Злий замовк. Перед очима так, ніби це було щойно, виникла картинка: вони лазять навколішки, розгортаючи траву, і раптом розуміють, що нишпорять по розірваному на дрібненькі шматки тілу свого товариша.
Жах сковує навіть тих, хто вже бачив справжнє пекло на землі. Після шоку — рішення: зібрати залишки друга в целофановий пакет.
— Ми знайшли пакет, — продовжив Злий, — Знаєш, уперше зраділи свинству наших відпочивальників, які повсюди після себе залишають сміття, назбирали голими руками ще теплі дрібні останки тіла для поховання і принесли в розташування частини. Командир сказав, що я, як ліпший друг Гаврика, повезу тіло для поховання в Ужгород. Я погодився. Сам розумієш, що в труну довелося покласти пакет… Оформили належні документи, і я поїхав… — сказав Злий і тихо додав: — на свою біду.
Він замовк, і Геннадій його не підганяв.
Чомусь він згадав Льончика, почуття втрати кращого друга було йому знайоме.
— Гаврик був єдиним сином у матері, — пояснив Злий. — Вона народила його, коли вже втратила надію. Її чоловік захворів на рак і доживав останні місяці, та природа змилостивилася над подружжям і вирішила продовжити рід.
Хлопець розповів, що батько так і не встиг побачити свого первістка, помер за місяць до пологів, тож мати все життя присвятила синові.
— Він був дійсно класним другом, справжнім, без фальші, за такими, як він, ідуть люди, бо вони, як тобі пояснити… — Злий добирав слова, — як ліхтарик, що світить у темряві та осяває дорогу. Дідько! Я так стану поетом! — посміхнувся Злий і додав: — Або філософом і почну нести нісенітницю про нірвану.
Геннадій не став на захист Філософа — не на часі суперечки.
— Мати дуже просила відкрити труну, щоб востаннє поглянути на сина, говорила, що не зможе повірити в те, що саме її Гаврило загинув, — розповів Злий. — Звичайно, я пояснив, що її син загинув на моїх очах від розриву артилерійського снаряда і такі труни не відкривають.
Та жінка навіть після цього вмовляла відкрити труну хоча б на мить, показати їй руку, ногу чи навіть палець загиблого сина.
— Що я повинен був їй сказати? Правду? Що навіть пальця не лишилося? Показати пакет з фаршем? — Хлопець знову запалив цигарку. — Вбита горем жінка хапала мене за барки, трусила і кричала: «Ось ти стоїш переді мною і я бачу тебе! Чому я не маю права побачити хоча б частину тіла свого сина?!» А я не міг нічого сказати! Вона мене била по щоках, але я не відчував болю — пекло всередині так, що я думав: «Краще б я став фаршем, ніж таке чути і бачити». Бідна мати збожеволіла б від побаченого. До чого я веду? — Юнак подивився на Геника. — Якщо будеш вагатися, ворог перед тобою чи все-таки людина, згадай мою розповідь, уяви все жахіття і відчуй біль матері. А тепер думай, чи стріляти у ворога, чи філософствувати. До слова, мій рідний брат воює на тому боці й мені ще важче, ніж тобі. Коли вбили Гаврика, я міг припустити, що то справа рук мого так званого братика. Тепер розумієш, чому я Злий?
Хлопці сіли на звалену сосну, і Геннадій розказав Злому про свою сестру і загибель Льончика.
— А я сумнівався в тобі, — зізнався Злий, — думав, прийшов хлюпик і почне шмарклі на автомат намотувати.
Уляна дочекалась Геннадія вже надвечір. Хлопець привітався і, помітивши, як засвітилося її обличчя, посміхнувся неприхованій радості дівчини. Вони пішли прогулятися до найближчої лісосмуги, яка майже впритул підходила до бліндажів та окопів. За кілька днів настане перший осінній місяць, але літо не поспішало віддавати свої права наступниці: красувалося зеленню трав, тихим погойдуванням гілок на зацілованих сонцем деревах і бездонною синню неба. Сонце котилося лінивою кулею за обрій, туди, де небо зливалося зі степовими просторами Донбасу, лише вдалині верхівки дерев догорали смолоскипами під вечірніми променями. Дві фігури, чоловіча та жіноча, поволі йшли повз лісосмугу, тримаючись за руки. Праворуч, понад крученою польовою дорогою, — соняшникове поле з безліччю маленьких сонечок, повернутих жовтавими голівками в один бік, туди, де щоранку народжується новий день. Заколихані привітним легким вітерцем, сонячні голівки стиха шуміли, перешіптуючись між собою. Про що вони говорили, маленькі родичі великого сонця, уквітчані позолоченим віночком? Про те, що літо вдалося на славу: було теплим, а не спекотним, небо милостиво поливало їх вчасно літніми дощами? Чи про свою долю, про вибухи та постріли, від яких кожна голівка злякано здригалася? Чи розмірковували про те, що не зможуть тепло сонця, силу землі та свіжість повітря віддати восени турботливим рукам людей, які їх висадили зерням у землю, потім доглядали і чекали на врожай? За всіма законами природи за пару місяців вони мали б розлитися золотавою пахучою олією в пляшки і помандрувати до осель, але війна не знає ніяких законів, тим паче природи. Їй на все начхати, навіть на ту закохану пару, яка йде повз них, і їхні душі та тіла сповнені любові, якої теж не знає війна. Зітхнули важко золотоголові соняхи, позираючи на закоханих з-під густих вій…
Улянка похвалилася Геннадію своїми успіхами і, не стримуючи радощів, повідомила, що командир її залишив. Було пізно щось змінити, тож хлопцеві не залишалося нічого, як спокійно сприйняти новину і привітати. Втім, він ще раз нагадав, що категорично проти того, аби Уля воювала.
— Тепер я буду поруч з тобою, — вихопилося в дівчини, і вона зашарілася.
— Ми й так будемо разом, завжди, — відповів Геник.
— Як гарно! — сказала Улянка із захопленням. — Кажуть, що на Донбасі лише терикони та голі степи. Так може думати лише той, хто тут не бував.
— Але ж насправді є кращі місця, — заперечив їй Геннадій. — Взяти хоча б Карпати, де суцільна зелень, велика кількість річок та озер, чисте повітря і нема такої спеки та суховіїв.
— Ти так говориш, ніби не тут народився, — Улянка закопилила губи та насупилась. — Я не буду сперечатися щодо краси Карпат, але людина на землі, яка дала їй життя, бачить усе найкраще. Як можна не любити весняний степ, коли тут буяють трави, наповнюючи пахощами повітря, гуляє вітер?! І річки у нас є, і озера. У нашому місті суцільний пісок, але ж поруч Кремінна з лісами! Пам’ятаєш Слов’янськ? Сині озера — неземна краса!
— Усе-усе! — Гена підняв руки. — Не буду сперечатися, що наш край справді мальовничий. Одні бачать у ньому, як і в житті, лише погане, інші — його красу. — Хлопець посміхнувся. — Я згадав про двох комах, які летять і бачать одна красиву та запашну квітку, інша — купу лайна поблизу квітки.
— Зауваж: я такого про тебе не казала! — засміялася дівчина.
Геннадію було приємно бачити таку Улянку: розкуту, смішливу, говірку. Він зупинився і подивився їй у вічі. Бездонна синь озер, у яких можна потонути і не шкодувати про це. Він обійняв дівчину, пригорнув до себе. Її обличчя було так близько, що він відчув, як спокусливо пахне її тіло. У прекрасних зволожених очах Улянки застигло чекання, і вмить їхні обличчя зійшлися так близько, що дихання змішалося і губи злилися в палкому поцілунку. Він знову і знову цілував її пухкі, м’які та теплі, налиті знадою губи і п’янів від щастя, яке наповнювало його теплом та світлом.
— Моя, моя люба дівчинка, — шепотіли його губи.
— Твоя, лише твоя, — злетіло шелестом з її вуст.
Геннадій відчув теплий подих дівчини біля шиї, і відчуття відданості та бажання охопило все його єство. Він повів Улянку туди, де дерева та зарості чагарників могли сховати їх від сторонніх очей, сів, притягнув дівчину до себе. Зелені трави простелилися закоханим м’яким килимом, дерева обступили їх тісним кільцем, прикрили своїм віттям, а соняхи сором’язливо опустили жовтаві голівки. Лише пустун вітер, володар донецьких степів, пронісся повз закоханих, залишивши їх наодинці. Теплі руки хлопця торкалися обличчя дівчини, її неслухняного коротко стриженого волосся з непокірним чубчиком, опустилися нижче, щоб зняти камуфляжну форму, яка нагадувала про неспокійні часи. Де живе кохання, там нема місця для кровожерливої війни, там є лише двоє: він та вона, а ще їхні лагідні руки, палкі поцілунки і нестерпна жага життя. Волошкові очі Улянки променилися щастям, вони наповнилися ніжністю, теплом та чеканням. Геннадій цілував її губи, які мали присмак серпневого вечора і ще чогось привабливого і медово-солодкого. Дівчина повністю піддалася владі його міцних і водночас м’яких та лагідних рук. Рознісся жіночий стогін, чи не вперше на цій землі за останні місяці стогін не від болю — від насолоди. Поважний найстарший сонях з великою головою, уквітчаною підсохлими пелюстками, стиха усміхнувся, мовляв, кохання не має причин і йому байдуже, що десь знову чути вибухи, воно все одно сильніше від смерті.
Перед від’їздом Настя дала останні вказівки Левкові. Добре, що хлопець не конфліктний, тож мовчки вислухав її настанови щодо того, що потрібно скласти у валізу. До початку навчання лишалося кілька днів, але Настя наполягла на тому, щоб він прибув до Києва на день раніше.
— Не потрібно робити все в останню хвилину, — повчала вона, складаючи документи в сумочку. — Ти повинен добре відпочити з дороги, напрасувати сорочку, обов’язково поснідати.
— Добре, — погодився Левко, — ви повернетеся, а я поїду.
— Не забувай, що мені треба буде провідати Юлю, я обіцяла Алісі про неї подбати.
— Про Левка можеш не турбуватися, — втрутився в розмову Вадим, — він уже дорослий чоловік, а не дитина, і його валіза вже три дні як зібрана.
— Ми повернемося, і я ще встигну тобі борщу три літри зварити, котлеток насмажу і ще чогось смачненького, — продовжила Настя, не звертаючи уваги на репліку Вадима. — Що ти їстимеш перші дні?
— Мені ще й борщ тягнути з собою? — Левко зітхнув. — Може, не треба?
— Я старша і знаю, що таке бути студентом, — відповіла Настя.
Хлопець не став перечити — борщ, то нехай буде борщ, хлопці поїдять. Настя дістала мобільник із сумочки, перевірила, чи зарядний пристрій на місці, і сказала, що потрібно присісти на доріжку.
Вадим пішов по машину, а Настя замкнула двері і вийшла надвір. Вона не вірила в прикмети і не вважала себе забобонною, але цього разу, коли першою на вулиці побачила жінку, чомусь стривожилась. Колись її свекруха навчила: побачиш першою жінку — день не задасться, а чоловіка — на удачу. Тоді Настя не надала особливого значення словам свекрухи, але не раз помічала: якщо зустрічала Семенівну — день ішов шкереберть. Чомусь саме зараз, перед дорогою, згадала свекруху. Може, щось трапилось із Геником? Він уже кілька днів не телефонував і з ним не було зв’язку. Тривожні та невтішні новини про події в Іловайську не давали їй спокою, хоча син запевнив, що він у Донецькій області далеко від Іловайська. Важко було розібратися з новин по телебаченню, де правда, і жінка вирішила, що про все достеменно знатимуть хлопці з «Айдару». Поки чекала на Вадима, встигла подзвонити Валі з кав’ярні та Ользі, яка також планувала передати щось їстівне бійцям. Жінки сказали, що вже чекають на них, тож можна заїхати і забрати приготоване. Настя не встигла сховати телефон, як він зателенькав. Дзвонили з незнайомого їй номеру.
— Мамо, привіт! — почула вона знайомий голос сина. — Не хвилюйся, у мене все добре, — запевнив він одразу бадьорим голосом, але їй здалося, що то напускна веселість.
— Генику, я тут мало не збожеволіла, поки дочекалася від тебе дзвінка! Чому ти дзвониш не зі свого телефону?
— Мій зламався, тому взяв у друга, — пояснив хлопець.
— Я куплю тобі новий і передам волонтерами, тільки скажи куди.
— Ні, не треба, я його віддам у ремонт, — сказав Геннадій.
— Де ти зараз? Як там у вас?
— У нас усе добре, тихо і не стріляють.