— Ти ж не на допиті, — зауважила вона, — мені конче потрібно знати, де наша донька, як вона.
— Я дійсно не знаю, — запевнив Валерій. — Мені відомо не більше, ніж тобі. Я говорив Іванні, що хочу продати житло і бути разом з нею, і вона не проти. Коли надумаю приїхати, дасть свою адресу, — пояснив чоловік. — Я навіть не можу їй зателефонувати, бо вона дзвонить щоразу з нового номера. Донька розуміє, що наші телефонні розмови можуть прослуховувати. Ледь не забув… — Валерій дістав з кишені сорочки невеличкий папірець, складений учетверо, подав Насті. — Тебе також викликають на допит.
— Що я нового скажу, коли сама не знаю, де Іванна, — зітхнула Настя, — хіба що вибачитися за неї.
— Вибачитися?! — спалахнув Валерій. — Мине трохи часу, і країна пишатиметься такими героями, як наша донька!
— Годі, — зупинила його Настя, — мені час йти. Якщо будуть новини від доньки, одразу телефонуй.
— Гаразд, — кивнув чоловік.
Настю прикро вразило, що Валерій зовсім не поцікавився сином. «Лише Іванна досі пов’язує нас», — подумала Настя, дивлячись йому услід.
На допит її викликали ще кілька разів. Нічого не приховуючи, Настя розповіла все, як було, навіть про те, що тривалий час не здогадувалася, що донька взяла в руки зброю, а зараз Іванна живе десь у Росії. Одну невеличку деталь Настя не згадала — про те, як проводжала доньку на автовокзалі. Для служби безпеки ця деталь неважлива і не має значення в розслідуванні, для Насті ж навіть спогади — пекельний біль. Ніби намагаючись спокутувати провину доньки, жінка весь вільний час віддавала громадській роботі в організації «Оновлений Схід». Очолила її рудоволоса дівчина, саме та, яку Настя вперше побачила навесні, коли на флешмобі їх побили тітушки. Щоразу на загальні збори Настя приносила безліч різних ідей — їй хотілося змін на краще і якомога швидше. Керівниця була більш розсудливою і стриманою, тому кожну нову ідею виносила на загальне обговорення, де члени громадської організації зважували всі «за» і «проти», ретельно обдумуючи кожну деталь.
За вечерею Настя і Вадим ділилися новинами. Розповідь Насті завжди була палкою та емоційною. Натомість кожне слово Вадима — продумане і виважене. Нещодавно він познайомився з волонтером із Сєвєродонецька, який почав допомагати нашим воїнам ще до окупації міста.
— Сашко Гримайло, він справжній, — сказав Вадим, — з ним трапилася одна цікава історія підчас окупації.
— Можеш розповісти? — спитала Настя, непомітно підкладаючи овочевий салат на тарілку Вадима. Їй весь час здавалося, що чоловік, поки парубкував, був голодним, тому треба надолужити згаяне.
— Залюбки! — охоче погодився Вадим. — Побратими Сашка по Майдану повідомили по телефону, що на мікроавтобусі «Мерседес» везуть з Києва харчі, зібрані волонтерами, нашим солдатам. Їхали вони вперше, тож геть не орієнтувалися на місцевості.
— Вони не мали карти? — поцікавилася Настя.
— Звичайно, що мали, — уточнив Вадим. — Але на початку бойових дій не завжди немісцеві знали, де звільнена територія, де окупована, тож хлопці вирішили довіритися тупому навігатору. Вони зв’язалися з Сашком після Сватового, коли мали проїхати Слов’янськ і потрапити на Бахмутську трасу. Хтозна, чим думав навігатор, але вони поїхали через Лисичанськ і Сіверськ і направилися на блокпост до нашого міста.
— Де стояли сєпаратисти? Вони ж одразу звертали увагу на номери автівок з інших областей!
— Уяви собі, що один із волонтерів не раз з’являвся на екранах телевізорів під час Майдану, до того ж мав на голові примітного такого гарного «оселедця»!
— Можу здогадатися, яка була реакція на блокпосту!
— Нічого підозрілого сєпаратисти не помітили, бо вже було темно і вони добряче хильнули, — продовжив Вадим. — Вони зупинили позашляховик, побачили на хлопцях гарний НАТОвський камуфляж, як на них, тож не звернули уваги на зачіску і дозволили їхати. І саме тоді Сергій, той що з «оселедцем», угледів на бетонних плитах чужий прапор і натиснув на педаль газу. «Захисники» теж скинули оком на київські номери, почали волати: «Стій!» та стріляти з автоматів. Хлопцям нічого не залишалося, як тікати від погоні в місто.
— Ото влипли!
— Не знаючи міста, їм якось пощастило сховатися між будинками всередині кварталу. Сергій мав лише номер Сашка Гримайла, тож волонтери вимкнули світло, трохи відсиділися і лише тоді з ним зв’язалися.
Вадим уже відсунув від себе тарілку, а Настя так заслухалася, що й сама перестала жувати.
— Найцікавіше було далі, — посміхнувся Вадим, — коли Сергій попросив виручити, та не зміг пояснити, де вони є.
— Як знайшли вихід?
— Довелося Сергієві йти в розвідку. За кілька хвилин він дізнався, що неподалік школа № 11, тож Сашко тишком-нишком пробрався до побратимів. На їхнє щастя, поруч жив добрий знайомий Сашка, який мав гараж у цьому ж дворі, тож машину з харчами вдалося сховати. Одного з хлопців забрала до себе волонтерка — його можна було прийняти за місцевого, бо він розмовляв російською, а ось із Сергієм було трохи складніше. Сашко вже був на гачку в сєпаратистів, тож не міг ризикувати, ховаючи Сергія у себе вдома, до того ж у нього дружина, двійко діточок. Кум Сашка взяв на себе ризик прихистити хлопця, а вже зранку сєпаратисти оголосили розшук по телебаченню та на своєму сайті, обіцяли навіть нагороду. Вони знали, що з міста виїзди заблоковані.
— До Сашка приходили?
— Звичайно! Тож йому довелося не робити різких рухів і спокійно ходити на роботу.
— Де він працював? — поцікавилася Настя, захоплена розповіддю.
— Лікарем «швидкої допомоги», — пояснив Вадим. — А в той час українські сайти вже забили на сполох про зникнення двох волонтерів, які поїхали на Схід і безслідно зникли. Сєпари, звісно, зметикували, кого проґавили, і посилили заходи. За кілька днів Сашко мав інший клопіт. Стояла неймовірна спека, тож харчі в гаражі почали псуватися.
— Уявляю, як запах вчули бабусі! — посміхнулась Настя.
— Отож!
Вадим розповів, як знайомий Сашка кілька днів та ночей частинами виносив продукти, як сортував, ділив їх на придатні та зіпсуті. Довелося викидати такі дорогоцінні харчі в різні смітники, щоб не виникло жодної підозри, ризикуючи потрапити на очі окупантам.
Побратим Сергія вирішив виїхати з міста маршруткою до Харкова, загубившись серед пасажирів, хоча і Сергій, і Сашко були проти — занадто великий ризик.
— На жаль, його план провалився, — Вадим розвів руками. — Сєпари ретельно перевіряли всі документи, тож помітили київську прописку. До того ж він занервував і видав себе.
— Що з ним сталося?
— Зняли з маршрутки, кудись відвезли, і до цього часу його доля невідома.
— А Сергій?
— Напевно, він народився в сорочці, — сказав Вадим. — Сергій дав Сашкові номер керівника своєї організації у Києві, і там вигадали дати в ЗМІ фейкову інформацію про те, що, заблукавши, волонтер випадково потрапив в окупований Сєвєродонецьк і небайдужі містяни допомогли йому дістатися столиці, тож зараз його життю ніщо не загрожує.
— Спрацювало? — поцікавилася Настя. — Приспали пильність ворога?
— Уяви, що так!
Вадим розповів, що після того сєпаратисти послабили обшуки та перевірку документів, тож за кілька днів було вирішено вивезти Сергія з міста. Та що робити з такою зачіскою? Вихід один — поголити голову, але Сергій сказав, що краще нехай йому знімуть голову, ніж «оселедець»! Тоді Сашко здогадався приліпити чуба щільно до голови скотчем, вдягти розтягнуту плетену шапку та лахміття і винести Сергія з будинку на ношах «швидкої» під час його чергування. Звісно, що всевидющі бабці біля під’їзду одразу звернули увагу на незнайомця і поцікавилися, хто то є.
— Якийсь безхатченко, — пояснив їм Сашко, — зайшов у під’їзд, і йому стало зле.
Цікавість стареньких була вгамована, а Сергія таким чином транспортували від будинку до скверика, де він дочекався Сашка. Після зміни Сашко взяв вудки й відерце, і чоловіки, вдаючи сільських рибалок, успішно виїхали з міста мопедом, минаючи блокпости сєпаратистів. Вони взяли курс на Муратове, до позицій українських військових, благополучно проминули колишній дитячий табір «Альянс» і поблизу Скалонівки виїхали на ґрунтівку.
— Сама знаєш, що це за дорога, — продовжив розповідь Вадим. — Суцільний пісок, коли не накатана, то й ноги по коліно вгрузають. Але хлопці не зупинялися і поїхали через ліс. Аж раптом вони помітили, що їдуть по замінованій дорозі! Вертатися не було сенсу, бо міни і позаду, і попереду, тож вони помолилися і вирушили далі.
— Народилися в сорочці, — стиха промовила Настя.