розділяють усього кілька більйонів років… Тим часом буття править свій буйний бенкет у незмірних просторах, які є його творінням і в яких воно створює відстані, що цепеніють від крижаної порожнечі.
І він узявся розповідати мені про велетенську сцену, на якій розгортається цей бенкет, про всесвіт — смертну дитину вічного небуття — насичений незліченними матеріальними тілами, метеорами, місяцями, кометами, туманностями, мільярдами зірок, взаємодіючих, взаємновпорядкованих дією своїх полів тяжіння, зігнаних у зіркові скупчення, чумацькі шляхи й гігантські системи чумацьких шляхів, де кожен окремо шлях складається з незліченної кількости палаючих сонць, планет, що обертаються навколо своєї осі, мас розрідженого газу й холодних нагромаджень заліза, каменю, космічного пилу…
З хвилюванням слухав я його, чудово усвідомлюючи, наскільки почесний привілей збагачуватися такими відомостями, й цим привілеєм я був зобов'язаний своєму шляхетному походженню, тим, що я був маркізом де Веноста і що у мене в Римі була тітонька графиня Чентуріоне.
- Наш Чумацький Шлях, — долинуло до мене, — один з більйонів чумацьких шляхів — який майже на самому краю включає в себе, на відстані тридцяти тисяч років проходження світла від його середини, нашу локальну сонячну систему з її велетенською, хоча відносно й зовсім не такою великою, розпеченою кулею, яку ми звемо в однині «сонце», — хоча воно лише одне з багатьох сонць, — і з планетами, що перебувають у сфері його тяжіння. Серед них і наша земля, для якої головна, хоча й клопітка втіха — це, обертаючись навколо своєї осі зі швидкістю тисячу миль на годину, водночас обертатися навколо сонця, про ходячи двадцять миль на секунду, й таким чином встановлювати для себе дні й ночі, — зауважте, саме для себе, — бо існують ще зовсім інші дні й ночі. Планета Меркурій, наприклад, найближча до сонця, завершує свій колообіг за вісімдесят вісім наших днів і при цьому лише один раз обертається навколо своєї осі, так що для неї день і рік — одне й те саме. З цього видно, що з часом справа йде так само, як і з вагою: те й те позбавлене загальної дійсности. Ось візьмемо, наприклад, білого супутника Сіріуса — тіло, всього в три рази перевищує розмір нашої землі; на ньому матерія досягає такої щільности, що її кубічний дюйм у нас важив би тонну. У порівнянні з нею земна матерія, наші скелі, наше людське тіло — тільки найлегша піна.
- Кружляючи навколо сонця, — мав я нагоду почути далі, — земля і її місяць кружляють ще й навколо один одного, і при цьому вся наша місцева сонячна система рухається у рамках значно ширшого, але все ще «місцевого», скупчення зірок, рухається, не відстаючи, і в свою чергу, з шаленою швидкістю вона рухається всередині Чумацького Шляху, який відносно своїх віддалених братів — інших чумацьких шляхів — женеться з неймовірною швидкістю вперед, тоді як найдальші матеріальні зоряні скупчення розлітаються в усіх напрямах небуття, причому вони наділені такою спритністю, що політ осколка гранати порівнянно з їхньою швидкістю перебуває в стані спокою, і в цьому урагані прискорення вони несуть в собі простір і час.