— Я лох! — мовив, коли напад кашлю минув. — Вскочив у халепу. І добре б, якби сам постраждав, а так… Грушу ніс кілька кілометрів, поки йшла мені назустріч допомога.
— Двохсотий? — запитав тихо Марк.
— Мона, не навроч! Живий, уже «бобри» повезли до лікарні, але важкий… — Злий потягнувся по наступну цигарку. — Уявіть собі, повземо, як ящірки, по кукурудзі, — продовжив він. — А вона якась, словом, недомірок, а не кукурудза. Спочатку йшли, зігнувшись у три погибелі, незручно, тоді поплазували, глянули по карті — поруч повинна бути дорога, і вирішили трохи відхекатися. Раптом чуємо, кукурудза шамотить, ми «калаші» приготували, чекаємо і не дихаємо. Виповзає нам назустріч у камуфляжній формі молодик, приклав палець до вуст, тихо, мовляв. У мене думка майнула перевірити шеврон, зирк, а в нього рукави закочені, папірець стримить з написом фломастером: «Я свой». Тоді я кивнув йому, давай, рухай далі. Він зник, і тут Груша напоровся на розтяжку. Уявіть, та тварина, щоб не видати себе російською вимовою, приліпила собі папірця і поставила розтяжку! — Злий смачно виматюкався. — Ненавиджу! Я їх буду мочити, давити, як гнид!
— Кажеш, важкий Груша?
— Так, — кивнув Злий, — але сказали, що шанси вижити є.
— Дай-то Боже! — сказав Марк.
— Мона, ти помолися за Грушу, — попросив Злий, — я якось… не вмію, не навчили нас.
— Добре, — погодився Мона.
Марк спустився в бліндаж, покликав Малого. Разом вони розібрали імпровізований стіл — зняли верхній ящик з-під набоїв, з другого дістали недопиту пляшку з горілкою. Малий подав кружку, налили повну.
— Віднеси Злому, — сказав Мона, — йому зараз треба.
Хлопець підняв кружку, промовив: «Пробач мені, Грушо! За твоє одужання!» і залпом випив.
Після цього Геник вирішив неодмінно зустрітися з Улянкою ввечері. Хіба думав Груша, що може не повернутися? Тут війна і все може трапитися, тож треба цінувати кожну мить життя.
Того вечора Уляна сама прийшла до бліндажа Геннадія. Дівчина помітила хлопця здалеку — він щось прав у мисці. Вона підійшла і привіталася.
— Улянка! Привіт! — зрадів він. — А я сьогодні збирався з тобою зустрітися. Зачекай хвилинку, я зараз шкарпетки прополощу і все.
Геник ретельно викрутив шкарпетки до останньої краплі. Уля про себе посміхнулася. Хотіла сказати, що так можна і розірвати тканину, але промовчала. Хлопець розправив шкарпетки і повісив їх на колоду, відшліфовану до блиску від сидіння на ній бійців. Він витер руки об штани і посміхнувся.
— Тепер я вільний.
— Я у справі, — сказала дівчина. — У мене на рушниці не світиться шкала прицілу.
— А лампочка є?
— Я не блондинка, — пожартувала Уля. — Звичайно, що є, а ось батарейок нема. Не можна працювати в темну пору. Хотіла про це сказати командиру, але він такий заклопотаний.
— Ще б пак! Наші пішли на Іловайськ, є чого хвилюватися. Про батарейки не переймайся. Зараз покличу Марка, і він усе зробить.
Марк сів на облюбовану бійцями колоду, взяв у руки СГД, уважно оглянув зброю.
— Ніякої проблеми нема, — сказав він. — Точніше, є, але за годину вже не буде.
— Що ти збираєшся зробити? — поцікавилася Уляна.
— Це не мій винахід, але хлопці мали такий самий клопіт і придумали, як легко вийти з положення, — сказав Марк.
Він почав копирсатися, час від часу кидаючи невдоволені погляди на дівчину.
— Мона не любить коли у нього стоять над душею, — пошепки повідомив Геннадій, нахилившись до вуха дівчини. — Пішли пройдемося, поговоримо.
Уля мовчки пішла за Геником. Перед ними ніби випрасуваний степ, широкий, розлогий, лише вдалині ніби хтось пройшовся велетенським плугом, залишивши балки, які вже поросли кущами терну. Затишний вечір, здавалося, час зупинився, аби не сполохати закоханих, бо в такі тривожні дні ніхто не знав, скільки триватиме тиша.
Геннадій узяв Улю за руку, вона була тепла і по-дитячому м’яка.
— Я хотіла з тобою поговорити, — порушила мовчанку дівчина.
— Справді? — посміхнувся Геннадій і зазирнув їй у вічі.
А в тих очах — безодня, синя-синя, в якій можна потонути і буде не шкода.
— Я серйозно, — сказала дівчина і граційним жестом відкинула пасмо неслухняного волосся з лоба.
— Я тебе слухаю.
— Якщо те, що було між нами… — Улянка зашарілася. — Якщо ти був зі мною через жалість чи… тому, що нема поруч іншої, то можемо все забути.
— Улько, ти що?! — Він узяв її за підборіддя. Дівчина опустила очі. — Як ти могла таке подумати?! Так, я був повним і сліпим ідіотом — визнаю. Але зараз я не те що зрозумів, відчув серцем, що мені ніхто, чуєш, ніхто, крім тебе, не потрібен. Я кохаю тебе і заради цього навіть пішов на… — Геник вчасно прикусив язика, ледь не прохопившись про Якова-Змія.
— На що ти пішов?
— Піду на що завгодно! — Геннадій намагався врятувати становище. — Я міг би наполягти, і тебе відправили б додому. Втім, зараз це неважливо, головне, що ти є, ти поруч і я щасливий. Справді, Улю, я дуже тебе кохаю!
Дівчина підвела погляд, її очі запроменилися неприхованим щастям. У погляді дівчини було стільки тепла та ніжності, що Геннадій не втримався і торкнувся повік губами.
— Я кохаю тебе, — сказав він стишеним голосом і пригорнув до себе. — Улянко, моя люба дівчинка, я прошу, бережи себе.
— І ти себе.
— Я не зможу без тебе жити.
— Я вже давно не можу без тебе…
І знову соняхи сором’язливо опустили голівки, коли закохані упали на траву під кущем. Над ними тихо сідав вечір, тихий, безмовний, лише степом кудись пронісся вітерець, на мить зупинився, торкнувся м’якого волосся дівчини і понісся далі…
Настя з вікна «Форда» з цікавістю розглядала навколишні краєвиди. Степ то простирався рівним полотном, то переходив у ярки, порослі кущами, то тішив око сонячними соняшниками, то змінювався на пшеничне поле.