Погода стояла ще літня, сонце яскраво світило, виблискуючи на мідних облямівках ціпків, на які спиралися, йдучи здалеку, чоловіки. Вони були вдягнені в строкаті шарфи й капелюхи з широкими крисами. На жінках — сукні з накрохмаленої до блиску бавовняної тканини, облямовані на ліфах, рукавах та подолах золотою й срібною ажурною тасьмою. У декого у волоссі були високі іспанські гребені, а поверх них іноді ще й вуалі з чорних або білих мережив, що спадали з голови на плечі, — так звані мантильї. Те, що їх носили селянки жінки, мене не дивувало, але коли переді мною постала донна Марія-Пія — звичайно, не в накрохмаленій ситцевій сукні, а в елеґантному туалеті, але також у мантильї поверх високого гребеня, — я, маю визнати, був приголомшений. Та оскільки вона не вважала за потрібне відзначити усмішкою такий етнографічний маскарад, я теж не усміхнувся й тільки ще поштивіше схилився до її руки. Мантилья надзвичайно пасувала їй. Промені сонця, проникаючи крізь тонке плетене мереживо, відкидали філігранні тіні на її щоки та велике, суворе й по-південному бліде обличчя.
Зузу була без мантильї. Але в моїх очах і чарівні пасма чорного волосся, що спадали на вуха, були достатньою національною ознакою. Зате вдягнена вона була навіть темніше, ніж мати, ніби для обідні, чоловіки, професор і дон Міґель, який прийшов пішки й, поки ми обмінювалися взаємними привітаннями, приєднався до нас, були в строгих костюмах — чорний сурдут і циліндр, тоді як я залишався у звичайному своєму синьому костюмі в світлу смужку. Це видавалося трохи genant, але недосвідченість іноземця заслуговувала на поблажливість.
Я звелів погоничеві їхати парком, а потім через Кампо ґранде — такий шлях був спокійніший.
Професор і його дружина сіли на заднє сидіння. А я із Зузу — навпроти них, тоді як дон Міґель поруч з кучером. Ми їхали мовчки, лише зрідка перекидаючись словами, що головним чином було викликано надзвичайно поважною, навіть манірною поставою сеньйори Марії, яка, здавалося, засуджує будь-яку балаканину. Її чоловік один раз звернувся до мене з якимось незначним запитанням, але я, ніби питаючи дозволу, мимоволі підняв очі на цю суворо урочисту жінку в іберійському уборі й відповів йому якомога стисліше. Сережки з підвісками з чорного бурштину погойдувалися в її вухах при легких поштовхах повозу.
Скупчення екіпажів біля входу до арени було неймовірне. Наші коні повільно пробиралися до під'їзду крізь цей тлум. Потім нас прийняв величезний цирковий намет з його перегородками, балюстрадами й високим амфітеатром, де лише зрідка можна було помітити порожнє місце. Чергові з бантами на плечі провели нас на тіньовий бік, і ми вмостилися — не дуже високо — над жовтим колом арени, посипаної тирсою й піском.
Велетенський амфітеатр швидко заповнився аж до най останнішого місця. Кукук анітрохи не перебільшив, розповідаючи мені про мальовничу велич цього видовища. В яскраву картину цирку, здавалося, була вписана вся нація, навіть високопоставлена публіка на тінистій стороні вже самим своїм виглядом намагалася, нехай боязко й сором'язливо, злитися з народом, що був там, на сонці.
Деякі панії, в тому числі іноземки, як, наприклад, пані де Гюйон і княгиня Маврокордато, хизувалися високими гребенями й мантильями, інші, наслідуючи національний стрій селянок, мали сукні, облямовані золотою й срібною тасьмою, а строгий одяг чоловіків був ніби знаком уваги до народу чи, принаймні, до народности святкування.
У велетенському цирку панував радісно вичікувальний, але стриманий настрій, навіть на сонячному боці він помітно відрізнявся від звичайного настрою черні, що почувається як вдома на «світських» стадіонах і спортивних трибунах. Нетерпляче збудження, що я його поділяв з усією масою глядачів, які дивились на поки що порожній круг арени, — жовтий її покрив незабаром мав запарувати червоними калюжами крови, — явно стримувалося усвідомленням майбутнього священнодійства. Музика на мить вщухла, і замість якоїсь концертної штучки мавритано іспанського штибу оркестр заграв гімн, тільки-но принц, сухорлявий чоловік із зіркою на сурдуті й хризантемою в петлиці, та його дружина в мантильї з’явилися в ложі. Всі підвелися з місць і зааплодували. Те саме відбулося й трохи згодом на честь зовсім іншої людини.
Вихід принца й принцеси відбувся за одну хвилину до третьої. Коли годинник почав бити, велика середня брама розчинилася під невщухаючу музику, пропускаючи процесію акторів, попереду якої були три мечоносці з аксельбантами на коротких болеро, в розшитих вузьких штанях, що доходили до половини литок, в білих панчохах і туфлях із пряжками. За ними — бандерильєри, що тримали в руках загострені, прикрашені строкатими стрічками бандерильї, й так само пишно вдягнені капеадори з вузькими чорними краватками, що звисали на сорочках, й червоними плащами, перекинутими через руку. За бандерильєрами з’явилась кавалькада пікадорів, озброєних піками, в капелюхах з майоріючими стрічками, на конях, стьобані попони яких, на кшталт матраців, затуляли груди й боки, і, нарешті, уквітчана та прикрашена стрічками упряж мулів замикала кавалькаду й рухалася жовтою ареною просто до ложі принца, де вся процесія розпалася, після того як кожен її учасник зробив шанобливий уклін. Я запримітив, як хрестилися деякі тореадори, коли прямували до захисних бар'єрів.
Маленький оркестр знову замовк, раптово, на напівтакті; почувся самотній і пронизливий звук сурми. Тиша навкруги була німотна. І тут з низьких воріт, яких я раніше не зауважив і які нараз розчинилися, вискакує й мчить — я перейшов тут на теперішній час, тому що знову наче на власні очі бачу все це, — мчить щось стихійне — бик, чорний, важкий, могутній з вигляду, — непереборний клубок сили, що вбиває, сили, в якій давні народи побачили б богозвіра, звіробога; грізно зиркають його очиці, роги вигнуті на кшталт тих, з яких пили наші предки, але вони міцно вросли в його широкий лоб і стирчать із заломленими догори кінцями та несуть невідворотну смерть. Він рветься вперед, зупиняється, впершись передніми ногами, з люттю дивиться на червоний плащ, який один з пікадорів, догідливо зігнувшись, волочить по піску арени, кидається на цю червону пляму, свердлить її рогами, затоптує в пісок, і тієї миті, коли, відхиливши голову набік, він збирається ще раз вдарити рогами червону ганчірку, маленька людина відсмикує її й одним стрибком опиняється позаду бика. Водночас два бандерильєри встромляють строкаті бандерильї в жировий прошарок на бичачій потилиці. Бандерильї застрягли в ньому; вони, мабуть, з гачками й тримаються міцно, тому що погойдуються і косо стирчать з його тіла до самого кінця гри. Третій бандерильєр всадив йому просто в чубок коротку оперену бандерилью, і ця прикраса, схожа на роз простерті крила голуба, теж залишається на бикові протягом усієї його подальшої вбивчої боротьби зі смертю.
Я сидів між Кукуком і донною Марією-Пією. Професор час від часу нахилявся до мене й пошепки коментував те, що відбувається. Від нього я дізнався назви різних учасників цієї бойової гри. Він же розповів мені, що бик до сьогодні вів щасливе життя на вільному пасовищі, розбещений турботою і чемним поводженням. Моя величава сусідка праворуч зберігала мовчання. Вона відводила очі від бога народження й смерти там внизу, на арені, тільки для того, щоб докірливо глянути на чоловіка, коли той говорив. Її суворе бліде обличчя, затінене мантильєю, було нерухомим, але груди швидко здіймалися й опускались; я був певен, що вона нічого не помічає, і, либонь, частіше позирав на ці груди, що здіймаються від неймовірно хвилювання, ніж на пронизану бандерильєю з комічно маленькими крильцями, заюшену кров'ю жертовну тварину.
Я називаю це так, тому що треба було мати надто вже притуплені почуття, аби не відчути напруженої та водночас священно радісної атмосфери, що охопила всіх навколо й складалася з нічим не зрівнянного поєднання штукарства, крови й святобливости, це проступило назовні первісно народне начало, постало з глибини віків давнє свято смерти. Пізніше в екіпажі професор Кукук, який уже знову здобув право говорити, став розводитися про те ж саме, але для мого й без того тонкого, а тепер особливо загостреного відчуття його вчені розмисли нічого істотно нового не додали. Штукарство й лють розірвалися шаленим вибухом, коли бик трохи пізніше, пройнятий раптовим здогадом, що ця нерівна гра сили й розуму добром не скінчиться, повернув до воріт, через які вибіг на арену, і зі встромленим в його жир і м'язи ошатними вістрями намірився піти назад у своє стійло.
Рядами прокотилася хвиля обурення й глузливого реготу. Не тільки на сонячному боці, але й на нашому глядачі схопилися з місць, свистіли, кричали, лаялися й спльовували. Моя пава теж скочила на ноги, свиснула щосили, показала боягузові довгого носа й — «хо-хо-хо!» — цирком пролунав її гучний насмішкуватий регіт. Пікадори перегородили шлях бикові, тикаючи в нього своїми тупими списами. Знову строкаті бандерильї! До деяких для більшого пожвавлення були прироблені ракети феєрверку, які з тріском і шипінням вибухали на його живому тілі, впивалися йому в шию, спину, боки. Від болю й образи його скороминущий зблиск розуму, який так обурив натовп, перейшов у сліпу лють, яка додала тварині ще більше сили в цій смертельній грі. Кінь разом з вершником уже валявся на піску арени. Одного капеадора, що трохи загаявся, було піднято на роги, й він важко гепнув додолу. Проте оскаженілого бика вдалося віднадити від нерухомого тіла, скориставшись його ненавистю до червоного кольору; поваленого підняли й під гучні оплески він забрався з арени. Треба сказати, що я так і не втямив, для кого вони призначалися: для потерпілого чи для шаленого бика — можливо, що для обох. Марія да Крус то плескала в долоні, то хутенько хрестилася й бурмотіла щось своєю рідною мовою, напевне, молитву здравицю за нещасливого капеадора.
Професор висловив припущення, що бідолаха відбувся переломом кількох ребер та струсом мозку.
- А ось і Рібейро, — сказав він раптом. — Славний хлопець!
Від групи учасників бою відокремився один з еспадів, якого глядачі зустріли гучним «ах» і вітаннями, що свідчили про його неабияку популярність; у той час як всі інші тулилися до бар'єра, він залишивсь на арені сам на сам з розлюченим биком, що спливав кров'ю. Я звернув на нього увагу ще під час процесії, мій погляд одразу вирізняє гарне й елеґантне від буденного. Рібейро, юнак років вісімнадцяти чи дев'ятнадцяти, й справді був просто красенем. Під чорним волоссям, що спадало йому на брови, виднілося виточене, типово іспанське обличчя, на якому грала ледь помітна усмішка, можливо, викликана палким глядацьким прийомом, а можливо, говорила лише про зневагу до смерти й про усвідомлення своєї сміливости; при цьому його карі очі дивилися серйозно й спокійно. Вишита курточка з наплічником та рукавами, що звужуються до зап'ястя (ох, хрещений Шіммельпрістер колись наряджав мене саме в таку) пасувала йому не менше, ніж мені в ті далекі часи. Я зауважив, що у нього тонкі, напрочуд аристократичні руки; в одній з них він тримав вийнятий з піхов блискучий дамаський кинджал, як ціпок на прогулянці. Другою притискав до себе червоний плащ. Проте, коли він дійшов до середини вже поритої і скривавленої арени, то кинув кинджал у пісок і тільки злегка помахав плащем у напрямку бика, який щосили намагався струсити з себе бандерильї. Потім Рібейро завмер, з ледь помітною усмішкою та серйозним поглядом стежачи за зловісним мучеником, який мчав просто на нього і для якого він був єдиною метою, наче одиноке дерево для удару блискавки. Він стояв як укопаний — безперечно, надто довго; треба було добре знати його, аби з жахом не думати: ще секунда — і він буде збитий з ніг, розпоротий, розтерзаний, розтоптаний. Натомість сталося щось дивно ґраціозне, тонко продумане й прекрасне. Роги вже торкнулися його, на них повис шматок вишивки з куртки, коли один-єдиний, майже непримітний порух червоного плаща змусив це знаряддя смерти кинутися туди, де його вже не було, бо один невловний крок — і він стояв збоку від чудовиська; бик і постать людини з витягнутою вздовж чорної спини рукою, туди, де роги цілилися у звивистий червоний плащ-капу, злилися в одну химерну групу. Натовп схопився з місць і з криком: «Рібейро!» та «toiro» — вибухнув овацією. Я заплескав у долоні, те ж саме зробила й пані королівської крови з грудьми, що бурхливо здіймались. Я встигав дивитися по черзі то на групу «звір і людина», що швидко розпалася, то на неї, цю сувору й стихійну жінку, яка ставала для мене все більш невіддільною від кривавої гри там унизу.
Рібейро в дуеті з toiro потішив публіку ще кількома блискучими вивертами; мені вже стало ясно, що вся справа тут у ґраціозних танцюристських позах перед лицем небезпеки, в пластичному єднанні витончености й могутньої сили.
Був момент, коли бик, ослабнувши й втомившись від марних зусиль своєї злости, відвернувсь од Рібейро й тупо вирячився на землю, а його партнер, раптом повернувшись до нього спиною, опустився на коліна в пісок, та відразу легко схопився і, схиливши голову, пішов на нього з високо піднятою рукою, волочачи за собою червоний плащ. Це виглядало вельми сміливо, але тореро був упевнений, що рогатий диявол таки хоч на мить заціпеніє. Іншим разом, ідучи попереду бика, він майже впав, але втримався на витягнутій руці, далеко відставивши іншу з плащем, що бився в повітрі й незмінно викликав лють його чотириногого супротивника, і тут же підвівся й легким рухом перескочив через бикову спину. Знову загриміли шалені оплески, за які той не дякував, вважаючи, що вони так само стосуються й toiro, а цього останнього не цікавили ні слава, ні вдячність. Хоча мені навіть здавалося, що тореро відчуває певну непристойність такого поводження з жертовною твариною, яка до того знала тільки шанобливу чемність на вільному пасовиську. Але в цьому й виявлялося штукарство, з яким тут по-народному поєднувалася святобливість перед кров'ю.
Покінчивши з грою, Рібейро підбіг до покинутого ним кинджала, опустився на одне коліно, все тим же запрошуючим жестом розпластав перед собою плащ і став невідривно дивитись, як бик, що приготувався до нападу, наближається до нього незґрабним галопом. Він підпустив його зовсім близько, впритул, точно розрахувавши секунди, схопив з підлоги кинджал і блискавично встромив йому в зашийок блискучий вузький клинок майже по саме руків’я. Бик осів, перекотився з боку на бік, на мить запорпався рогами в пісок, наче то був червоний плащ, затих, і очі його стали скляними.
Справді, це був елеґантний спосіб забою тварин. Як зараз бачу я Рібейро: з плащем під пахвою він йде навшпиньки, немов намагаючись тихше відійти вбік, і озирається на свою бездиханну жертву. Але вже під час цієї короткої сутички не на життя, а на смерть вся публіка, як один, встала, бурею оплесків вітаючи бика — героя страшної гри, який так мужньо поводився після того, як спочатку зробив було спробу втекти з арени. Овація тривала доти, доки упряжка мулів не забрала величезну тушу. Рібейро йшов поруч з возом, віддаючи останню шану своєму супротивникові. На арену він уже не повернувся. Під іншим ім'ям, в іншій життєвій ролі, як частину двоєдиного способу, судилося мені зустріти його трохи пізніше. Але про це свого часу і на своєму місці.
Ми бачили ще двох биків, менш цікавих, зрештою, як і еспадів, що билися з ними. Один, наприклад, всадив свій кинджал настільки невміло, що бик не впав, хоча з нього потоком заструмувала кров. Він стояв у такій позі, наче його нудило, розставивши ноги, далеко витягши шию, вивергаючи в пісок широкий струмінь крови, — неприємна картина. Кремезний матадор, надто пихатий і дуже гоноровий, змушений був завдати йому ще «удар милосердя», так що з тіла бика стирчали вже руків’я двох кинджалів. Ми пішли. В екіпажі чоловік Марії-Пії науково прокоментував те, що ми, тобто я, вперше бачили сьогодні. Він довго говорив про стародавнє римське вірування, що спустилося з вершин християнства до поклоніння кровожерливому богові, культ якого ледь не став поперек дороги культові господа нашого Ісуса Христа як світової релігії, бо ті таїнства були близькі народному серцю. Неофітів, за цим віруванням, хрестили не водою, а кров'ю бика, який, можливо, сам був богом і оживав у кожному, на кого пролилась його кров. У цьому вченні була якась одвічна єдність, щось таке, що об'єднувало життя і смерть у неподільне ціле, його таїнства теж ґрунтувались на рівності та єдності вбивці й убієнного, сокири й жертви, стріли й цілі… Я слухав професора лише краєм вуха й лише настільки, наскільки це не перешкоджало мені дивитися на жінку, чия краса й сутність так яскраво проявилися на цьому народному святі, яке, повернувши її до себе самої, зробило її ще більш гідною захопленого споглядання. Груди її зараз були спокійними. А я хотів знов бачити, як вони здіймаються.
Про Зузу — тепер мені це стало ясно — під час кривавого спектаклю я геть забув. Тим рішучіше я поклав собі виконати нарешті її наполегливу вимогу і з божою поміччю вручити їй малюнки, які вона заздалегідь вважала своєю власністю: голу Зазу зі спадаючими на вуха пасмами волосся Зузу. Наступного дня мене знову запросили на сніданок до Кукуків.
Невелике похолодання, що настало після дощу минулої ночі, дозволило мені вдягти легке пальто, у внутрішню кишеню якого я поклав згорнуті трубочкою малюнки. Уртадо теж був там. За столом розмова точилася навколо вчорашніх вражень, і я, щоб зробити приємність професорові, став розпитувати його про відкинуту релігію, до якої спускалася пряма доріжка з вершин християнства. Чогось суттєво нового він до вчорашнього додати не зумів і лише заперечив мені, що далеко не всі її обряди було відкинуто, тому що справді народні священнодійства споконвіку диміли жертовною кров'ю, кров'ю бога, і пояснив мені зв'язок, що існує між жертвоприношенням та вчорашнім кривавим святкуванням. Я зиркнув на груди господині будинку, чи не здіймаються вони.
Після кави я розпрощався з дамами, застерігши за собою право зробити їм ще останній візит, оскільки день мого від'їзду був уже зовсім близько. Разом з професором і паном Уртадо, які вирушили до музею, я сів у вагончик канатної дороги і вже в нижній частині міста попрощався з ними, висловивши надію на те, що прихильна доля в недалекому майбутньому дозволить мені знову насолодитися їхнім товариством. Я зробив вигляд, що прямую до «Савой паласу», але коли зайшов за ріг і озирнувся, повернув назад і сів у той же вагончик, що вирушав нагору.
Я знав, що хвіртка в садок була відчинена. Погода з самого ранку стояла по-осінньому м'яка й сонячна. Донна Марія-Пія мала годину сієсти. Я не сумнівався, що знайду Зузу в садку за будинком, куди вела посипана рінню доріжка. Посеред маленького газону цвіли жоржини та айстри. В глибині, праворуч, олеандрові кущі захисним півколом огортали лавку. Моя люба сиділа там у затінку олеандрів у сукні, схожій на ту, в якій я побачив її вперше, вільній, як вона любила, в синю смужку, з поясом з тієї ж матерії та мереживним шиттям на коротких рукавах. Вона читала книжку і, звичайно, чула мої обережні кроки, проте не відірвалась від неї й не звела на мене очей, поки я не став перед нею. Моє серце закалатало.
- О, — зойкнула вона, розтуливши губи, її чарівне обличчя кольору слонової кістки здавалося блідішим, ніж завжди. — Ви ще тут?
- Знову тут, Зузу, я вже побував у місті й потайки повернувся сюди, щоб виконати свою обіцянку.
- Дуже приємно, — сказала вона. — Пан маркіз згадав про своє зобов'язання, — нарешті! Ця лавка поступово перетворилася на якусь чекальню… — вона сказала зайве й прикусила язичка.
- Як ви могли подумати, — поквапно заперечив я, — ніби я забув про нашу домовленість, що відбулася в тій дивовижній ґалереї? Можна мені підсісти до вас? Ця лавка в кущах набагато затишніше місце, ніж всі інші, на корті наприклад. Боюся, що тепер я знову закину теніс і розучусь грати…
- Ну, у Меєрів-Новара в Арґентині, напевне, є тенісний корт.
- Можливо. Але інший. Мені важко розлучатися з Лісабоном, Зузу. Я щойно попрощався з вашим шановним батьком. Як чудово він сьогодні говорив про народні священнодійства. Вчорашня корида справила на мене, м'яко кажучи, курйозне враження.
- Я майже не дивилась на арену. Та й ваша увага не була нероздільною — як завжди. Але до справи, маркізе! Де мої dessins?
- Ось, — відповів я. — Ви самі цього побажали, Зузу… Зрозумійте, це продукт моїх мрій, який творився, так би мовити, несвідомо…
Вона тримала в руках ці кілька аркушів, розглядаючи верхній. На ньому рукою закоханого було намальовано тіло Заза в різних позах. Диски сережок були подібні й пасма на вухах теж. Обличчя мало менше схожости, але що тут означало обличчя!
Я сидів так прямо, як донна Марія-Пія, до всього готовий, на все згодний, заздалегідь глибоко схвильований усім, хай би що сталося. Кров прилила їй до обличчя, заледве вона побачила власну чарівну наготу. Вона схопилася, швидко, круто, вздовж і впоперек розірвала ці шедеври й пустила тремтливі клаптики паперу за вітром. Звичайно, так і мало статися. Але от чого не повинно було трапитися і все-таки сталося, то ось що: якусь мить вона з відчайдушним виразом обличчя дивилася на шматки паперу, які впали на землю, але раптом її очі наповнилися слізьми, вона знову опустилась на лавку, обвила руками мою шию, сховала палаюче личко на моїх грудях; короткі уривчасті зітхання виривалися у неї майже нечутно, проте вони мені сказали все; в той же час — і це було найзворушливіше — маленький кулачок безперервно й ритмічно молотив по моєму плечу. Я поцілував її руку на моїй шиї, притяг до себе обличчя, вкриваючи поцілунками її губи, й вони відповіли мені, точнісінько як у моїх мріях, саме так, як я того жадав, як уявляв собі це, коли вперше побачив її, мою Зазу на площі О Русіу. І хто ж, про бігаючи очима ці рядки, не позаздрить мені за цю солодку мить? Не позаздрить тій, яка вперше спізнала любов, хоча вона й молотила мене кулачком. Але який несподіваний поворот долі! Яка мінливість щастя!
Зузу нараз відсахнулася, розімкнула наші обійми. Перед олеандрами й лавкою, перед нами, стояла її мати.
Мовчки, немов нас вдарили по губах, які щойно були в пристрасному єднанні, дивилися ми на величну пані, на її велике бліде обличчя з суворим ротом, з насупленими бровами й крилами носа, що широко роздувалися, аж погойдувались підвіски з чорного бурштину. Точніше — на неї дивився тільки я; Зузу притиснула підборіддя до грудей і посилено молотила кулачком, тепер вже по лавці, на якій ми сиділи.
Читач повірить мені, що я був менше збентежений появою матері, ніж можна було припустити. Вона постала переді мною так несподівано, ніби з'явилася на мій поклик, і до зрозумілої моєї розгублености раптом домішалася радість.
- Мадам, — чемно сказав я, підвівшись. — Прошу пробачення за те, що потурбував вас у годину відпочинку. Все це сталося якось само собою і не переступило меж благо пристойно…
- Мовчіть! — звеліла володарка своїм напрочуд звучним, по-південному ледь хриплим голосом і звернулась до Зузу: — Сюзанно, ти зараз підеш в свою кімнату і залишишся там, поки тебе не покличуть!
Потім вона перевела погляд на мене:
- Маркізе, я хочу поговорити з вами, ходімо зі мною.
Зузу вже бігла по газону, який, напевне, й зробив кроки сеньйори нечутними. Сеньйора ж ішла тепер доріжкою, посипаною рінню, і я, підкоряючись її повелінню, прямував за нею, тобто йшов не поруч з нею, а трохи оддалік і збоку. Так ми увійшли в будинок, потім у вітальню, звідки одні двері вели до їдальні. За нещільно причиненими дверима навпроти було, мабуть, приміщення інтимного характеру. Рука суворої господині будинку причинила їх.
Наші погляди зустрілися. Вона була не те що вродлива, а дуже гарна собою.