Настя зітхнула. Вона геть не шкодувала про безсонну ніч на кухні. Перед від’їздом командир дав список потрібних речей. Настя швидко пробігла очима і поцікавилася:
— Мобільник, цвяхи, бензопила, батарейки, ліхтарики, наколінники… А чому не вказані форма, берци, каски?
— Які форма, каски, берци? Хлопці мріють про кілька бронежилетів для групи розвідників та хоча б один прибор нічного бачення, — пояснив командир. — Усе це коштує недешево, ми розуміємо…
— Я спробую щось зробити! — пообіцяла Настя.
Дорогою додому вона мовчала, поринувши у свої думки.
— Ти б подрімала трохи, — сказав їй Вадим.
— Удома висплюсь, — відповіла і решту дороги не зронила ні слова.
— Зараз прийдуть наші побратими, то познайомишся, — сказав Марк, зупинившись біля бліндажа. — Хлопці у нас класні — сам побачиш! Підемо поселятися?
— Зачекаю тут, — сказав Геннадій і дістав пачку цигарок. — Будеш?
Хлопці сіли на лавку, змайстровану зі свіжоспиляних стовпців корявої сосни та однієї дошки, прикріпленої двома великими цвяхами. Геник закурив і окинув оком своє нове помешкання. Бліндаж, зроблений із соснових колод нагадував великий гриб, який сховався від допитливих людських очей під маскувальним капелюхом, поверх якого бійці накидали землі та сухої трави. Від бліндажа тягнулися врізнобіч окопи. Подекуди піщаний ґрунт зсунувся, потроху засипаючи проходи, і на них виднілися візерунки — відбитки підошов. Геннадій поцікавився, чому не укріпили окопи, на що Марк сумно посміхнувся і відповів, що немає ані матеріалів, ані інструментів.
— Звичайно, допомагають волонтери, але нам стільки всього потрібно! Якщо вибираєш, чи каска з бронежилетом, чи пилка та сокира, то вгадай з першого разу, що треба просити?
— Сумно.
— Так, але ж це війна, на яку ніхто не чекав.
Неподалік від бліндажа, під терновим кущем, ще одна життєво необхідна споруда — туалет, до якого ведуть з різних боків протоптані в траві стежки. Перед бліндажем дерев’яний стіл та лавки, приховані зеленою маскувальною сіткою, а на стовпі — синьо-жовтий прапор, яким залюбки грається степовий вітерець. На тому стовпі прикріплений папір з написом.
— Що там написано? — спитав Геник.
— Піди почитай.
Хлопець розтоптав недопалок, перестрибнув через окоп і наблизився до стовпа. Угорі на аркуші — невеличка іконка із зображенням Ісуса, далі молитва, написана від руки. Кожна буква виписана старанно, ніби учень-відмінник намагався вразити не тільки знаннями, а ще й вправним письмом:
— Гарна молитва, щира, — сказав Марк. — Раджу тобі її вивчити, допомагає.
Геннадій нічого не відповів. У молитві — про сестру, її любов. Про Іванну він намагався не думати. Марк знав, що сестра зрадила свою країну, а потім втекла, як щур з тонучого корабля, але жодного разу не нагадав другові, не дорікнув, і Геник був за це йому вдячний. Минулого вже не зміниш, і тавро сорому, яке наклала Іванна на їхню родину, залишиться назавжди, щоб при нагоді знову і знову пекти болем…
У бліндажі прохолодно, можна сховатися від спеки, попити водички та полежати на саморобних ліжках, і хлопці, які повернулися зі стрільб на полігоні, хотіли цим негайно скористатися, але побачили новачка.
— Васько, — першим потис руку Генику височенний, кремезний і гладкий юнак. Рука — клешня велетенського рака, мозоляста та сильна, стисла до болю. — Позивний «Кабан», — пробасив юнак.
— Філософ, — ніяково посміхнувся русявий худий хлопчина — цілковита протилежність Кабана, з тонкими пальцями піаніста.
— А ім’я? — спитав Геннадій.
— Добре, що нагадав, — потис руку юнак, — а то я вже забув, що маю ім’я. Петрусь, але все одно мене так ніхто не кличе.
— Злий, — буркнув бритоголовий хлопець із першими ознаками «оселедця» на голові. — Якщо спитаєш, як звати, то я — Тарас, хоча і не Шевченко.
— Не звертай уваги на не зовсім дружній тон Злого, — зауважив Марк. — Він у нас песиміст, тому все бачить у сірих тонах.
— Хочеш сказати, що війна кольорова, як райдуга? — кинув не зле Тарас, вмощуючись на своє ліжко.
— А взагалі, він надійний, як наш великий Кабан, — посміхнувся Марк, — не звертай уваги на буркотіння, і все буде добре.
— Так краще, — сказав Злий. — Себе не забув назвати?
— Геник — мій друг, він добре пам’ятає моє ім’я, — відповів Марк, допомагаючи хлопцеві розпакувати наплічник.
— А позивний?
— І справді. — Геннадій повісив наплічник на гачок із загнутого цвяха. — Я й досі його не знаю.
— Зауваж, позивний не я вибирав. Вони називають мене Мона.
— Мона?
— Так.
— Що це за слово?
— Скоро дізнаєшся, — озвався Філософ, розглядаючи себе в маленьке надщербнуте люстерко.
— Розумієш, друже, вони вважають, що замість слова «можна» я кажу «мона», а це неправда, — сказав Марк.
Хлопці ще трохи покепкували одне з одного і заспокоїлись. Кожен зайняв своє місце, розраховуючи на нетривалий відпочинок перед обідом.
— Їсти хочеться аж сил нема, — сказав Марк. — Злий, у тебе була пачка печива. Ще залишилось чи вже все приговорив?
— Є трохи.
— Мона взяти?
Бліндаж вибухнув дружним реготом. Разом з усіма сміявся і Марк.
— А йдіть ви до біса! — махнув рукою. — То мона печиво взяти?